Черкащанин Олексій Зозуля був професійним пілотом, здобував професію і проходив строкову службу в Росії, а 2014 року став до лав захисників України. У березні 2022 року він був серед тих добровольців, які на гелікоптері полетіли в оточений росіянами Маріуполь, аби допомогти своїм побратимам.
Про любов до неба, рішення стати на захист України та про загибель син Олексія Зозулі — Ігор, розповів Суспільному.
Пане Ігорю, розкажіть про рішення батька стати до лав ЗСУ у 2014 році?
2014 року він пішов до батальйону "АЗОВ" у званні старшого лейтенанта, хоча виконував завдання звичайного бійця. Коли почалася АТО, він зі своїм другом дитинства, вони навчались разом в одному закладі на пілотів цивільної авіації у Саратовській області, в місті Красний Кут, відпрацювавши сезон на авіаційних хімічних роботах, восени пішли до військкомату. Там сказали, що льотчики не потрібні, чекайте. Звісно, він міг чекати, але він сказав: хто, якщо не я, це зробить? Напевно, тому такий він шлях і обрав — воїна.
Також мій батько був одним з добровольців, які у березні 2022 року полетіли в оточений Маріуполь у складі десанту.
А як ваш тато пояснював рішення стати до лав захисників України? Як ви на це відреагували?
Я, звісно, не очікував. Звісно, переживав. Батьки розлучились, коли мені було дев'ять років, і я залишився жити з татом. Тому для мене це і тато, і мама в одній людині. Тим паче, то був початок війни, нічого не зрозуміло. Але він нікому нічого не говорив. Вирішив — зробив.
Скільки йому на той момент було років?
44 роки. Є ще відео, коли була Широкинська битва, татові виповнилося 45 років і в бліндажі його вітали.
Чи розповідав він вам про ті операції, бойові дії, в яких він брав участь? Як людині, яка багато часу бачила землю з неба, брати участь в бойових діях саме на землі?
Мій тато — не та людина, яка буде багато розповідати, вішати на себе медалі. Десь якісь історії були. Наприклад, якось вони йшли в посадці, почався обстріл росіянами. Вони, чотири здорових чоловіки в споряджені, заскочили в люк. А наступного дня дивляться й кажуть: "якби ми планували в нього залізти, то це було б неможливим, або забрало б набагато більше часу". Типу таких історій. А про загибель чи смерть я не чув від нього.
Скільки часу він провів у зоні ведення бойових дій під час АТО?
Восени 2014 року він пішов на війну і в 2015 році разом з побратимом Олексієм Ізмайловим вони повернулися до цивільного життя.
Чи помічали ви, що ваш тато Олексій Зозуля змінився?
Сказати, що його змінила війна, не можу. Його дуже бентежило, що гинуть люди і однолітки його сина, тобто мої однолітки. Тому по поверненню з війни, ще після 2015 року, були в нього думки повернутися в Азов. Але якось ми намагались його відмовити. І бачите, як воно вийшло, 24 лютого 2022 року все змінило.
Ваш тато проходив строкову військову службу і отримував освіту пілота в Росії. Чи говорив він вам, можливо, про якесь ставлення до нього, як до українця?
Розмови були. Про якесь зухвале ставлення я нічого не чув. А стосовно того, що там болота і про те, в яких умовах там люди живуть — це ми неодноразово чули. Тато два роки на пілота навчався у Росії. У 1987 році вступив до училища, у 1989 році пішов на строкову службу, а в 1991 — демобілізація і повернувся на навчання. Я розмовляв з ним про це. Він говорив, що багато хто з хлопців не повернувся до навчання. Десь перегоріли. Два роки все ж як-не-як. Тато повернувся, довчився, в нього з дитинства була мрія стати пілотом, та і мій дідусь пілот, і мій дядько — тата старший брат теж пілот. Я бачив ці пластикові моделі літаків, які він склеював ще дитиною. Він "хворів" цією професією, дуже любив небо.
Скільки років свого життя він присвятив небу?
У 17 років вступив до льотного закладу, 1992 року по закінченню він вже став до роботи, працював у Черкаському аеропорту пілотом, потім були паузи, але він завжди шукав можливість повернутися до неба. Це були авіаційні хімічні роботи з обробки полів, десантування спортсменів-парашутистів, також лісоохорона, робота над виявленням лісових пожеж.
Ігорю, ви також обрали для себе професію льотчика. Чи була в цьому виборі роль батька і які риси він у вас виховував?
Так, роль батька, звісно, була. Я закінчив Кременчуцький льотний коледж у 2015 році. Не думав я, чесно кажучи, йти навчатися на пілота. Це дуже складно, фінансово, зокрема. Тато тоді в Черкаській області літав на лісовій охороні, брав мене щодня на роботу, так і прищепив любов до неба. І от тоді я зрозумів, що екіпаж — це не просто колеги, не просто друзі, а це щось більше. Коли ти в небі над всіма, це дорогого вартує.
Яким був день 24 лютого 2022 року і для вас, і для вашого тата?
23 лютого тато каже: "Я на Марік (ред. - Маріуполь) збираюся з хлопцями, щось таке зріє". Звісно ж, ніхто не вірив, але того дня я побачив літак, так дивно над Черкасами він пролетів. За допомогою програми вдалося з’ясувати, що то був американський розвідник. Тут я зрозумів, що щось неладне. А ще з роботи зателефонували сказали: "будь готовий".
А 24 лютого у мене день народження. Я планував його провести з сім'єю: я, тато, дружина моя з дітьми, брат молодший. Простий, звичайний день. Але вийшло зовсім не так, як я планував. Тато мене відвіз на роботу. Це було, мабуть, о-пів на сьому ранку було, а сам повернувся до Черкас і вступив до лав територіальної оборони міста. Мене не було вже в місті.
А 13 березня 2022 року він вирушив до Києва, там зібралися ветерани Азову. А я якраз повернувся в місто, і ми не побачились. Як виявилося, то була наша остання зустріч — три роки тому, на мій день народження.
А ви з ним підтримували зв'язок?
Зв'язок, звісно, підтримував.
Про що він вам говорив, що ви йому говорили? Ви розуміли, що він налаштований знову туди, де найгарячіше?
Підозри не було, але була тривога. Телефон вимикав, з бойових повертався — телефонував. Якось говорить: "цей тиждень страшний минув, можна нормально, без нервів, жити". А голос у нього якийсь збентежений. Я намагався тим часом допомогти тут, чим міг. Потрібні були карабіни, гумові чоботи, турнікети.
А 28 березня тато мені телефонує і говорить: "відсотків 30, що ми з тобою ще раз почуємося". І тут я розумію, куди він збирається.
А 31 березня 2022 року приїхав мій друг дитинства Ігор, у нього тато також льотчик. Вони разом з моїм татом їхали до Києва. 31 березня поганий день. Я пам'ятаю ранок, тоді в телеграм-каналі хлопці скинули інформацію з російських ресурсів, що наш гелікоптер, який повертався з пораненими азовцями, збили росіяни. Звісно, там фото всі в деталях.
29 березня вже з татом зв'язку не було. Він, як виявилося, полетів разом з іншими добровольцями гелікоптером в оточений Маріуполь. 29 березня тато полетів, а тут 31 березня — якраз ця новина зі збитим гелікоптером. Мені привозять його речі, ті, що він в Києві залишив. Туди, у Маріуполь, як розповідали пізніше його побратими, брали з собою по мінімуму речей. Ніхто з собою нічого не нагрібав.
А вночі мені сон такий наснився. Я зрозумів, що тато, наче, зі мною попрощався. Він з'явився, обійняв мене і сказав: "все буде добре".
2 квітня я з татовим побратимом їду на авто. Я за кермом, він справа. Тут йому телефонують, він каже: "стань десь збоку". Я відразу зрозумів, що мені хочуть сказати. 2 квітня я дізнався, що тато загинув. 31 березня — дата його загибелі.
Чи намагалися ви дізнатися деталі?
Я постійно намагався якусь інформацію знайти, якісь деталі. Потім у вересні 2022 року я познайомився з Анатолієм Басенком, вони з татом летіли в одному гелікоптері в Маріуполь. Він мені розповів, як тато загинув, але сказав, що хто точно знає, хто останнім його бачив, так це боєць з позивним "Електрик". Вони разом стояли на позиції в той день. Це були вуличні бої, і позиція в них була — дев’ятиповерховий будинок, вони були на шостому поверсі.
Зранку змінили хлопців і заступили вчотирьох: Електрик, мій тато, ще один боєць, який досі вважається безвісти зниклим, а також хлопець з прикордонників, він до них вже в Маріуполі приєднався. Вони отримали попередження, що росіяни знають цю позицію.
Тато з РПГ в танк поцілив, танк не розірвався і почав по їхній позиції вести вогонь, зробив шість пострілів. Від пострілів посипалися стіни. Електрик відкопав себе сам, потім кинувся до тата і виявив, що він був без ознак життя. Таку правду я дізнався через рік.
10 квітня 2023 року Електрика звільнили з полону. Через групу в соцмережі, де спілкувалися родичі полонених, я вийшов на зв'язок з його дружиною, а наступного дня, 11 квітня, він мені зателефонував. Тож все це я почув від нього. А 11 квітня — це якраз день народження мого тата.
Ви зараз працюєте пілотом гелікоптера?
Так, ми перевозимо поранених.
Що вас надихає, що вам дає сили триматись, працювати далі?
Сім'я, всі ті люди, які на передовій стоять, які люблять нашу державу. Якісне оточення, напевно так можна сказати.
Зараз немає могили вашого тата. Як ви вшановуєте його пам'ять, що для вас є пам'яттю про вашого тата?
Це, напевно, найболючіше питання, яке три роки не дає мені спати. Це таке відчуття провини, відчуття боргу. І пам'ять в душі. Ми куточок зробили, де шеврони, його медалі. Пам'ять в фотографіях, пам'ять, в тому, що ми можемо з дружиною згадати тата, або з людьми, які його знали: якісь ситуації — веселі і добрі. Ніхто про нього погано не каже. В цьому і є пам'ять.
А як би ви хотіли, щоб вшановували пам'ять таких військових, як ваш тато, як інших військових, які зараз безвісти зниклі?
По-перше, в мене важка ситуація і не тільки в мене, а, взагалі, у тих, чиї рідні безвісти зникли. Більше допомоги таким людям потрібно. Це тяжко — не поховати людину, а ще тяжче жити надією і нічого не знати. У мене є мета, щоб вулиця, на якій тато жив, була названа його ім'ям. Це, я думаю, буде гідне вшанування. І меморіал відкрити.
Ігорю, а чи є у вашому житті і в професії такі випадки, які потребують відповідальних, рішень і ви ловите себе на думці: що б сказав тато, як би він відреагував на той чи інший вчинок?
Три роки пройшло, а я все одно беру телефон, щоб йому зателефонувати, тому що ми могли по п'ять разів на день телефонувати один одному без причини. Ми довше прощалися, ніж сама розмова тривала.
Зараз, або коли зовсім погано, не вистачає його голосу, або коли ти чогось досягнув, то хочеться з ним про це поговорити.
Про що ви мрієте?
Звісно, якщо це стосується нашої країни — це мрія, щоб ми процвітали, щоб наші діти, наші внуки про війну не чули, а просто з історії, з книжок. Від Росії стіна така, 20-метрова, про це я мрію. А ще я, все ж таки, надіюсь, вірю, що вдасться мені тата поховати і дати своїм дітям, брату молодшому тих якостей, які я від нього отримав.
Розкажіть про своє татуювання на руці.
Це вертоліт Мі-8, перший вертоліт, на якому я піднявся в небо і з парашутом стрибав з нього. П'ять років на такому літав. Тато на такому у Маріуполь полетів. Я був на татуюванні 23 лютого 2022 року, він тоді якраз в Маріуполь збирався. Тепер це теж пам'ять.
