29-річний черкащанин Володимир Карпенко — артист оркестру 36-ї бригади морської піхоти. Він потрапив у російській полон 11 квітня 2022 року у Маріуполі і провів там понад три роки. За цей час його пʼять разів етапували до різних колоній, у тому числі й Оленівської. Проте за тиждень до обміну, Володимир вперше уві сні побачив родину і 23 липня 2025 року повернувся додому.
Про те, як військовополонені потайки від наглядачів вчили в камерах "Заповіт" Тараса Шевченка, співали українські пісні та як мріє видати збірку віршів, написаних в неволі, Володимир розповів в ексклюзивному інтервʼю Суспільному.
Як ви вирішили стати музикантом та долучитися до військового оркестру?
Я народився в Маньківці на Черкащині, з дитинства займався музикою, постійно був на сцені. На саксофоні я почав грати, бо мені просто сподобався цей інструмент. Я закінчив музичну школу по класу труби, проте в училище пішов на саксофон.
Рішення стати військовим прийшло вже пізніше. У 2014 році я навчався в музичному училищі у Вінниці, на першому курсі. Спочатку ми дізналися що таке революція, тому що ми з моїми одногрупника, друзями, виходили у 2013 році на Майдан і протестували проти режиму Януковича, його відмови від євроінтеграції, перетворення України на одну з колоній Росії. Це була, мабуть, одна із ключових подій, яка вплинула на мої рішення, мої погляди.
Тому хоч я вивчився на викладача саксофону, артиста оркестру, проте війна дуже значно вплинула на мої погляди, і я вирішив поєднати музику з військовою справою. Після закінчення училища я відразу підписав контракт, і пішов до військового оркестру. Три роки я був у Чернігівському оркестрі спеціальної служби транспорту. У квітні 2021 року підписав контракт з 36-ю бригадою морської піхоти.
Початок повномасштабної війни ви застали під час ротації в Маріуполі та стали одним з оборонців міста, розкажіть про це.
Ми розуміли, що на нашу долю випало важке випробування. Розуміли, що це вже безповоротний момент. Тоді в мене була лише одна думка, що я зараз тут, а моя сім'я за 700 кілометрів. І це було найважче для мене, тому що я їм нічим не міг допомогти. У мене не було ні страху, ані сумніву, просто лише тривога за свою землю, сімʼю і батьківщину.
Як ви потрапили в полон?
Ми були в повному оточенні, у нас закінчувались боєприпаси, їжа, вода. Командування прийняло рішення іти на прорив і дати вирішальний бій. 11 квітня вночі ми виїхали із заводу і з боєм намагалися вийти з оточення, але росіяни значно переважали нас. По нам працювала авіація, Гради, важка артилерія. Це було справжнє пекло. Ми втратили більшу частину нашого особового складу, техніки. Більшість з нас отримали поранення, контузії. Боєприпасів вже не було і нас просто оточили. Вибір був — або полон, або смерть.
Розкажіть про російський полон?
В мене було пʼять етапів за весь час перебування. Був в Оленівці, там було дуже важко, а далі— СІЗО, колонії, вʼязниці, але не хочу деталізувати.
В камерах нас було по двоє, по троє, іноді по 16 в камері, розрахованій на десятьох, були й карцери одиночки. Іноді були в підвальних приміщеннях, по-різному. Спали на звичайних нарах.
Найбільше, що мене дивувало в полоні — де росіяни, взяли стільки капусти? Нам постійно давали кислу капусту, розумієте. Таке враження, що вони її десь навмисно вирощували в таких кількостях. Ще був період, коли почали давати мокрий хліб, просто мокрий хліб, іноді він був із запахом солярки, мазуту.
Нас намагалися відгодувати на останньому місці утримання. Нам давали всю їжу зі спредами — просто вся їжа плавала в олії. Таким чином вони намагалися зберети картинку, що Росія гуманна і годує військовополонених. Але результатом цього всього стало те, що в багатьох хлопців була підшлункова зірвана.
Чи була можливість в полоні спілкуватися з рідними?
Спочатку мені віддали лише один лист від дружини у листопаді 2024 року. Мій лист у відповідь перечитували, написати нічого конкретного не можна було. Я намагався дружині якимись натяками описати свій емоційний стан. Бо навіть з тими побратимами, що ти сидиш в камері — ти не можеш їм сказати того, що в тебе на душі, як ти сумуєш за рідними.
Хоч легше стало від того, що ти якісь такі слова передав на тому клаптику паперу, бо в мене дружина смілася і плакала, як побачила той лист — нам просто давали огризки листка, маленький кусочок, на якому там три слова вміщається.
Писали листи російською, там ніхто не дозволяв писати українською, там робили все, щоб стерти твою національність, твої погляди. Ні розмовляти не можна було українською, нічого. Вони не рахують нас за народ.
Чи давали у в полоні можливість мати доступ до інформації, дивитися новини?
Стосовно інформації — був повний вакуум. Ми там намагалися прислухатися до того, що говорили десь у коридорі між собою ці вертухаї, чи ще хто, і вловити хоч якусь крихту інформації. Намагалися кожне слово вловити, щоб почути. Але це було дуже важко.
Взагалі, там цілими днями включали якесь дебільне радіо, де були правила внутрішнього розпорядку, і вони постійно в тебе в голові. Це дуже тиснуло морально, тоді вже нічого не хотілося, і здавалося, що це ніколи не закінчиться.
Про що мріяли в полоні?
Про сім'ю мріяв, про те, як ми будемо проводити час з сином. Мріяв, як будемо з ним будувати будинок на дереві, ходити з ним на рибалку. Як буду його будити і забирати із садочка. Пройшло дуже багато часу, тепер я його вестиму в перший клас, а не в садочок. Але я вдячний долі, вдячний своїй дружині, всім тим, хто докладав сил, щоб мене повернути. Я їм просто вдячний за те, що я поведу свого сина в перший клас, а не на випускний.
Я побачив сон у полоні, перед обміном. У полоні ти переважно не можеш заснути, просто відключаєшся і переносишся в іншу реальність, тікаєш від цих всіх проблем, від того всього. Та за тиждень перед обміном мені снилася вся родина. Всі мені намагалися щось сказати, про щось говорили зі мною, але я не міг зрозуміти. Снився потяг, снилась дорога.
Хлопці з мене сміялися, але я їх в цьому плані розумів, тому що в тому місці сни ніяк не діють, вони не мають ніякої сили. Проте цей сон справдився, я повернувся.
Що вам допомагало триматися в полоні?
Спільне горе зближує. Я був поруч з адекватними хлопцями, які розуміли, в якій ситуації ми всі опинилися. Як би не було складно — всі поводили себе дуже достойно, це значно легше, коли є підтримка.
Ми вчили українські вірші, бо хтось навіть не знав "Заповіт", то ми один одного тим стидили. Хтось намагався складати вірші чи пісні. Також ми вчили пісні українські, тихенько між собою в камері співали українські пісні.
Кожен намагався якось розвиватися, навіть якісь елементарні речі вчити, щоб не деградувати. В полоні з тебе максимально хочуть зробити овоча, який просто буде робити все по команді, не маючи своєї волі.
Я також складав вірші і пісні і надіюсь найближчим часом я їх опублікую. Ось один із них:
На Волю кроки, я рахував роками.
І дні згорали, в полумʼї годин.
У чорній робі, за сіма замками.
На вікнах ґрати, сирість чужих стін.
Ми в русаків були "поважними гостями".
Нас не цурались й пригощали кого чим.
ПР-омПР — гумова палиця, по типу кийка., шокером, киянкамиКиянка — деревʼяний молоток, дрючками.
Та не зламати, українських спин!
Забити можуть. Та не подолати!
Ми з України! У нас істини прості.
Любов до неньки в серці будем мати,
Ми до останнього подиху в житті!
Позаду бій, і постріли й гармати,
І у історії ми залишили слід,
У Маріуполі блукає тінь солдата,
Він вільним птахом звершив свій політ.
Та доля нас розкинула шляхами.
Хто в рай, хто в пекло, хто в смертний світ.
Свій хрест несемо битими плечами.
Та з нами правда! З нами увесь світ!
Що було найважчим під час перебування в полоні?
Найважче, напевно, було відчуття безпорадності, що ти не можеш дати здачі, не можеш дати відповідь, не можеш розмовляти своєю рідною мовою. В останньому місці перебування взагалі забороняли розмовляти між собою, навіть в камері не можна було розмовляти.
Найстрашнішим було не побиття, не знущання, не катування, а оце відчуття, що ти нічого не можеш зробити, ніяк не можеш допомогти ні своїм сім'ям, ні своїм друзям,ніяк не можуть вплинути на подальші події. Твоє життя в руках чужих людей.
Як вам повідомили, що незабаром ви будете вдома?
Спочатку єдине, що мені давало натяк на повернення — це сни. А за п'ять днів до обміну просто прийшли до мене в камеру, відкрили "кормушку" і кинули туди вісім листів від дружини. Листи з фотографіями мого сина, де йому три, чотири, п'ять років, там де він на велосипеді катається. І я просто був в шоці, тому що я розумів, що ці листи написані в різні дати, і вони просто в них лежали, вони мені їх не віддавали.
Я думав, що я на етап кудись поїду, бо вже через скільки часу і скільки етапів цих. Ти вже трошки зневірюєшся, тому що ти розумієш, що все повторюється нічого не змінюється. Просто не вірив, що повернусь.
Мені взагалі казали, що про мене ніхто не знає, де я, що я, чи живий взагалі, а тут раптом віддали всі листи, і в мене така зʼявилася тривога, бо це було передчуття якоїсь зміни обставин. Якийсь новий етап — завжди стрес, завжди якесь хвилювання, це тяжко.
Як відбувалося повернення на батьківщину?
За два дні до обміну мене кинули у підвал, там було ще троє хлопців, які приїхали зі мною на обмін. Нас спочатку везли автозаками, потім літаком. Дві доби тримали нас в якомусь ангарі і казали, що Україна не хоче нас повертати, спати нам там не давали і лягати теж — або сидиш, або стоїш, весь цей час очі і руки були завʼязані скотчем, з їжі за цей час дали три бублика. Далі нас посадили на літак, і ми прилетіли в Білорусь. Вже там ми зрозуміли, що це все таки обмін, бо там нам розвʼязали руки і очі, сказали підняти голови і ми побачили літаки, автобуси. Нас посадили в автобус, повезли до кордону України на обмінний пункт, ми молилися, щоб нічого не зірвалося і нас повернули додому.
Якими були ваші емоції, коли ви перетнули український кордон?
Чесно — не вірилося. Коли подзвонив до дружини, до батьків — все одно не вірилося. Поки ми їхали, я весь час боявся заснути, боявся, що засну і прокинуся знову в полоні. І навіть зараз в госпіталі я без таблеток не можу заснути.
Коли я вже обійняв свою дружину, свого сина, родину, то емоції були незрозумілі, бо я був на заспокійливих і не розумів, що відбувається. Тепер я точно знаю — я щасливий, і я вдома.
Як проходить реаблітація посля повернення з полону?
Є на даний момент проблеми, організм потребує відновлення, лікування, операцій. В полоні я схуд з 83 кілограмів до 68. Але зараз найголовніші ліки, що поруч зі мною моя сімʼя. Разом ми з усим впораємося і все подолаємо.
Які плани маєте зараз? Чи плануєте повератися на службу до ЗСУ?
Я продовжу службу в лавах ЗСУ, але наразі єдине, що мені не дає спокою — доля моїх пʼяти побратимів з оркестру. Я буду робити все, щоб їх повернути. Вони просто там невільники катів. Вони музиканти, але так само — етапи, прийомки, побиття. Одного з наших побратимів там просто забили, він загинув в руках росіян. Найважче — розуміти, що ти тут, а твої хлопці там. Ти знаєш, що вони там відчувають, що в них там відбувається. Я вірю у силу і витримку хлопців, але росіяни здатні на страшні речі, тому треба поверати наших воїнів. Напевно, зараз — це найголовніша моя ціль. Я розумію ціну часу. Розумію, що там іноді буває, що одна мить, один удар може забрати твоє життя. Люди не вічні, але поки ми за них боремося і чекаємо — є надія, що кожен з них повернеться додому.
Дружина Володимира, Анна, опинилася серед тих дружин військовополонених, які на помилках та спробах допомогли державі напрацювати алгоритм дій для родин військовополонених та безвісти зниклих.
Анно, розкажіть, будь ласка, як для вас розпочалася війна повномасштабна?
О пів на сьому ранку 24 лютого Володимир подзвонив з Маріуполя і сказав: Аня, почалась війна, пакуйте всі речі і їдьте в безпечне місце. Звичайно, що був шок, була паніка, тому що я розуміла, що ми в відносно безпечному місці, — ми були в Черкаській області у Маньківці у батьків, а він — в Маріуполі.
Ми проживали з чоловіком у Миколаєві, але він у грудні поїхав на ротацію в Маріуполь, у нас син маленький — Ілля, йому тоді було два з половиною роки. Ми вирішили поїхати до батьків, щоб не залишатися самим у місті.
До початку повномасштабної війни, коли ваш чоловік був в Маріуполі, він розповідав про ситуацію в місті?
Тривожні дзвінки були ще раніше, коли чоловік телефонував, було чути недалеко від нього вибухи. Це було до повномасштабної. Він говорив, що з російського боку порушують режим тиші, обстріли, що хлопці не можуть зараз давати відсіч, тому що такий наказ — тримати тишу. І вже було тривожно, здавалося, що щось буде.
Як ви підтримували звʼязок з Володимиром?
Була велика біда із зв'язком. Якщо на початку повномасштабного і до початку весни він міг зателефонувати два-три рази на день, то вже з початку весни це було раз на тиждень, раз на півтора тижня, серед ночі, буквально на 30 секунд, на 40 секунд, якісь 2-3 слова у ватсапі.
Я не знала взагалі, що буде, і чого чекати. Це була постійна тривога і постійний страх, безкінечний моніторинг новин. Я розуміла, що немає постачання боєприпасів, у хлопців немає їжі, і немає наказу виходити. Підкріплення до них не прийде, тому що Маріуполь був в оточенні і сили були не рівні. Я не знала, що чекає на мого чоловіка. Я могла тільки надіятися, що він залишиться живим. Але я не думала, що шляхом виживання буде полон.
Якою була ваша остання розмова з чоловіком перед тим, як стало відомо, що він в полоні?
Остання наша розмова була в кінці березня, серед ночі. Чоловік зателефонував на кілька хвилин. І він просто сказав, що не хвилюйся, ми тримаємося, обов'язково буде допомога. Казав: ти не хвилюйся, головне бережи себе, бережи сина. Ми прорвемося, не хвилюйся. Ми їли, ми їли суп, от у нас були пельмені. Все добре, не хвилюйся.
Він сказав, що дуже сильно мене любить, і на тому все. А потім через два тижні старшина, це його побратим, написав нам в чат, де були дружини, написав, що всі хлопці з окрестру живі. І це було вже останнє повідомлення, що мій чоловік живий.
Коли стало відомо про те, що Володимир потрапив у полон?
11 квітня 2022 року на офіційній сторінці морської піхоти був допис про те, що у хлопців закінчились боєпропаси, немає їжі і що сьогодні буде останній бій. З новин потім ми дізналися, що хлопців пішли на прорив, який, на жаль, був провальним, тому що дуже багато хлопців загинули і відео було, де хлопці біжать по полю і просто як в тирі їх розстрілюють.
Я не знала, чи є там мій чоловік, чи немає мого чоловіка на тих відео. Потім я просто почала шукати його по всіх телеграм-каналах російських. І в кінці квітня, на Великдень, я вже побачила відео, де мій чоловік на відео виходив живий, руки-ноги на місці, слава Богу. Офіційне підтвердження мені надійшло аж в липні 2022 року, що мій чоловік полонений.
Як ви пояснювали сину Іллі відсутність батька вдома? Коли розповіли, що його батько в полоні?
Йому було два роки, тоді він розумів єдине: чомусь тато не телефонує. Він звик, що завжди тато з ним розмовляв по ватсапу, по телефону, а потім — чомусь тато не телефонує. Він почав запитувати: мама, де татко, де татко?. А дитині у два з половиною роки єдине, що потрібно — знати, що тато його любить, і що обов'язково буде вдома. Я йому вже про полон сказала, коли йому було чотири з половиною роки.
Я йому пояснила — син, ти ж бачив, що татко не приїжджає, не телефонує. Сказала: твого тата захопили в полон, його російські військові утримують в неволі. Вони забрали в нього телефон і не відпускають його додому. Він відреагував образою, тільки не на тата, а на війну, на ситуацію, на людей, і злістю, що в когось тато тут, а його тата вдома немає.
Чи вдавалося звʼязатися з чоловіком за час його перебування у полоні?
Єдиним способом комунікації, як тоді, так і зараз, з полоненими українськими військовими залишається листування через Червоний Хрест. Я надсилала йому листи кожного місяця, один або два листа, не знаючи, чи він отримає їх. Відповідь мені надійшла від чоловіка в 2025 році. 26 червня мені прийшов перший повноцінний лист і він мені дав відповідь на лист, який він отримав восени 2024 року.
Що вам допомагало не втрачачати віру понад три роки, поки Володимир був в полоні?
Перший пів року було дуже-дуже тяжко, в принципі, я думаю, і мені, і всім родичам. Можна сказати, ми були одними із перших, у кого родич опинився в полоні, і не було ще напрацьованого алгоритму, не було створено установи, яка б займалася конкретно лише тими, хто зникли безвісти та потрапили в полон. Ми самі буквально створювали ці алгоритми, списки, куди звертатися, що нам робити.
Перші пів року була просто паніка і розгубенність. Потім ми почали їздити в Київ, в Координаційний штаб, нам пояснювали ситуацію, давали якусь інформацію, і весь час зустрічі, якісь звернення. За рахунок того, що ти рухаєшся і розумієш, що ти щось робиш для того, щоб повернути свого рідного, і розуміння того, наскільки важко там.
Як ви дізналися, що Володимир скоро буде вдома?
Я знала, що буде обмін, але те, що там буде мій чоловік, я до останнього не знала. Вже на українських ресурсах почали писати, що відбудеться обмін. Я подивилася в особистий кабінет мого чоловіка, що немає сповіщення, і в мене промайнула така думка, що цей обмін знов пройшов повз нас. Але через пʼять хвилин, це була десята година вечора, мені зателефонували з координаційного штабу і сказали, що вітаємо, ваш захисник повернувся додому, чекайте дзвінок. Через десять хвилин мене набрав чоловік, і поки я не почула його голос, я не могла повірити, що дійсно він нарешті вдома. Я почула його голос 23 липня 2025 року.
Як ви оцінюєте своє життя після повернення Володимира? Можливо, якась адаптація відбувається?
Чомусь я думала, що буде якесь там знову звикання один до одного, тому що морально і психологічно він скалічений, і на мене також ці роки впливали, але коли ми зустрілись, то враження таке, ще цих років просто не було.
