Попри численні виклики українське кіно продожує існувати — великою мірою завдяки молодим кінематографісткам і кінематографістам, які продовжують відточувати свої навички та створювати фільми навіть у вкрай несприятливих умовах. Вони сміливо експериментують з формою, темами й підходами, розповідають унікальні історії й отримують визнання на українських та міжнародних кінофестивалях.
У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає про десять українських кінотворців і кінотворчинь, які ще не мають у своєму доробку повнометражних фільмів, але вже встигли заявити про себе коротким метром та запланованими проєктами. Серед них — режисери, режисерки та навіть творчий дует, які привертають увагу своїм авторським баченням і за якими варто стежити просто зараз.
Анастасія Солоневич
Анастасія Солоневич закінчила програму "Режисура кіно і телебачення" Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2021 році. У 2023 році вона виступила співрежисеркою короткометражного фільму "Як це було", який показали у програмі короткометражних фільмів Каннського кінофестивалю.
"Ідея заснована лише на одній єдиній фразі, що застрягла в наших головах… (...) Цей фільм був зроблений з великою любов'ю. Цей фільм був знятий з великою чесністю", – написала у своєму Facebook Анастасія Солоневич.
"Як це було" розповдіає про повернення додому вперше після початку війни в Україні: Лера вперше після початку повномасштабної війни в Україні приїжджає з Берліна в Київ. Не заставши маму вдома, вона проводить час зі своїм другом і поступово пізнає рутину війни протягом одного дня.
Зараз Солоневич працює над проєктом повного метру "30 днів літа", який отримав приз глядацьких симпатій зумерів на Berlinale Co-Production Market 2025.
"30 днів літа" розповідає про Анну — українську біженку, яка після початку повномасштабного вторгнення оселилася в Берліні. Анна працює перекладачкою у військовому таборі. Саме там вона несподівано стикається зі своєю сестрою Валерією, яка проходить навчання перед відправленням на фронт. Сестри не спілкувалися з моменту, коли Анна виїхала з України, і тепер, після майже трьох років розлуки, вони зустрічаються знову.
"Вони зустрічаються на нейтральній території мирної країни, але в дуже немирному середовищі: у військовому таборі для українських солдатів, яких тренують інструктори НАТО, аби пізніше вони повернулися в Україну захищати її від російського загарбника", — розповіла Анастасія Солоневич.
Роман Хімей та Ярема Малащук
Ярема Малащук та Роман Хімей працюють як митці з 2016 року, досліджуючи перетини документального та ігрового кіно. У своїй практиці вони зосереджують увагу на тривалих структурах постімперської влади та їхній вплив на нове покоління українців, які опинилися між історичною травмою та невизначеним майбутнім. За допомогою багатоканальних відеоінсталяцій та кінематографічних наративів вони фіксують розірвану природу реальності, де переплітаються колективна пам'ять та особистий досвід. Практика дуету часто рефлексує над роллю тих, хто знаходиться на задньому плані і в залежності від контексту, може бути іменований як учасник "масовки" або колективний герой.
У 2021 році дует створив стрічку "Зарваниця", яка була представлена на кількох кінофестивалях. Фільм розповідає про групу християн-паломників, які долають сотні кілометрів шляхом із Криворівні до святині на Тернопільщині.
У 2024 році фільм "Нове місто друзів", який отримав особливу відзнаку журі на фестивалі короткого метру 4:3 у Івано-Франківську.
Вони отримали головну премію для молодих українських художників МУХі 2019, головну нагороду премії PinchukArtCentre (2020) та головну премію для митців VISIO (2021) у Флоренції. Їхній нещодавній короткометражний фільм "Додаткові сцени" здобув головні нагороди на МКФ Black Nights 2024 та премію українських кінокритиків Кіноколо. Дует також брав участь у Future Generation Art Prize 2021, Baltic Triennial 14, Гетеборзькій бієнале та Київській бієнале, а також у групових виставках у Haus der Kunst, Castello di Rivoli та Albertinum. Вони також представили нещодавно персональну виставку в Kunstverein Ганновер.
Їхні фільми та інсталяції є частиною колекцій музею сучасного мистецтва Kiasma в Гельсінкі, музею сучасного мистецтва Антверпена, Kunstmuseum в Ліхтенштейні, Італійського Fondazione In Between Art Film, галереї Kontakt у Відні, TBA21 в Мадриді, Frac Bretagne та інших.
Анастасія Груба
Анастасія Груба є учасницею громадського об'єднання молодих незалежних кінематографістів "Сучасне Українське Кіно «СУК»". Учасниця Film Independent, неприбуткової мистецької організації США, яка вже 40 років підтримує та захищає незалежних кінематографістів.
Її перший короткометражний фільм "Ополонка" (який зараз на стадії постпродакшену), став одним із переможців 15-го конкурсу від Держкіно України, а також був відібраний до European Short Pitch (2020).
У 2024 році Анастасія Груба представила свій другий короткометражний фільм "Уроки водіння" у програмі міжнародного кінофестивалю PÖFF ShortsPÖFF Shorts — це кінофестиваль класу А і найбільший фестиваль короткометражних фільмів та анімації в країнах Балтії. Фільми-переможці автоматично отримують кваліфікацію для подання на премію "Оскар". (Таллінн, Естонія). Стрічка розповідає про батька та доньку і як змінюються їхні погляди на війну в перші місяці повномасштабного вторгнення.
"Мені було цікаво дослідити на прикладі взаємостосунків батька та доньки питання, як ці два різні полюси можуть співіснувати, навіть більше — відчувати теплоту та любов одне до одного", — розповіла режисерка.
Зараз Анастасія Груба працює над проєктом повнометражного фільму "Сезон жіночих самогубств", який було відібрано на пітчинг "Україна у фокусі" Каннського кіноринку Marché du Film (2023), а також до 9-місячної резиденції Munich FilmUp! (2021–2022) й до резиденції в Лос-Анджелесі від Global Media Makers (2024) (Film Independent, США).
"Історія розгортається навколо дорослого хлопця, який втікає від матері й живе в трейлері на березі Дніпра. Мати проводить детективне розслідування, щоб знайти сина, а поряд із його трейлером починають топитися жінки, яких він рятує. Кожна з цих жінок змінює його, допомагаючи йому подорослішати, в той час як він підтримує їх у боротьбі з їхніми проблемами. Тобто перша версія історії була трагікомедією про дорослішання маминого синка", — зазначила Анастасія Груба.
Юра Катинський
Юра Катинський вивчав режисуру телебачення в Київському національному університеті культури і мистецтв імені Карпенка-Карого. У 2016 році його стрічка "Запаморочення" отримала диплом Національної академії мистецтв України та була представлена на 46-му міжнародному кінофестивалі "Молодість". Фільм розповідає про подружню зраду і те, як головна героїня проживає цей досвід.
У 2017 році вийшов наступний короткий метр Катинського — "Післясмак", який отрмав головні нагороди кінофестивалів Wiz-Art, KISFF та "Відкрита ніч". Стрічку також показували на Tallinn Black Night Film Festival, The Tel Aviv International LGBT Film Festival та Schweizer Jugendfilmtage.
"Для мене ця стрічка про те, якими ми буваємо схожими у відчутті власної одинокості. Усім потрібна любов. Ключовим у фільмі є бажання попросити пробачення. Не формально, а так, коли це дається важко й доводиться переступити через власну гордість і принципи. Це також акт любові", — розповів режисер про "Післясмак".
Окрім кіно, Катинський працює і з музичними кліпами. Зокрема, це проєкт Voiceover, який став серією чорно-білих мініфільмів, де знялися українські музиканти, актори та фольклористи. Серед артистів у кадрі з'явилися: Onuka, Dakha Brakha, Alina Pash, Kazka та Dakh Daughters.
У 2024 році проєкт короткометражного фільму Юри Катинського "Серпанок" переміг одразу у двох пітчингах — Sunny Bunny та "Миколайчук OPEN". Історія фокусуватиметься на страху осуду оточення, на надмірному хвилюванні щодо думки інших про себе й на неготовності відкрито відрізнятися.
Анастасія Фалілеєва
Анастасія Фалілеєва — українська режисерка анімації, відома своїми роботами "Тигр блукає поруч" та мультсеріалом "Пес Патрон". Працює з анімацією Анастасія Фалілеєва з 16 років. Саме в цей час вона почала вчитися в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на спеціальності "Режисер анімаційного фільму" (майстер — Олег Педан; у 2020 році він помер від онкозахворювання, а Анастасія присвятила йому окрему стрічку — документальний фільм під назвою "Пап'є-маше", у якому майстер розповідав, як працювати з цією технологією).
Сама Анастасія Фалілеєва працює у техніці стопмоушену і мальованої анімації, а у своїх роботах висвітлює теми дорослішання, ізоляції, аб'юзу та писхологічного насильства й змін.
У 2024 році Фалілеєва представила свій короткометражний фільм "Я померла в Ірпені", який викликав справжній фурор та міжнародних та українських кінофестивалях. З українських відзнак фільм отримав гран-прі фестивалю анімації Linoleum, Kyiv International Short Film festival (KISFF) та нагороду національної премії кінокритиків "Кіноколо 2024". З міжнародних нагород стрічка також здобула визнання по усьому світу, зокрема отрималп нагороду на найбільшому у світі фестивалі короткого метру Клермон-Феррані у категорії "Найкраща міжнародна анімація". Крім того, стрічка перемогла на багатьох ключових анімаційних сценах світу (Bucheon International Animation Festival, Animateka, Cinanima, Ottawa International Animation Festival та ін.)
За словами Анастасії Фалілеєвої, такий успіх української анімаціїу світовому контексті відбувається утретє: вперше про українську анімацію заговорили в контексті мультфільму "Йшов трамвай 9 номер" Степана Коваля, а вдруге — про "Кохання" Микити Лиськова.
"Спочатку я думала про те, що мені треба зробити найкращий фільм у своєму житті. У мене так кожен раз, коли я підходжу до нової роботи — вона має бути кращою, ніж попередня", — розповідала Фалілеєва про роботу над "Я померла в Ірпені".
У березні 2024 року Анастасія Фалілеєва виграла пітчинг "ПовнийКороткий", який надав фінансування для її наступного короткого метру — "Оазис хороших речей". Це анімаційний документальний фільм про важливість збирання та збереження спогадів, що буде виконаний у техніці стопмоушну, скрапбукінгу, колажу та мальованої анімації.
"Світла печаль невідворотного плину часуʼ, — описує свій майбутній фільм Фалілеєва.
Кирило Земляний
Кирило Земляний отримав вищу освіту в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Під час навчання Земляний зняв свою першу роботу як режисер — короткий метр "Німий", який у 2019 році отримав спеціальну відзнаку від громадської організації "Сучасне Українське Кіно" та сценарного курсу "Тераріум" на фестивалі "Кіноогляд Сучасного Українського Кіна". А також друге місце у номінації "Найкращий студентський фільм" на Міжнародному фестивалі аматорського кіно "Кінокімерія" в Україні.
У 2021 році Земляний зняв свій дипломний проєкт — короткометражний док "Архітектон". У 2022 році його показали на Івано-Франківському міжнародному фестивалі короткого метру "4:3".
У 2022 році вийшла стрічка "Перезапис", яка отримала приз глядацьких симпатій на Київському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів (KISFF) та головний приз журі Спілки кінокритиків України в Національному конкурсі Івано-Франківського міжнародного фестиваль короткого метру "4:3".
У вересні 2024 року стартували зйомки нового короткого метру Кирила Земляного під назвою "Бездоріжжя". Фільм виграв фінансування під час 15-го пітчингу Держкіно та розповідає про сина, який напередодні виїзду з матір'ю за кордон, не повертається додому. Батьки їздять містом у пошуках сина та відповіді на те, що тримає їх разом. Головні ролі у фільмі зіграли Олександр Яцентюк ("Памфір") та Валерія Олейникова ("Ля Палісіада").
Єлизавета Шерстньова
Єлизавета Шерстньова — студентка четвертого курсу кафедри режисури телебачення імені Карпенка-Карого. У 2021 році брала участь у резиденції "Кіноберег" у Херсонській області, де зняла документальний фільм "Дитинство".
У 2022 році створила відеоесе для проєкту "Вулиця, яка мені потрібна". А у 2023 році під час кінорезиденції LISFF Wiz-Art зняла короткометражну стрічку "Невагомість", що розповідає про дівчину Аню, яка якнайшвидше хоче повернутися додому до звільненого Херсона, але її новий хлопець Фелікс намагається втримати дівчину в Берліні.
У 2023 році разом з Ольгою Коваль Шерстньова зняла експериментальну роботу про дизайнера Михайла Коптєва "З любов'ю, Коптєв", прем'єра якого відбулася на кінофестивалі Sunny Bunny. У 2024 році також вийшов короткий док Шерстньової — "Щука не риба", що розповідає про гончара та соліста етногурту "Щука Риба" Дмитра, який розмірковує про важливість історії та культурних традицій.
"Коли я доєдналася до проєкту «Щука не риба», то не сильно знала теж зимові традиції: для мене це було в новинку. Тому я захоплено спостерігала за Колядою, але в процесі для мене розкрився більш загальний шар, за яким я і пішла в режисуру. Я побачила в цьому глибший конфлікт, ніж просто те, що традиція досі не стала звичною для нас. Так у мене з’явився пієтет до цієї теми, і я його розвинула", — розповідала режисерка про створення фільму.
Тарас Співак
Тарас Співак є не тільки режисером, а й режисером монтажу. Вищу освіту отримав у Києво-Могилянській академії, де з 2018 по 2020 рік брав участь в організації кіноклубу.
З 2021 року працює у кіновиробництві, спеціалізуючись на монтажі неігрового кіно та організації поствиробництва. Тарас Співак став режисером монтажу "Я не хотіла робити фільм про війну" (2022) та "Чорнобиль 22" (2023), а також асистентом монтажу в "Нескінченності за Флоріаном". Окрім того, він був координатором поствиробництва на стрічці "Бачення метелика".
У своїх роботах Співак працює з віднайденими матеріалами та поєднує кіноесеїстику, політичні наративи й наукове кіно.
У 2024 році представив короткометражну документальну стрічку "Під знаком якоря", що розповідала про Київське вище військово-морське політичне училище. Фільм був показаний на Київському міжнародному кінофестивалі коротких метрів, а також виграв головний приз у конкурсі "DOCU/Коротко" кінофестивалю DocudaysUA.
"Ми опинилися в капсулі часу, що проходить шлях від пропаганди до щоденників, спостережень та особистих свідчень, інтегруючи всі можливі погляди на установу, котра вже стала символом. Головну нагороду ми вручаємо фільму, який є сучасним портретом світу та його суперечностей і який зображує деконструкцію та відтворення особистої пам'яті", — зазначило журі фестивалю.
Валерія Сочивець
Валерія Сочивець найбільше відома як продюсерка українських фільмів та засновниця організації "СУК". Серед продюсерських робіт — "Ля Палісіада", "Дім за склом", "Із зав'язаними очима" та багато інших.
Проте в останні роки вона активно працює над своїм повнометражним режисерським дебютом "Завіса". За словами Сочивець, "Завіса" — це ніжна і дика історія про кохання, пристрасті та роздратованості. Сюжет розказує про скрипальку, яка живе в співзалежних стосунках зі своїм хлопцем — диригентом. Вона хоче розпочати сольну кар'єру і нове життя без нього, але він не хоче її відпускати, бо вона — найкращий інструмент для його оркестру.
"Я хочу дослідити тему тілесності, сексуальності і сприйняття себе в цій історії. Сподіваюсь, вона буде корисна жінкам, які живуть у співзалежних чи токсичних стосунках. Планую багато еротичних елементів у фільмі, я і раніше пробувала себе в цьому, і можна сказати що мій короткометражний фільм «Кров» був свого роду розминкою, тизером до цього повного метру", — поділилася Сочивець у коментарі Суспільне Культура.
Короткий метр "Кров" вийшов у 2016 році і розповідає про молоду віолончелістку Настю, закохану в свого друга-підлітка Юру. В якийсь момент життя, між репетиціями та вечірками, вона захотіла, щоб він став її першим коханцем, але не кожен хлопець наважується на це.
Проєкт "Завіса" вже виграв приз у розмірі 5000 євро від Riga Showcase.
"Термінова, сира драма стосунків з двома рясно розмеженими головними героями. Проєкт обіцяє новий сильний жіночий голос у сучасному європейському кіно", — йшлося у коментарі журі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media