У повсякденний стиль українців дедалі активніше повертаються етнічні прикраси, які доповнюють сучасну моду національним колоритом. Найпопулярніший такий аксесуар, ґердан, має глибоке символічне значення й часто відображає автентику окремих регіонів України.
Як ґердан став елементом нашої культури? Чому спочатку він був чоловічою прикрасою? Чи можна вважати Лесю Українку амбасадоркою цього виробу? Все, що варто знати про ґердан, читайте в матеріалі Суспільне Культура.
Походження та регіональні особливості ґердану
Ґердан — традиційна українська прикраса з бісеру, зазвичай у формі вузької стрічки або комірця. Назва походить від тюркського слова "ґерден" ("шия"), що вказує на основне місце, де носили прикрасу.
В Україні ґердан з'явився наприкінці XVIII століття. Ймовірно, прикраса походить з Угорщини або румунської частини Буковини. На сході України ця прикраса не мала популярності, але її дуже полюбляли в західноукраїнських регіонах: зокрема, на Галичині, Поділлі, Волині, Буковині та Закарпатті. Як і у вишивці, бісероплетіння кожного регіону вирізняється власними орнаментами. Ба більше, у Карпатах ледь не кожне село може похвалитися автентичною традицією.
Наприклад, у селах Верховинського району поширені темно-сині та фіолетові ґердани, які символізують карпатську ніч.
У селі Шешори часто можна натрапити на зелену колірну гаму й прикраси-"гуки" в блакитних тонах, які нагадують водоспади.
Косівському району притаманні жовтогарячі кольори — за це регіон називають "келією сонця". Буковинці, своєю чергою, люблять рослинний орнамент.
Прикметно, що спочатку ґердан вважався чоловічим аксесуаром, який свідчив про статус: що пишніший та багатший виріб, то заможніший його господар.
Прикрасу вдягали на сорочку (замість вишивки або краватки) чи прикрашали нею капелюх-кресаню. Чоловічі ґердани вирізнялися шириною та довжиною, а от делікатні стрічкові ґердани носили жінки: пов'язували на шию або на голову.
Обряди та вірування, пов'язані з ґерданом
Традиційно ґердан був не лише аксесуаром, а й потужним оберегом. Вважали, що прикраса захищає людину від катаклізмів та лихих сил.
Прикрасу часто оздоблювали дзеркальцем, також відомим як басма — щоб відбивати чужі заздрощі. Згідно з народними віруваннями, порване намисто віщувало біду; а коли дівчина приймала пишну прикрасу від коханого хлопця, то символічно погоджувалася на шлюб.
У святкові дні українки вбирали до десяти традиційних прикрас, які надавали образу ошатності. Навіть у будні вийти без силянки чи ґердана для жінки вважалося великим соромом.
Після заміжжя дружина не могла з'являтися на людях без хустки та нашийної прикраси — а тим, хто цю традицію ігнорували, загрожувало, що після смерті їхню шию обвиватиме гадюка.
Часто дівчата замовляли собі весільний ґердан, створений на ранковій зорі. Вважали, що це час найчистішої енергетики, тож така прикраса буде приносити щастя.
Як розповіла майстриня Марія Чулак в інтерв'ю "Укрінформу", бісер вбирає енергетику майстрині — тому здавна прикраси замовляли тільки в тих жінок, які були добрими ґаздинями в щасливому шлюбі, жили в достатку й милосерді.
Також навколо прикрас із бісеру утворилося чимало обрядів. Наприклад, у селі Нижня Рожанка на Львівщині в останній день весілля голову молодої пов'язували бісерною стрічкою, а поверх неї одягали хустку. Цей процес, який називали "замолодиченням", символізував новий статус жінки.
Був на Галичині ще й великодній звичай: дівчата вішали на хлопців котильониЦі прикраси створюються тією ж технікою, що й ґердани, щоб показати їм свою симпатію та запросити на танець. Молодик за це мав віддячити красуні — почастувати її.
Як виготовляють ґердани
Найдавніший спосіб виготовлення ґерданів — нанизування бісеру на волосінь (волосся з кінського хвоста), кінчик якої замочували у віск. Тоді ще не було спеціальної голки та нитки, тому цей процес був доволі клопітким. Складно було й роздобути бісер — дефіцитний і дорогий товар. Купці привозили його з Чехії, а продавали, відмірюючи наперстками. Цього було обмаль для прикраси, тому дівчата часом роками збирали бісер, щоб сплести ґердан.
Зараз же майстрині можуть обрати бісер на будь-який смак. Найдорожчий та найбільш якісний — японський, але не меншу популярність досі зберігає чеський.
Китайський майстрині не радять, адже зазвичай він неоднорідний за кольором, формою та діаметром. Також потрібні голка, дерев'яний станок і ескіз із точним розрахунком орнаменту. Навчитися цього ремесла може кожен та кожна: в інтернеті є чимало відеоуроків з різноманітними техніками плетіння.
Майстриня з Косова Марія Чулак розповідала Суспільному, що для створення одного ескізу їй потрібно приблизно два місяці — адже кожен орнамент на ґердані має особливе значення. Наприклад, ромб символізує достаток, сімейне щастя, добробут. Хрест усередині — це оберіг. Дубовий листок — символ здоров'я; трикутники асоціюють із повітрям, а квадрат означає родючість землі.
Хто з українських класиків носив ґердан
Українські класики охоче досліджували традиційні прикраси та використовували їх у своєму стилі.
Зокрема, історик Михайло Драгоманов під час відвідин Микуличина на Верховині вперше побачив жінок у ґерданах. Він так вподобав ці прикраси, що накупив їх — і подарував своїй племінниці, Лесі Українці. Носили ґердани й дружина Драгоманова Людмила, а також сестра Ольга (Олена Пчілка). Навіть на одній з найпопулярніших своїх світлин Леся Українка має на шиї ґердан — і його дуже часто відтворюють сучасні майстрині.
Також мистецтво бісерного ткацтва свого часу зацікавило Івана Франка. В одному експедиційному звіті він описав комічну ситуацію, що трапилася на Бойківщині (яка, до речі, підтверджує, що жінкам було соромно виходити в люди без прикрас на шиї).
"Жінка, в якої ми на ярмарку в Лютовиськах купили її драбинку, зняла справжнє голосіння: «Ой, Боже ж мій! Тепер я перед цілим селом зганьблена, як можу я показатися між людей така гола без драбинки?» Звичайно, це не перешкодило їй продати свою драбинку, тільки ми мусили за її сором доплатити ще шість крейцерів".
Чому важливо про це знати
Окрім класичних ґерданів та силянок, український етностиль може похвалитися цілим розмаїттям традиційних прикрас: є ще коралі, кризи, кривульки, зґарди, дукачі, кишеньки-ладунки, венеційки та багато іншого. Кожен із цих виробів — це окремий пласт у нашій культурі, зі своєю символікою та регіональними особливостями.
Досліджувати національні прикраси цікаво ще й з погляду історичного контексту, адже українцям вдалося пронести цю автентику крізь століття, незважаючи на постійний тиск загарбників.
У буремні часи Голодомору, воєн та радянського терору чимало виробів було викрадено, знищено, втрачено — тож певні традиції збереглися лише в пам'яті людей. Саме тому так важливо передавати ці знання й носити українське як оберіг — на шиї і в душі.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media