"Він розумів, куди летить. Казав мені: десять відсотків того, що ми з тобою ще зідзвонимось. Я кажу: які ще десять відсотків? Він жартома: ну, п'ятнадцять".
Олексій Зозуля — пілот з Черкащини та захисник Маріуполя, який мав позивний "Льотчик". Нині він у списку зниклих безвісти, а його син Ігор Зозуля продовжує справу батька та бере його за приклад мужності.
Олексій приєднався до "Азову" добровольцем у 2014 році. Через роки, у 2022-му, полетів допомагати побратимам в оточений Маріуполь. Після версії, що він розбився у гелікоптері з іншими азовцями, ті, хто з ним разом воювали, розповіли родині справжні обставини його загибелі. Однак попри це, офіційно він — зниклий безвісти, бо ні знайти, ні повернути тіло немає можливості.
Із династії пілотів
У житті Олексій Зозуля був цивільним льотчиком. А ще — хорошою людиною, розповів син Ігор:
"Він був добрим, чуйним, справжнім на всі сто відсотків, як писали після його загибелі. Щира людина, без ніякої "гнилі". Це я кажу так не тому, що я його син, це може підтвердити будь-хто, хто його знав. Якщо плачеш — поплаче з тобою, якщо смієшся — посміється. Допомагав усім, кому це було потрібно. Можливо, хтось навіть цим користувався. Але він інакше не міг".
Дружина Ігоря Аліна додала: спершу з виду батько здався їй суворим, але потім показав себе як добра і справедлива людина:
"Я перший раз коли його побачила, то злякалася. Він статний, високий, блакитноокий, а боюся людей із такими холодними очима. Здався мені якимось злим. А коли вже ближче його пізнала, зрозуміла, що насправді він зовсім інший. Колись заходжу в кімнату, а він сидить перед телевізором і виписує номера карткок із "біжучого рядка" — реквізити для допомоги онкохворим діткам. Потім ішов до терміналу і переводив кошти. Був дуже небайдужим".
Бути льотчиком, додав він, батько мріяв завжди:
"Він народився і виріс у Черкасах, навчався в місцевій школі №6. Після школи вступив до льотного училища у РФ, в Червоному Куті. Вивчився на пілота. Літав на Ан-2, який у народі називають "кукурузником". Це була його мрія, бо мій дідусь, його тато, і старший брат — мій дядько — були льотчиками. Вже як династія була".
Після навчання, наприкінці всімдесятих, відслужив у армії:
"Тоді було так, що байдуже — льотчик ти, не льотчик, є військова кафедра чи ні — всіх забирали у армію. Тато відслужив два роки строкової служби, теж у РФ. Після цього повернувся у Червоний Кут уже з моєю матір'ю, щоб довчитися. Про строкову службу він особливо не розповідав, однак думаю, що це його загартувало".
Після закінчення навчання Олексій Зозуля працював у черкаському аеропорту.
"Тоді вже йшов розвал, але тато все ж працював. У дев'яності був переломний момент, авіація не літала, тому йому довелося трохи спробувати себе у бізнесі. Але небо він любив і сумував за ним. У бізнесі нічого особливо не добився через свою порядність. У нього не було якоїсь такої "жилки", хитрості. Тому повернувся у цивільну авіацію: був на авіахімічних роботах, обробляв поля, десантував парашутистів", — розповів Ігор.
Поки не почалася війна.
"Твій тато — тигр"
З війною Олексій Зозуля познайомився восени 2014 року, розповів Ігор:
"Він побачив усі ці новини і зі своїм другом — теж пілотом, із яким ще разом навчалися — удвох пішли до "Азову". На той час це був добровольчий батальйон. Я про це знав, а от родичам він нічого не казав, просто вже поставив перед фактом. Тато мене виховував після розлучення з мамою і від другого його шлюбу в мене є молодший брат, якому на той час було лише три роки.
Коли батько ішов на війну, я ще навчався, теж у льотному училищі, на четвертому курсі. Я розумів, що це його вибір, але оскільки він мені був і за тата, і за маму, то переживав удвічі".
Олексій мав позивний "Льотчик" — за професією, яку мав у цивільному житті. За званням був старшим лейтенантом запасу.
"Але це "Азов", там звання не грали ролі. Та і тато не такий, який буде "козиряти" цим. Тому він був там звичайним бійцем, піхотинцем, який робив свою роботу. Ходив на завдання із ручним кулеметом Калашникова", — розповів син.
За плечима Льотчика — бої за Широкине, Мар'їнку та інші "гарячі" точки.
"Коли він ішов на бойові завдання, то телефон із собою не брав. Щоразу це був тиждень нервів і переживань", — пригадав Ігор.
Додав: батько завжди був на "ти" зі спортом:
"Удома завжди були гантелі, турнік. У свої 51 він 16 разів міг віджатися на турніку. Від хлопців, які з ним служили, я чув фразу "Твій тато — тигр". Це було дуже приємно і я цим пишаюся. Він — приклад для мене".
"Напевне, він щось відчував"
У "Азові" Олексій Зозуля відслужив рік. Але льотчик потребує польотів, неба. Тому він знову повернувся до цивільного життя, працював із парашутистами і займався обробкою полів.
"Але оцей проміжок часу, із 2015 по 2022 роки, він за можливості зустрічався з побратимами, допомагав їм, переймався ситуацією на фронті. Постійно дивився новини, казав, що хоче до хлопців. Коли мої однолітки, молоді люди гинули на війні, він усе це дуже пропускав через себе. Для нього це були як його діти", — розповів Ігор.
Додав: батько дуже дорожив речами, які пов'язані з війною:
"У нас вдома був прапор, який він колись підписував, дитячі малюнки, які передавали волонтери. Це все він приносив додому і зберігав. Тато взагалі цінував такі моменти, зберігав мої і братові зошити шкільні, малюнки".
За словами сина, війну 2014 року Льотчик ніби передчував:
"Часом мені здавалося, що він себе накручує зайвий раз. Але, напевне, він щось відчував, знав, що буде якесь продовження".
Пригадав як батько розповідав про РФ, маючи досвід навчання там:
"Казав, що це болота, алкоголізм. Там майбутнього він тоді ще не бачив. Не одобрював і варіант, щоб я працював там як цивільний пілот".
Початок "повномасштабки" — в день народження
Перед початком повномасштабної війни, за словами сина, Олексій відчував неладне.
"23 лютого йому зателефонували, почалася мобілізація азовців до Маріуполя. Я кажу: "Почекай, якщо всі там будуть, то хто ж залишиться? Тут же теж щось може бути". Я до останнього не вірив, що щось таке буде. 21 лютого відчергував у Києві, повернувся в Черкаси. Але мене попередили з роботи, що треба бути готовим".
24 лютого у мене день народження. Я хотів провести його з родиною — татом, молодшим братом, дружиною і дітьми. Хотілося таке чисто сімейне свято. Однак речі про всяк випадок були зібрані. І десь о п'ятій мене набрали, що треба їхати.
З батьком мали домовленість, як діяти в такому разі:
"Домовилися, що якщо буде така потреба, він мене відвезе, а сам повернеться додому і попіклується за мою сім'ю. Так воно і сталося. Було страшно. Їдеш — і не знаєш куди дивитися: чи в ліс, чи що над головою летить. Тато тоді сказав: "Це наче сон". Я ніколи не бачив у нього паніки, але тут було видно, що він, людина з досвідом війни, розгубився. Він повернувся до Черкас, а потім дружина мені зателефонувала, що тут теж були вибухи".
Тоді Олексій зі своїм братом пішов до черкаської тероборони.
"13 березня я повернувся у Черкаси. Тато вже тоді зрозумів, що тут, у Черкасах, є стабільність, але столиця під загрозою. Із ветеранів створювали полк ССО "Азов", який брав участь у боях під Києвом. Зараз це Третя штурмова бригада. І батько теж поїхав у Київ. Але в мене була якась "чуйка", що це ще не все", — розповів Ігор.
Через певний час, пригадав, батько почав його "готувати":
"Він писав мені, давав настанови, пояснював, що моє завдання — подбати про бабусю з дідусем, молодшого брата, щоб я був ніби як старшим у родині. Раніше від нього таких настанов не чув, навіть коли він був в АТО і ходив на бойові завдання. І я зрозумів, що це вже щось серйозніше".
Політ в один кінець
29 березня Ігор дізнався, що батько буде летіти в Маріуполь — допомагати побратимам.
"Він розумів, куди він летить. Казав мені: "Десять відсотків того, що ми з тобою ще зідзвонимось". Я кажу: "Які ще десять відсотків?". Він жартома: "Ну, п'ятнадцять". Але мені від того було не легше. Він дав контакти хлопців, яким можна допомагати. Додав, що йому нічого передати вже не вийде".
Як будуть добиратися у Маріуполь, ніхто не знав:
"Тоді це все ще було секретно, ніхто не розумів, як вони туди добиратимуться, бо місто було повністю оточене. Це вже тепер відомо, що проривалися на гелікоптерах. 29 березня він полетів, а 31-го мені товариш прислав повідомлення з російських телеграм-каналів про те, що збили гелікоптер, який повертався з пораненими азовцями. Фото були без цензури, було страшно там щось побачити".
Із 31 березня на 1 квітня, пригадав Ігор, у нього була паніка. До цього всього дізнався тоді, що у знайомого загинув батько — із 95 бригади.
"А ще мені приснився сон, що тато поруч, обіймає і каже: "Все буде добре". Прокидаюся, кажу дружині: "Аліна, щось у мене якась така чуйка, що він наче попрощався зі мною". Вона почала мене заспокоювати.
Потім приїхав із Києва мій друг дитинства, побратим тата. Привіз його зимові речі. Каже: "Ну блін, про них будуть знімати фільм, як вони туди добиралися". 2 квітня ми з цим побратимом їхали до Києва, він мав повертатися. Я був за кермом, і тут йому телефонують: "Ти ж спілкуєшся з сім'єю Льотчика?.." Так я дізнався, що тато загинув. Але як, що — жодних подробиць не було. В такі моменти просто не знаєш, що робити".
Тіла теж не було, тому Ігор постійно аналізував ситуацію, співставляв факти:
"Тато полетів туди як звичайний боєць. Тому мені було дивно, чому він відразу повертався з пораненими. Нелогічно якось — виходить, що його мали відразу "затрьохсотити", щоб він повернувся назад. Аж до вересня я жив із цією версією і сумнівами".
А потім познайомився з побратимом Олексія на позивний "Електрик", який вийшов із полону.
"Він летів у Маріуполь із татом. Розповів мені, що насправді все було не так. За його словами, вони були разом на позиції в будівлі за адресою Зелінського, 17. Тоді йшли вуличні бої. Виїхав російський танк. Тато намагався знищити його з РПГ, однак не вдалося — влучив, але як казав ще один його побратим, той виявився "живучим". І цей танк почав "розбирати" будівлю, було чотири чи шість пострілів. Там загинув хлопець-прикордонник і тато. Ще з одним побратимом невідомо, що трапилося, він стояв у цей час на сходах. А Електрик відкопався, його дуже контузило. Сказав, що тато помер у нього на руках".
У ту будівлю азовці так і не повернулися, там була пожежа, тіло не вдалося евакуювати. І понині Льотчик має статус " зниклий безвісти".
"Залишки тіл змішували з бетоном"
На думку Ігоря, батько полетів у Маріуполь, бо не міг вчинити інакше:
"Коли вони прилетіли, там не було ні сну, ні їжі. У тата питали: "Чому ви сюди прилетіли, що вам пообіцяли?". За словами Електрика, він тоді посміхнувся і сказав: "Пам'ятники сказали безплатно посталять". Насправді ж він летів до побратимів, не міг кинути їх там у біді".
Скільки пошуків, безсонних ночей. Я вдячний хлопцям, які мені все це підтвердили, згадали адресу, розповіли. Дякую, що я знаю, як це було.
Дружина Ігоря Аліна розповіла — чоловік усіляко намагався знайти бодай щось про цю будівлю:
"Ігор ночами шукав, а потім додумався знайти цю адресу у "Тік-тоці", де виставляли інформацію маріупольці. І навіть зв'язався з сусідами, намагався розпитати. Була одна жінка, яка ховала людей з того будинку. Вона розповіла, що ховала тих, хто там жив і родичів. Солдат, за її словами, не поховали. Скоріше за все, там усе змішане з бетоном. Ту будівлю знесли".
Ігор додав: за цією адресою нарахував як мінімум десять таких тіл.
"Електрик розповідав, що коли вони зайшли на цю позицію, то цивільний просив занести сина, вже мертвого, у квартиру. Ще там був російський мертвий офіцер, інші цивільні. Там, де у нас клумби біля будинків — там всюди були могили, часто — невідомих. Цивільним ексгумацію проводити вдавалося, бо у них своя база ДНК. Щодо наших воїнів — поваги до тіл немає. Передають, але не всіх".
Розповідали, що коли будинки зносили, то все змішували з бетоном і все це йшло на дороги. Були випадки, що зуби на дорозі знаходили.
За словами побратимів, Льотчик загинув 31 березня.
"Через це, мабуть, і прив'язали позивний до збитого гелікоптера. Одна з мам, у якої син загинув у тому гелікоптері, показала мені фото списку, де вказували контакти тих, хто тоді летів. Навпроти Льотчика стояв прочерк. Ми спершу думали, можливо він був поранений, без свідомості, тому і не дав контакти", — розповів Ігор.
"Кожен із них герой"
За словами сина, Льотчик був віруючою людиною.
"У мене є його іконка, я з нею і з парашутом стрибав, і перші польоти робив. Коли він був у Широкіному на бойовому виході, перед 9 травня їх дуже "крили", і він переймався, що забув свою іконку взяти. Там дощ ішов, болото всюди. І тут він побачив, що під ногами лежить іконка святого Миколая. Так вона у нас і опинилася".
Крім того, він возить із собою батькову сумку:
"Я йому подарував сумку, баул такий великий. Вона його рукою була підписана: "Льотчик" Тепер беру її з собою у відрядження".
Про батька нагадує все, навіть обрана професія. Нині Ігор займається перевезенням поранених військових, на єврокоптері. До цього кілька років літав на Мі-8.
"Я теж вирішив стати льотчиком. Спочатку не хотів, розумів, що для родини це буде важко фінансово, бо за наліт під час навчання треба платити, за пальне, держава на це кошти не виділяє. Але тато мене брав із собою на роботу і якось "підкупив" цією атмосферою. Як казав мій дідусь, теж льотчик: "Тут у тебе не друзі, друзі будуть там. І це правда: коли ти з людиною в небі і не лише в небі, це дорогого коштує", — пояснив він.
За словами Ігоря Зозулі, для родичів загиблих і зниклих безвісти воїнів важливо, аби про їх рідних не забували:
"Льотчикам, які першими у 2022 році полетіли в Маріуполь, через петицію добивалася звання Героя України. На мою думку, з них герой кожен. Зараз багато в кого є зниклі безвісти родичі. Дружини в паніці, старенькі матері не мають ніякої інформації і не знають, куди звертатися. Потрібно, щоб з ними більше комунікували. Також дуже добре, що є акції на підтримку полонених, потрібно, щоб про це говорили. Почалися акції — почалися хоч якісь обміни".
Треба, щоб люди пам'ятали. У нас чомусь так прийнято: вбили людей в Бучі — всі про це говорять. Але потім стається "приліт" у Вінниці — і всі преключаються туди. Потім — на Кременчук і так далі.
Маріуполь для Олексія Зозулі був не чужим містом ще з 2014 року.
"Він називав його Маріком. Напевне, це був його обов'язок — полетіти туди. Чесно кажучи, якщо говорити, чи вчинив би я так — скоріше всього, ні. Це треба мати дуже велику сміливість. Я ним дуже пишаюся. Є пам'ять про ньго, є спогади. Треба, щоб про це не забували", — зазначив Ігор.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
