"Наукова робота не може бути не пов'язана з громадянськими зацікавленнями", — каже Фелікс Акерманн, німецький культуролог та історик. У різні роки він вивчав творення міського простору Гродно (Білорусь), а також в'язниці на територіях колишньої Речі Посполитої, зокрема досліджував в'язницю Бригідки у Львові.
Нині Акерманн — академічний директор Інституту історії та біографії в університеті в Гагені (Німеччина), керівник кафедри публічної історії.
Після початку повномасштабної війни, серед іншого, науковець працює над проєктом, що збирає свідчення українців про сучасну російсько-українську війну. Також він створив групу, яка в університеті займається вивченням Telegram як архіву війни.
Суспільне Культура поспілкувалося з Феліксом Аккерманом про його попередні дослідження, про активізм у науці та про те, як вивчати великий обсяг даних, пов'язаних із війною, що триває.
Розмова відбулася під час симпозіуму документаційних та архівних проєктів "Найбільш документована війна: етика і практика міжнародної співпраці". Організували симпозіум Центр міської історії (Львів), Інститут гуманітарних наук (Відень) та INDEX: Інститут документування та взаємодії (Львів).
Хочу почати розмову з ваших наукових досліджень про в'язниці в Польщі та Литві, а також дослідження в'язниці у Львові. Як у вас з'явилося наукове зацікавлення саме цією темою та як вам працювалося у львівських архівах?
Ідея пов'язана з моєю роботою в білоруському виші у вигнанні у Вільнюсі (Литва). Я працював і жив поруч із великою колишньою російською тюрмою, яка називається Лукішки. У той час вона готувалася до закриття, тож з'явилася думка описати історію міста Вільнюс через призму історії тюрми, якій більш ніж 100 років. Я почав цим займатися у Вільнюсі, потім перебрався у Варшаву — у Німецький історичний інститут, де зміг написати дисертацію. Мені треба було ширше розкрити історію, тож я намагався написати історію тюрем на колишніх землях Речі Посполитої після поділу. Були питання, як у XIX столітті ті імперії, що забрали собі литовські, польські, українські, російські землі, організували тюрми, яку роль у них виконували праця і релігія. У цьому контексті я знайшов історію Бригідок — це найстаріша тюрма, яка досі діє, на території України, вона розташовується у центрі Львова. Вона була надзвичайно важливою для моєї роботи.
Львівські документи були цікаві тим, що коли у Львові виникали якісь великі проблеми, то звідти надсилали листи до державної прокуратури у Відні, а там відповідали: вдалося дізнатися, які були проблеми з алкоголем у директора тюрми, та про напружені стосунки з боку українських та польських ув'язнених. На початку ХХ століття були періодичні спроби організувати бунти, вони були доволі успішними. Прокуратура у Відні справді переживала, щоб у Бригідках було тихо і спокійно.
Разом із Центром міської історії у Львові організували воркшоп, під час якого працювали на території Бригідок та говорили про історію тюрми у самій тюрмі.
Тож я дуже глибоко занурився в історію однієї тюрми на території України і вирішив пов'язати її історію з історією бунтів у Відні, а також ще в одній тюрмі у глибині Польщі.
Ще один український аспект — є колишній монастир домініканів, який був жіночою тюрмою (менш відомою). Там зараз храм, недалеко від Львівської політехніки. У храмі була жіноча тюрма під керівництвом жіночого католицького ордену. Я займався цією історією до 2022 року, коли закінчував дисертацію, яку захищав.
Загалом моє перше знайомство з Україною теж було завдяки Центру міської історії. Коли вони почали працювати, я презентував один проєкт, який досліджував пам'ять світової війни. З того часу ми співпрацюємо.
Як повномасштабне вторгнення Росії в Україну вплинуло на вашу наукову роботу?
У 2014 році я був у Вільнюсі — для мене це було дуже близько, географічно близько. Так само люди там більше розуміли ситуацію. Литовське суспільство одразу пов'язувало досвід українського суспільства з власним досвідом совєтської окупації.
Тому в певному сенсі я був підготовлений і спробував це (повномасштабне вторгнення —Ред.) пояснити німецьким колегам, німецькому суспільству. Але у 2022 році я був ще пов’язаний з допомогою білоруським колегам, які змушені були покинути Білорусь у 2021 році за хвилею репресій проти науковців, артистів, журналістів та різних активістів. 2021 рік у Варшаві був для мене роком солідарності з білоруською стороною.
Вторгнення мене застало, по-перше, коли я тільки переїжджав до Німеччини, їздив у Гаген. Тому, наприклад, наприкінці лютого я їхав разом із біженцями з Харкова. Тоді ще не було інфраструктури допомоги. Це були перші моменти, коли стало зрозуміло, що все, що відбувається, скажімо, у Харкові, на Донбасі, має прямий вплив на ситуації у Берліні, інших містах, на вокзалах.
Для мене було важливо, що початок моєї роботи у Гагені з публічною історією, не може бути не пов'язаним із відповіддю на питання, що робити в ситуації, коли війна реально дуже близько.
Чи вплинуло повномасштабне вторгнення на те, які теми ви досліджуєте?
Я маю доволі активістське ставлення у науці. Вважаю, що наша наукова робота не може бути не пов'язана з нашими громадянськими зацікавленнями, з нашим політичним ставленням до речей навколо нас.
Для мене, особливо після 2022 року, було ясно, що про жодні систематичні дослідження зараз не може йтися. Просто треба на невизначений час перекинутися на науковий активізм. Спершу я допомагаю біженцям, потім допомагаю конкретним колегам переїхати кудись принаймні на рік.
До того ж Гаген був для мене новим університетом, з новими завданнями, новою відповідальністю.
У мене багато активностей порівняно з польськими колегами, які співпрацюють із Центром міської історії. До документаційного проєкту я з командою підійшов у вересні 2023 року, коли у польських колег уже було 100 інтерв'ювань. Це не проблема, просто це про те, що у Німеччині все дуже повільно. Не тому, що це питання України, а тому, що німецький адміністративний ресурс зі всіма такий.
В академічних колах і не тільки Україна часто сприймалася через призму Росії, її досліджували через призму Росії. Але після 24 лютого 2022 року погляди трохи повернулись до України. Як ви бачите, як змінилося сприйняття України одразу після вторгнення і ось через два роки війни?
Важливо розуміти, що німецький осередок, особливо людей, які займаються Східною Європою, був дуже московсько-центричний і він був так само дуже російськомовно-центричний.
Те, що я знав і польську, і білоруську мови до 2014 року, впливало на мій досвід, у мене не було московського центризму. Хоча в мене є частина життя, пов'язана з російським суспільством: я жив у Петербурзі в 90-х роках. Але у самій [науковій] роботі це не мало значення.
Можна було і до 2022 року налагодити процес, де різні білоруські, українські, російські питання розглядаються паралельно. Я цим займаюся. Наприклад, у мене є проєкт про Telegram — "Telegram-архів війни", що розглядає всі три суспільства не як одне, а як простори в інтернеті, де відбуваються паралельні зміни. Дослідження, як комунікація у момент війни, репресій переходить у соцмережі, особливо в Telegram. Над цим працює група, яку я створив в університеті, — Young Scholars Research Group.
Тарас Назарук — керівник проєкту "Telegram-архів війни". Він у межах дисертаційного дослідження в Гагені напрацьовує метод архівації Telegram.
Повертаючись до вашого питання, на початку повномасштабного вторгнення увага на Україні була в такому масштабі, як ніколи раніше: було багато дискусій, нових колег.
Але зараз залишається питання, як у цих умовах війни проводити деколонізацію в Німеччині. Тому що російська мова залишається головним інструментом комунікації з регіоном (Східна Європа — Ред.), бо на багатьох кафедрах керівники російськомовні. У багатьох місцях розмови з українськими колегами досі проводять російською мовою — це не допомагає деколонізації загалом.
Водночас багато ініціатив переходять у колишні столиці республік Радянського Союзу через ситуації з архівами: науковці вже не можуть працювати у російських архівах, як раніше, а змушені шукати у Вільнюсі, Тбілісі — де, скажімо, є російський ресурс, який можна використовувати. Адже там велика частина документації так само російською, тому люди, які поки не вивчили ні грузинської, ні киргизької, ні литовської, можуть спокійно працювати. Це децентралізація, але не деколонізація.
Думаю, що буде з'являтися більше проєктів, де люди знають і використовують казахську, грузинську, азербайджанську мови. Така тенденція є, але водночас це повільний процес.
Російський вплив усе одно залишається дуже сильним. І часом в розмовах про деколонізацію виявляється, що Росію не сприймають як імперію. Російська імперія розпалася на початку ХХ століття, а СРСР і сучасну Росію, оскільки в цих назвах немає імперії, автоматично не сприймають за імперію.
У нас є своя німецька проблема: ми розуміємо, що наша присутність у Східній Європі все одно буде через призму націонал-соціалізму та німецької окупації у часи Другої світової війни. Але ми не розуміємо і не усвідомлюємо — звісно, колеги це розуміють, але загалом усвідомлення немає, — що контекст, у якому відбувалася і Перша світова, і Друга світова війни, був імперіалістичним. Через злам імперії, Холодну війну, наявність двох німецьких держав та через окупаційний режим після 1945 року ми маємо проблеми з усвідомленням імперського контексту.
У нас сотні років була комунікація з Петербургом в імперському ключі. Особливо Прусія була тісно пов'язана з Росією. У нас є довга історія, яка продовжується і сьогодні. Є політикиня Катерина Ландграф, яка балотувалась у Європарламент. По всій Німеччині висіли величезні плакати з її фото та написами "Катерина мудра", "Катерина класна". Це загравання з Катериною Великою — царицею. Це реальний доказ того, що ми не маємо розуміння, що Катерина ІІ мала негативний вплив на регіон, проводила імперську політику, включно з поділами Речі Посполитої.
Розкажіть тепер про проєкт з опитуванням свідків війни. Як ви у нього потрапили, чому вирішили доєднатися?
Я дізнався про проєкт десь на початку вторгнення — у березні. Подумав, що було би добре долучитися до проєкту, який ініціювали колеги — Наталя Отріщенко з боку львівського Центру міської історії. Ще у травні 2022 року я запрошував усіх потенційних учасників у Варшаву — здається, це був перший виїзд Софії Дяк та Наталі після вторгнення. Для них це був певний момент відпочинку, коли можна перемкнутися з екстреної ситуації, бо ж й інститут перетворився у такий собі табір для біженців на декілька місяців.
Ми спокійно обміркували концепцію, методологію. Наталя Отріщенко та Анна Вилегава вже тоді почали проводити інтерв'ю. Я пообіцяв, що буду займатися такими ж інтерв'ю з німецького боку. Зараз я у своїй частині роботи науковий керівник. Спочатку шукав гроші, щоб робити це не як волонтерство, а професійно. І вже з листопада 2023 року в мене працюють Анжела Беляк і Оксана Титеренко.
Ми вирішили, що оскільки Німеччина — велика країна, то ми поділимо роботу. Анжела Беляк проводить інтерв'ю переважно з жінками, які у Гагені та в околиці — це регіон Рур, велика федеральна земля. Оксана Титеренко шукає по всій Німеччині та Польщі сім'ї, які двічі змушені були переселятися: у 2014–2015 роках з Донецької та Луганської областей і у 2022 році.
Також ми вирішили, що не можемо просто опитувати людей, використовувати їх заради інформації, тому ми підтримуємо нову ком'юніті, яка створюється проєктом, що називається "Прибуття в Гаген". Ми підтримуємо процес самодопомоги українців. Ми не можемо розв'язати всі проблеми, але можемо створити такий простір, де вони можуть говорити про свої справи.
Як ви знаходити цих людей? Чи співпрацюєте з кимось, щоб знайти конкретно цих людей?
По-перше, ми проводили зустрічі, запрошували українців, щоб дізнатися, кому це цікаво. По-друге, Telegram-канали українців у Гагені та інші. По-третє, це знайомі знайомих. Хтось дізнався про ініціативу або про тих, хто вже брав участь, порекомендував далі. Це неформальний пошук, бо немає офіційного сайту, де є про всіх українців.
Це, звісно, мінус, що ми маємо специфічну вибірку учасників. Наприклад, мало чоловіків, зі зрозумілих причин. Навіть якщо вони є, їм соромно розповідати про свою ситуацію, тому що частина з них — молоді, які не хочуть ділитися своєю історією.
Інша справа, що, як мені здається, група, з якою ми працювали, — дуже громадсько активна, співпрацює між собою, солідарна. Зрозуміло, що є інші українці, які менш солідарні, які менш залучені, які більше часу проводять вдома або які, скажімо, нейтральні та не проявляють своєї громадянської позиції, не дотичні до підтримки українців у Німеччині.
Яка ваша безпосередньо роль у проєкті?
Я, коли щиро, то займаюся супервізією та переважно шукаю гроші. Також намагаюсь зрозуміти, на що звернути увагу в Німеччині, які у нас є проблеми.
Я не проводжу інтерв'ю сам, але намагаюсь зрозуміти, як цей процес відбувається. І шукаю можливості, як рефлексувати, що робити з даними далі. Є ідея, щоб Оксана та Анжела створили проєкти, з якими зможуть працювати після фази проведення інтерв'ю як дослідниці у сферах соціології, історії, психології. Тобто на основі цих інтерв'ю проводити своє дослідження.
Я займаюся створенням такого поля, де ця активність буде можлива. Це частково потрібно подумати про фінансову складову. Частково треба підготувати університет до того, що цим займатимуться люди, у яких в одного немає PhD, а в іншого немає англійської мови. Є свої нюанси. Я намагаюсь мати це на увазі.
Тобто ви як медіатор у цьому процесі.
Ще важлива функція, що я повинен увесь час пояснювати німецьким колегам, чому ми цим займаємося. Мене наймали створювати кафедру публічної історії, а я тут займаюся війною, що не закінчилася, і ми не знаємо, коли закінчиться. Для німецького боку це роздратування — цим мають займатися соціологи, немає стосунку до історії.
Це важлива частина моєї роботи — доносити, що війна йде вже більш ніж 10 років. Що в іншій війні були спроби документування "знизу", наприклад з боку євреїв у варшавському гетто.
Ця розмова постійно повторюється, але переважно мені не вдається їх переконати. Добре, що ніхто не може мені заборонити займатися тим, чим ми займаємося. У мене доволі велика автономія, у Німеччині в науці велика автономія. Тому, коли я вважаю, що це публічна історія, то це і є публічна історія. Але ставлення з боку колег залишається, може, не критичним, але не до кінця з довірою.
Та є і позитивна історія. Нещодавно припинилися всі програми допомоги українським дослідникам у межах програм після вторгнення. То як далі працювати з інтерв'ю, як займатися транскрибуванням та оформленням до архіву? Тож я шукав гроші. Всередині університету я попросив кожну кафедру дати або 500 євро, або 2 000 євро — не особистих коштів, а саме з грошей кафедри. Майже 150 тисяч євро зібрали. Відгукнулися зі всіх факультетів.
У мене зараз є важлива ціль, але не знаю, де брати гроші, — підготувати інтерв'ю до архівації, щоб ми могли їх використовувати після війни у Львівському архіві. А вже наступна ціль — це рефлексія над самим процесом.
Загалом зараз російсько-українську війну називають найбільш документованою війною. Кожна людина може робити фото, відео, плюс — свідчення. Це величезний обсяг інформації, яку важливо задокументувати. Але мене цікавить, як потім досліджувати цей обсяг інформації. Який у вас на це погляд як історика?
Це важливе питання, тому що те, що вона сильно документована, ще не означає, що це добре. Бо масив інформації такий, що справді потрібно задуматися про методи, за допомогою яких можна його опанувати.
Коли ми говоримо про класичні усні інтерв'ю, то інституція, якою я керую в Гагені, ще до війни на базі інтерв'ю з остарбайтерами напрацювала цифрові методи, як проаналізувати такий масив інтерв'ю.
Наприклад, структуру інтерв'ю. Зараз ми у такій фазі, що штучний інтелект може охопити великий обсяг. Скажімо, у нас із польськими, українськими, естонськими колегами буде 500 інтерв'ю. Тоді ми можемо поставити ШІ якесь питання, за яким проаналізувати ці 500 інтерв'ю. Штучний інтелект на кшталт ChatGPT, але не він, з огляду на безпеку. Одна людина прочитати 500 інтерв'ю по 2–3 години не зможе.
Штучний інтелект потрібний для пошуку тенденцій, чогось схожого в цих інтерв'ю?
Так. Коли йдеться саме про дослідження інтерв'ю, то питання про те, як люди розповідають свій досвід. Це про наративність самого інтерв'ю, як воно працює, про вплив інтерв'юера на інтерв'ю. Це можна питати. Думаю, що без технологій ми не можемо охопити цей обсяг.
Мені цікаво, а що можна конкретно дослідити в такому масиві? Умовно, те, як люди виїжджали, чи те, з яким проблемами стикнулися після вимушеного переселення?
Я думаю, це можна буде робити. Я не працюю ще над цим, але я, наприклад, задумався, як працювати з остарбайтерськими архівами та вимушеною працею. Приклад із моєї роботи. Мені цікаво, що німці називали дуже символічні виплати відшкодуванням. У нас є 800 інтерв'ю в онлайн-базі. Наприклад, можна проаналізувати у всіх інтерв'ю питання "Що ви робили з цими грошима?". І можна буде виокремити тенденцію: часто витрачали на телевізор, на навчання онуків або поїздку до Туреччини. Вручну можна пройтися по 20 інтерв'ю та відшукати це, але не більше.
Документаційний проєкт і робота, пов'язана з ним, — додаткові до моїх основних обов'язків. А це не суто наукова робота, а, наприклад, і готовність підтримати емоційно колег, брати до уваги їхній настрій. Турбота — неформальна частина моєї роботи, яка займає енергію та час, але це важлива її частина.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media