У жовтні стало відомо про те, що два українські короткометражні фільми відібрали до конкурсу міжнародного кінофестивалю PÖFF Shorts (Таллінн, Естонія). PÖFF Shorts — це кінофестиваль класу А і найбільший фестиваль короткометражних фільмів та анімації в країнах Балтії. Фільми-переможці автоматично отримують кваліфікацію для подання на премію "Оскар".
Цього року від України буде представлено дві стрічки — "Я померла в Ірпені" Анастасії Фалілеєвої (конкурс короткометражної анімації) та "Уроки водіння" Анастасії Грубої, який буде показано у межах конкурсу ігрових короткометражних фільмів.
"Уроки водіння" розповідають історію батька й дочки та їхніх різних поглядів на повномасштабну війну. За сюжетом батько допомагає доньці тренуватися у водінні, але урок водіння перестає бути звичайним, коли батькові виписують повістку на блокпості.
В інтерв'ю для Суспільне Культура режисерка Анастасія Груба розповіла про роботу над "Уроками водіння", особливості створення кіно під час повномасштабної війни, а також майбутній проєкт повного метру.
Анастасія Груба — українська режисерка, сценаристка, учасниця громадського об'єднання молодих незалежних кінематографістів "Сучасне Українське Кіно «СУК»". Учасниця Film Independent, неприбуткової мистецької організації США, яка вже 40 років підтримує та захищає незалежних кінематографістів.
Проєкт її дебютного повнометражного фільму "Сезон жіночих самогубств" було відібрано на пітчинг "Україна у фокусі" Каннського кіноринку Marché du Film (2023), а також до 9-місячної резиденції Munich FilmUp! (2021–2022) й до резиденції в Лос-Анджелесі від Global Media Makers (2024) (Film Independent, США).
Проєкт короткометражного фільму "Ополонка", який наразі на стадії постпродакшену, став одним із переможців 15-го конкурсу від Держкіно України, а також був відібраний до European Short Pitch (2020).
У фільмі ти рефлексуєш на тему взаємин батька з дочкою, а також різного ставлення до служби в армії у родині. Чому тобі було цікаво попрацювати з цими темами у своєму фільмі? Чи був у тебе якийсь досвід в реальному житті, який підштовхнув до створення цієї історії?
Прямо суміжного досвіду з сюжетом фільму в мене не було, але в мене є батько, я живу в Києві під час повномасштабної війни, вожу авто, а також мене турбує питання розриву, який стає все помітнішим, між рішучими та дієвими людьми в Україні ти тими, хто, незалежно від статі, ховається за пасивністю.
Мені було цікаво дослідити на прикладі взаємостосунків батька та доньки питання, як ці два різні полюси можуть співіснувати, навіть більше — відчувати теплоту та любов одне до одного.
Чи були залучені реальні військові до створення фільму?
Військові нам допомагали під час зйомок, зокрема дали дозвіл на зйомки на блокпості.
Комунікацією з військовими займався наш продюсер Віктор Шевченко, але я знаю, що ми передавали всі необхідні документи, зокрема сценарій та запити щодо часу і місця зйомок.
У нашому фільмі навіть знялися двоє реальних військових. Це був чудовий досвід, дуже приємні люди. Однак ми не могли показувати їхні обличчя, тому вони з'являються у кадрі в балаклавах.
Як проходив процес кастингу та відбору акторів? Що для тебе було важливо побачити між акторами, які грають батька і доньку?
Робоча назва фільму була "Тато своєї доньки" — це своєрідна гра слів на основі фрази "донька свого батька". Для головної героїні я шукала дівчину, яка є татовою донькою — для якої батько є дуже важливою фігурою.
Мені здається, що я добре відчуваю таких дівчат, тому що і сама є татовою донькою. Коли я кажу слово "тато", моє ліве око одразу сльозиться — це дуже чутливе для мене слово, адже в нас із батьком дуже міцний зв'язок. Це було моє перше слово, і, як автор, який виражається через текст, я надаю цьому великого значення. Тому я шукала акторку, яка має подібний досвід.
Крім того, під час пошуку актора на роль батька для мене було важливо, щоб у нього також були діти. Це дає глибше відчути роздвоєння між любов'ю і страхом — той сильний мікс емоцій, який важко передати, якщо у тебе немає власного досвіду батьківства. Особливо коли твої діти вже дорослі й відділяються від тебе, але ти все одно любиш їх і хочеш захистити. Це дуже складні почуття, і тому я орієнтувалася на акторів із досвідом виховання дорослих дітей.
Костянтина Данилюка я одразу розглядала на роль батька, оскільки бачила його на сцені та була підписана на нього у Facebook. Тому я точно знала, що запрошу його на акторські проби, хоча також розглядала інших акторів, щоб залишатися об'єктивною і дати шанс різним типажам. Іноді під час проб можна знайти щось зовсім неочікуване.
Моя слабкість щодо чоловічих персонажів полягає в тому, що я завжди бачу їх із сумними очима. І мені дуже хотілося, щоб у героя-батька теж були сумні очі, адже це відображає стан великої частини нашого суспільства. Костянтин ідеально впорався з цим завданням.
Ангеліну Самчик, яка зіграла роль доньки, я обрала саме завдяки пробам. У неї є той необхідний досвід — вона також татова донька. До того ж у неї склалася хороша синергія з актором, якого я обрала на роль батька. І ще Ангеліна має величезний досвід водіння, що також було важливим. Її батько працює з автомобілями і Ангеліна з раннього віку часто проводила з ним час, тому вона їздила на багатьох різних машинах. Вона впевнено почувається за кермом і це зробило її ідеальною кандидатурою на роль, бо вона відповідала всім вимогам — як акторка і як людина з досвідом водіння, що забезпечувало безпеку на зйомках.
Загалом актори чудово відчули своїх персонажів із самого початку. Уже під час перших репетицій стало зрозуміло, що вони дуже легко взаємодіють як батько і донька. Їхня хімія в кадрі була відчутною, і це дало чудовий результат.
Цей фільм створений без державної підтримки. Як ви з командою розв'язували питання фінансів та бюджету?
Фінансування фільму йшло з чотирьох джерел. Першим джерелом, базовим, були мої власні кошти.
Я хотіла зняти цей фільм ще з минулого літа, і тому, влаштувавшись на роботу, почала відкладати гроші. Потім продакшн-компанія "СУК" також виділила частину коштів. Крім того, ми організували збір донатів на платформі "СУК", де всі охочі могли підтримати фільм і отримати за це різні бонуси, зокрема згадку в титрах або навіть можливість стати співпродюсерами фільму за великі суми. Також ми отримали підтримку від проєкту "Митці в зоні ризику" (ARC) від PEN America.
Завдяки цим джерелам ми зібрали кошти для зйомок, зокрема на оренду техніки та оплату акторам. Монтаж фільму було профінансовано завдяки стипендії для кінематографістів від House of Europe у партнерстві з Netflix. Ми також знімали на моєму автомобілі, щоб зекономити.
Яким був найбільший виклик під час зйомок?
Найскладніший момент під час зйомок був пов'язаний з небезпекою — сценою аварії, як ми її між собою називали. Нам була потрібна сцена раптової зупинки посеред дороги, але, звісно, у нас не було бюджетів, як у Тома Круза.
Наша операторка Олександра Плетенецька придумала цікаве і органічне рішення, щоб зробити все максимально бюджетно, але все одно це вимагало багато екшну. У цій сцені акторка мала розігнатися та різко загальмувати. Ми не могли перекривати дорогу через обмежені ресурси, тому в нас був супровід поліції, який страхував нас під час зйомок. Ми також обирали час, коли дороги були пусті, щоб зробити все максимально безпечним. Кумедно, що під час перегляду фільму навряд чи глядач подумає, що це найважча сцена.
У чому особливість створення незалежного короткометражного кіно під час повномасштабної війни?
Мені здається, що в ідеалі незалежне короткометражне кіно в Україні під час війни не повинно відрізнятися від того, яке було до війни. Єдиною відмінністю є те, що зараз на короткометражки не виділяють фінансування від держави (враховуючи ситуацію з Держкіно). Але навіть до цього багато фільмів знімали без підтримки держави. Тому глобально це не змінюється.
Щодо історій, звісно, більше фільмів зараз рефлексують на тему війни. Багато короткометражок присвячено повномасштабному вторгненню і досвідам людей під час війни. Знов-таки, війна почалася ще у 2014 році, і до цього українці теж знімали короткометражки про війну.
Але я поважаю і тих, хто знімає не про війну, адже для мене важливо, щоб Україна представлялася на фестивалях різноманітними історіями, а не лише військовими темами.
Коли почалася повномасштабна війна, перший рік всі перебували в певній паніці. Попередні історії втратили актуальність, з'явилося питання, де брати гроші на кіно, як жити взагалі. Але зараз люди адаптувалися і вже з'являються нові історії, які хочуть бути розказаними. Хоча фінансування не повернулося на довоєнний рівень, все одно фільми знімають за власні кошти або за підтримки небайдужих.
Мені здається, що в цьому полягає суть творчості — коли ідея або історія настільки сильна, що ти не можеш її не розповісти, навіть якщо це вимагає великих зусиль і ресурсів. Це мене надихає, адже я бачу, що в нашій країні залишилися люди, які живуть своєю творчістю. І це класно, що вони є, бо в Україні багато чудових історій і глибоких людей.
Що ти хотіла б, щоб іноземні глядачі винесли з твого фільму?
Для мене важливо, щоб глядачі винесли з собою відчуття цього фільму. Згодом я почала розуміти, що кіно — це більше про відчуття, ніж про думки. Про що був фільм, швидше забудеться, ніж те, що глядач відчув, коли його дивився.
Мені хотілося б, щоб іноземні глядачі через знайомі всім конфлікти, як-от конфлікт між батьком і донькою, хоч трошки краще відчули нас: цей постійний хаос, страх, тривогу за життя рідних, і водночас надію на майбутнє. Цей мікс емоцій, коли від рішення, що поїсти, до рішення, чи йти в укриття, всього десять хвилин.
Я хотіла показати, як живуть звичайні цивільні, які залишаються в Україні, як вони проживають війну, які рішення їм доводиться ухвалювати, з якими викликами стикатися. Про це мені хочеться говорити з іноземною аудиторією — говорити про наших людей, а не про те, що на нас напала Росія.
Чи є у вас із командою плани показів на інших фестивалях?
Це питання ще повністю не розв'язане, але у нас є список фестивалів, на які ми плануємо подати наш фільм. Я дуже хотіла б, щоб фільм подорожував якомога більше: не тільки по Європі, а й на американському континенті та в Азії. Чим більше людей побачать нашу історію — тим краще.
Мені важливо, щоб іноземці змогли краще зрозуміти наші переживання, адже війна в Україні значно складніша, ніж вони уявляють. Буває, що за кордоном мене питають: "А чому ти досі живеш в Україні, якщо там війна?" Це питання часто вводить мене в ступор. Якщо наш фільм дасть зрозуміти, що все не так просто, я буду рада.
Щодо українських фестивалів — колись я мріяла про прем'єру на фестивалі "Молодість", але наразі це питання також не розв'язано, оскільки це має бути спільне рішення: моє, продюсерів фільму та організаторів фестивалю. Є багато нових класних фестивалів, на яких теж було б чудово запрем'єритися. Але я щиро сподіваюся, що вже наступного року ми зможемо показати фільм на українських екранах. Це мене хвилює, адже мені дуже цікаво, як сприйме фільм саме українська аудиторія.
Зараз ти також працюєш над сценарієм повнометражного фільму "Сезон жіночих самогубств". Розкажи про нього, що це за історія?
Цей сценарій виник із назви, яка, у свою чергу, з'явилася завдяки моєму покійному майстру в Карпенка-Карого Богдану Жолдаку, коли він розповідав нам одну зі своїх життєвих історій, яких він назбирав дай боже, як справжній автор. Такий феномен, як "сезон жіночих самогубств", мене сильно захопив, і я довго жила з ним в думках, підшукуючи для нього підходящу історію. І згодом завдяки воркшопу від Terrarium я її знайшла.
Історія розгортається навколо дорослого хлопця, який втікає від матері й живе в трейлері на березі Дніпра. Мати проводить детективне розслідування, щоб знайти сина, а поряд із його трейлером починають топитися жінки, яких він рятує. Кожна з цих жінок змінює його, допомагаючи йому подорослішати, в той час як він підтримує їх у боротьбі з їхніми проблемами. Тобто перша версія історії була трагікомедією про дорослішання маминого синка.
Я працювала над сценарієм на кількох програмах (Terrarium Residence, MunichFilmUp!), написала перший драфт, покращувала його. Але потім почалася повномасштабна війна і у мене виникла проблема, яка, напевно, знайома багатьом українським авторам. Моя історія не містила війни і була занадто легкою, комедійною, і я відчула, що вона не відповідає нашому часу.
Я була в розпачі й десь на півроку вирішила залишити історію. Через певний час знову взялася за неї і почала переосмислювати: що зараз мені актуально в ній, що я готова змінити.
Я зрозуміла, що завдяки пережитому досвіду повномасштабної війни мої герої почали набувати глибини та більших сенсів. Цей сюжет залишився історією про дорослішання чоловіка, але ми з командою, продюсеркою Олександрою Костіною, а також девеломпент-продюсеркою Наталією Лібет переосмислили жанр і зробили з фільму драму з елементами сумної іронії.
Тепер головний герой — це не мамин синок, а загублений янгедалт, який страждає від тривожності та панічних атак. Я відчуваю, що історія нарешті знайшла свій тон.
Хотілося б, щоб цей фільм частково відобразив досвід нашого покоління. Важливу роль у покращенні історії також відіграла резиденція Global Media Makers у Лос-Анджелесі від Film Independent, на яку нас відібрали з проєктом цього року, а також грант від Netflix та Української кіноакадемії.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media