Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine-2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Коли з початком повномасштабного вторгнення я тимчасово жила в Німеччині, мені щоразу снився сон, від якого я нажахана схоплювалася з ліжка, гарячково хапаючи повітря. Горить моя бібліотека. Снилося, що прилетіло в будинок на Підзамчі, бачила, як палають дерев'яні балки й усі конструкції від першого до третього поверху, як язики полум'я пожирають усе найцінніше, що я назбирала за життя. Українська класика: видання Грицька Чубая, Олега Лишеги, та й вся поетична серія. Книжки з автограмами Ганни Кралль, Мартіна Поллака, Карла-Маркуса Ґауса, Світлани Алексієвич, раритетні видання Йозефа Рота і його дослідників, колекції літератури німецькою й англійською, репортажна серія Czarne і «Темпори», лінія «Човна», яку сама ж і створила, подарунки моїх друзів, які привозили щось унікальне спеціально для мене, антологія Кауфмана й артбуки Ешера.
Певно, тому, що книжки були для мене якоюсь алюзією на дім. У свої 20-ті я не була прив'язана до ідеї дому аж ніяк. Від країни до країни, від міста до міста, від квартири до квартири — це був мій стиль життя. Я могла тиждень провести у потягах, хостелах, наметах, і почуватися у цьому святі тимчасовості цілком спокійно. Проте згодом я таки пробувала створити дім. Заміжжя і народження дитини нібито були ключем до цієї історії з вкорінення. Приблизно два роки я мала місце, де почувала себе вдома. Це було щемко і приємно. Звісно ж, у цій квартирі були полиці з моїми книжками. Кралль і Поллака, Чубая і Лишеги, Рота й Ешера.
Втім, одного дня прозвучало:
— Але пообіцяй мені, що ти не будеш влаштовувати істерик. Якщо починається війна, ми сідаємо з дитиною в машину і їдемо. Домовились?
Мій чоловік готував мене до війни заздалегідь. У суботу, 19 лютого, змусив скласти «тривожну валізу». Я ж до останнього не хотіла в таке вірити. Питала: на скільки часу брати речей? Два тижні? Недбало закинула у валізу кілька своїх светрів і штанів, бодіків і шкарпеток півторарічної доньки. Не мала часу.
Останні місяці всі мої сили йшли на порятунок моєї мами, яка ледь не померла від коронавірусу, та ще й отримала два інсульти. Коли ми забрали її з лікарні, вона була паралізована і втратила пам'ять — не могла сказати свого імені.
День за днем, тиждень за тижнем, від одної лікарні до іншої, я координувала реабілітацію моєї 70-річної мами. Плакала в тих коридорах, на мене кричали лікарі, бо я «з дитиною приперлася». Одного разу втратила свідомість від повідомлення, що треба робити ще одну операцію. Моя зимова куртка сповзала по лікарняній стіні разом зі мною, а лікар уже займався не мамою, а відкачуванням мене.
Крок за кроком ситуація покращувалася, але потім мама вдруге захворіла на коронавірус і я доглядала її у неї вдома протягом кількох тижнів (у лікарню ж із вірусом не візьмуть). Пригадую, що в середу, 23 лютого, після консультацій з лікарем нам дали «зелене світло» на перевезення моєї мами в реабілітаційний центр. Там вона мала навчитися ходити. Ми поїхали, на авто для транспортування лежачих хворих.
О 17 годині були вже там. Мамі сподобалося, біля неї бігали медсестри та лікарі у рожевих сорочках, тож я була спокійна. Радісна від того, що все йде на краще, поїхала додому. Ще пообіцяла привезти завтра спортивні штани та шкарпетки, які забула взяти.
З дитиною на ніч лишилася на маминій квартирі, щоб прибрати перед тим, як її залишити. О 23 годині хотілось якось відволіктись від рутини, і я почала дивитися відео лекцію про сучасну українську літературу від своєї подруги. Довго не могла заснути від перенавантаження. Та й донька моя крутилася цілу ніч. Десь о 4:50 вона нарешті відпустила груди, і я з полегшенням перевернулась на спину, щоб хоч трохи поспати.
О п'ятій годині тишу розрізав різкий дзвінок від чоловіка. Так рано? Мабуть, щось термінове, подумала я.
— Олесю, війна почалася, — сказав він сухо. — Київ, Харків, Маріуполь. Я їду за тобою.
— Ти думаєш, то вже час? Вони ж іще далеко, — розгублено пробелькотіла я.
Він поклав слухавку, а я протягом кількох хвилин старалася прийти до тями. Мала знову прокинулася. Вкладати її? Чи, навпаки, розбудити? Розбудила й пішла збирати наші речі — якісь дитячі книжечки, доньчині столове начиння. Ніби заціпеніла, я не знала, що робити. Як це — їхати? Я ж сьогодні мала забрати документи про мамину групу інвалідності.
Через сорок хвилин після дзвінка мій чоловік вже був біля мене. На той момент я склала валізку, повимикала опалення й забрала сміття.
— Швидше, Олесю, швидше! — підганяв мене він. Діяв раціонально і холоднокровно — своїм обов'язком вважав відвезти мене з донькою до Німеччини (він — громадянин цієї країни), а вже потім зі всім розбиратися.
Я досі не вірила, але у стрічці новин рясніли дописи про обстріли. Я дивилася на текст ніби через якусь пелену. Мені здавалося, що от-от я прокинуся.
Зайшовши додому, де мій чоловік кілька тижнів жив сам, я страшно рознервувалася. У квартирі панував такий безлад, що годі уявити. Це ж наш дім, так? Я не стала на нього кричати, але побігла до посудомийки з думкою — якщо ж нас тут не буде кілька тижнів, то це все нестерпно смердітиме!
Кричати почав чоловік.
— Олесю, зараз не час! Збирайся!
А я, ніби оскаженіла, кричала у відповідь, нервово складаючи тарілки.
Наша півторарічна Анна почала плакати. Думаю, це почули сусіди. Зрештою сказала, щоб дав мені 5 хвилин, поки сам складає речі. На підвіконні мирно спала моя киця — Кюрі. Її я навіть не встигла погладити.
Через кілька годин ми були на кордоні з Румунією. Дорогою Карпатами бачили черги машин на автозаправках. Мене розривало від паніки, страху, якогось екзистенційного жаху і почуття провини — маму б зараз не вдалося перевезти. Наступного разу, сказав він.
Після того були два з половиною роки в Німеччині та Австрії. В Німеччині з нами один рік жила моя мама, яку таки вдалося перевезти — вона почала ходити. В Австрії моя Кюрі отримала австрійський паспорт. Виїжджати з України я не хотіла, і це все було «тимчасово», але щось це відрядження ніяк не закінчувалося. За тих кілька років було шість переїздів — і в кожному помешканні снився той сон з книжками у вогні. Тривожність, подумала я. Хочу додому, думала я. Дім — те місце, де зможу їх розкласти. Мріяла про те, що одного дня я таки їх розкладу.
Довго пояснювати, але всі книжки з квартири на Персенківці, яка була нашим домом десь два роки, відколи народилася дитина, довелося скласти в коробки. Її нові мешканці допомогли їх поскладати й поносити. Ми перевезли їх до моєї мами, бо куди ще? А там — на горище, бо в самій квартирі треба було міняти труби й майстри порадили розвантажити простір. Отже, я склала їх у картонні коробки, ретельно замотала плівками, щоб захистити від пилюки, і віднесла на горище. Там є маленьке приміщення, замкнене на колодку, і все горище замкнене. Туди мешканці навідувалися раз у ніколи, а якщо чесно — ніхто ніколи не навідувався. Ключ від нього мали лише двоє людей. Одна з них — літня жінка, хранителька піддашшя, яка, безумовно, чула всіх, хто добирався туди.
Це горище — із тих бруношульцівських, коли у невидимому світі темних закамарків виринають обриси й загадкові тіні, димоходами гуляє вітер, запорошений простір залишає ту згадку невідомості — що ти знайдеш, якщо проведеш по ньому долонею? Дошки прогинаються під ногами, а шкрябання і хрусти підлоги мають своє таємне, скрипуче життя.
Проте ключ. Щоб описати його, я вже дослідила різницю між ключем англійським, сувальдним, перфорованим і дисковим, але все одно не знайшла правильного означення для того громіздкого старомодного радикально простого металевого ключа, яким можна відчинити двері піддашшя. Якщо намацати язичок замкової щілини пальцем і прокрутити його в інший бік, тоді, можливо, вони відчиняться. Але це неточно. Так от, ті двері могла відчинити лише моя мама, але точно не я. Спойлер: не можу досі.
Отже, хранителька піддашшя втратила пам'ять через ковід, я двері відчинити не вмію, і якщо чесно — не знала, де ключ. Після стількох переїздів мені взагалі було важко зорієнтуватися, що і де. Деяке взуття Анни було розпароване — один черевик залишався в Німеччині, а інший — поїхав з нами до України.
І так не лише з черевиком. Для мене ця постійна розпарованість лише посилювала відчуття розірваності, розламаності й, зрештою, бездомності, бо де він взагалі? Десь там, де полиці на Персенківці, де живуть інші люди, чи на Підзамчі, де я жила в студентські роки, чи у свекрухи в Ульмі, де Анна бігала садом і ловила кота, чи у двоюрідної сестри у Відні, яка прийняла на певний час у себе в помешканні, чи в майстерні Карла-Маркуса Ґауса у Зальцбурзі, який відчинив перед нами свої двері? Чи десь глибше в часі, у домі, звідки депортували мою бабусю на Сибір? Де ключ до того дому?
У 2024 році ми повернулися в Україну, але жили знову в тимчасовому помешканні — там нібито було безпечніше. Мрія розкласти книжки залишилася, але тягти їх у тимчасове, звідки ми, ймовірно, переїдемо через кілька місяців — так собі ідея, тож книжки собі мирно чекали на піддашші.
Проте 31 березня 2025 року, за дивним збігом обставин, мама піднялася тими скрипучими сходами. Її пам'ять великою мірою відновилася. Вона відчинила двері громіздким старомодним ключем, підпираючи язичок замкової щілини та прокручуючи в інший бік.
Я теж з нетерпінням піднялася скрипучими сходами. Чоловік пішов за мною. Взуття запорошилося підзамчівським пилом. Крокуючи до того приміщення, я побачила, що двері до приміщення, де складені книжки — видерті.
Зайшовши досередини, я побачила коробки, обмотані плівкою — о, значить, усе добре, подумала я. Провела по них долонею, на стику був розрізаний скотч, а стінки під пальцями надто легко зсувалися. Нажахана, я відкрила їх, і зрозуміла, що вони
п о р о ж н і.
***
Голуб за вікном бачив, як я падаю на коліна, як у фільмах, як кулаками б'ю старі об дерев'яні балки, як пилюку розмочують сльози, що стікають щоками, як стоять спорожнілі коробки — без Кралль і Поллака, Чубая і Лишеги, Рота й Ешера.
Я довго оплакувала цю втрату, але міркувала так: хтось утратив здоров'я, життя, близьких, рідний дім чи землю. У цьому масштабі мої книжки видаються якимось мікровипадком.
Якби це горище мало прецизійного і чуйного підглядача, нишпору і змовника, як писав Шульц, він би точно підказав мені, що трапилося. Може, той голуб щось пам'ятав? Можливо, хтось мене настільки ненавидить, що вибрав ударити у місце, де найбільше болить?
Втім, детективні розслідування зводяться до гіпотези, що книжки забрали алкоголіки з будинку на макулатуру. Навряд чи хтось їх продавав через OLX чи книгарні. Тож найімовірніше, мій скарб перетворився у кількасот гривень на алкоголь.
Назвемо цей біль обнуленням.
Бо мрія одного дня розкласти їх десь тепер не мала сенсу — нема чого розкладати. З чоловіком ми розлучилися. Як там кажуть: людина, якої ти потребував / потребувала найбільше, навчить тебе не потребувати нікого.
Зрештою: може, і добре не прив'язуватися до матеріального? Бо книжки все ж — це матеріальне. Ну, зникли, немає їх. Не буде боляче щось втрачати.
Ще таке: одна коробка на горищі залишилася неторканою. Ті люди, які їх крали, не змогли її підняти — була заважка. Вона стала для мене якоюсь брунькою, з якої виростають нові пагінці.
Знаєте, що вразило мене найбільше? Коли я написала про цей випадок у соцмережах, відгукнулися десятки людей — моїх друзів, рідних, колег. Усі запропонували надіслати мені щось зі свого. Це дивовижно, але буквально через чотири дні я мала відновлену десь чверть бібліотеки.
Це те, за чим я дуже сумувала за кордоном. За спільнотою, в якій почуваюся як вдома. У підсумку я можу сказати, що дім — це твої люди. Ті творці, з якими розуміюся з півслова (або ні), люди, яких можна ненароком зустріти на вулиці й говорити так, ніби ви найкращі друзі пів життя. А головне — бути поруч, бо ви на одному рівні розуміння реальності. Коли я повернулася в Україну, мені хотілося обіймати кожного і кожну — просто за те, що вони є.
А ключ? Може, мені врешті треба навчитися ним відчиняти? Зрештою розібратися із закамарками минулого, про яке забула мама і не знаю я; дістатися до всіх цих горищ і погребів? Може, той ключ відчинить якісь двері в майбутньому?
Не знаю.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media