Як "Архів війни" фіксує історію: розповідь 5 інтерв'юерів та інтерв'юерок

Проєкт "Архів війни" документує та зберігає цифрові матеріали про повномасштабне вторгнення. Фото: Єлизавета Серватинська/Суспільне

Уже два роки "Архів війни" — проєкт ГО "Докудейз" та Infoscope — документує та зберігає цифрові матеріали про повномасштабне вторгнення. Важливим напрямом роботи "Архіву війни" є запис свідчень очевидців воєнних подій та злочинів. Над цим працює команда інтерв’юерів та інтерв'юерок, які їздять в експедиції деокупованими містами й селами і працюють над тим, щоби зберегти живу, людську пам'ять про найтемніші часи української історії.

Майже 600 інтерв'ю вже записано з очевидцями подій та воєнних злочинів. Окремі історії людей, які пережили окупацію Київщини, увійшли до документального фільму "Свідки. На північ від Києва". Але на цьому команда не зупиняється, адже війна триває.

Журналістка Єлизавета Сушко поговорила з п'ятьма інтерв'юерами "Архіву війни" та дізналася, чим вони займалися до повномасштабного вторгнення та як почали записувати свідчення. Далі — пряма мова героїв та героїнь.

Катерина Горностай, режисерка, авторка фільму "Стоп-Земля"

Надане Суспільне Культура від "Архів війни"

Співпраця з "Архівом війни" вийшла органічною завдяки моєму зв'язку з Docudays UA. Під час фестивалю я неодноразово брала інтерв'ю, робила відеовізитівки авторам та авторкам фестивальних фільмів. Тому з інтерв'юванням я добре знайома.

Наважитися брати інтерв'ю — точно легше, ніж пережити той досвід, який випав на долю свідків, яких я записую.

Можливо, я неправильний інтерв'юер. Те, що хочеться розпитати мені, може не бути цінним у правозахисній діяльності. Я часто говорю зі свідками про побут, сни, почуття… Щоб, послухавши, можна було візуалізувати предметний світ людини, яка переживала окупацію чи полон. Там багато страшних деталей. Особливо коли спілкуєшся з людьми із Маріуполя. Але я вірю, що це важливо архівувати: згодом це стане основою для художніх творів чи історичних досліджень про світ людей сьогодення.

У спілкуванні зі свідками я часто спостерігаю певне знецінення власного досвіду в порівнянні з досвідом інших. Наприклад, чую: "От в інших людей трагедія, а в нас що? Ну нема будинку, так нема. Але ж всі живі". Такий оптимізм мене дивує. Звісно, це не про всіх. Але ті, з ким спілкувалася, випромінювали віру в позитивне майбутнє.

Дуже дивно працює людська психіка. Буває, вона витісняє з пам'яті людини навіть прості речі, бо вони пов'язані з болісним досвідом, лишаються тільки розрізнені деталі. А іноді хочеться згадувати більше хорошого – людина говорить із вдячністю про волонтерів, які привезли хліб, чи лікарів, які жили в лікарні місяць.

Для мене досвід спілкування з людьми, що пережили травматичні події, цінний. Це обмін почуттями, і часто відбуваються абсолютно дивовижні речі. Коли і плакали разом, і ділилися драмами одне з одним — це такий катарстичний досвід, де нам обом ставало трохи легше. Наскільки я знаю, ще ніколи в мене не було розмови, після якої людині ставало гірше.

Євген Павлюковський, музичний продюсер

Євген Павлюковський. Надане Суспільне Культура від "Архів війни"

Я маю великий досвід радіоведучого, а також я — музичний продюсер та композитор. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що доведеться все відкласти. На радіо ми змінили формат і почали майже цілодобово розповідати, що відбувається.

Із часом усвідомив, що важливо не лише говорити про війну в прямому ефірі, а й фіксувати все те, що відбувається, для збереження нашої національної пам'яті.

Інтерв'ювання для "Архіву війни" — це дуже специфічна робота. Інтерв'ю проходить не динамічно, на відміну від того, що вимагає радіо та телебачення. За динамікою можна загубити щось важливе, а в документалістиці головне — заручитися довірою людини. Часто люди не хочуть говорити, а ми маємо спокійно та без тиску допомогти їм розкритися.

Особливість "Архіву війни" — у тому, що ми фіксуємо не лише сухі факти, як це робить поліція, СБУ та інші правоохоронні органи, а намагаємося також дослідити досвід людини.

У пошуці свідків я обираю певний географічний напрямок або тематику. Наприклад, Херсонщина. Я знаю багатьох херсонців, які рятувалися від війни і опинилися у Києві чи за кордоном. Також знайомий із волонтерами, які продовжують допомагати нашим військовим та цивільним на Півдні.

Окремо я би виділив свою тему — дослідження допомоги тваринам. Як волонтери і цивільні вивозять, рятують тварин, ризикуючи життям — це зворушливі і героїчні історії, які нам треба зафіксувати.

У кожної людини своя мотивація прийти і розповісти про свій досвід. Одним треба виговоритися, у інших є запит на справедливість. І насправді між цими двома точками є ще цілий величезний відрізок дуже різних мотивів, через які люди діляться. Наприклад, психолог порадив людині, якщо буде можливість давати інтерв'ю — розповідати про пережите. Іноді батьки хочуть, щоб діти поділилися і не тримали в собі те, що бачили.

Є люди, які приходять, тому що їм хочеться зафіксувати це для історії. Я вирізняю цей мотив, тому що завжди перед початком інтерв'ю розповідаю, чому ми це робимо. Передусім я наголошую на правозахисній функції та майбутнє, сподіваюсь осяжне, використання в кримінальних розслідуваннях. А, по-друге, кажу, що це історична документалістика, тобто з цим будуть працювати історики і документалісти.

Я хочу докластися до того, щоб міжнародна спільнота сприймала Росію як країну-агресорку.

Важливо вже зараз фіксувати історії потерпілих від воєнних злочинів. Бо ми маємо створити на основі цього не лише стійкі справи в судових позовах проти Росії, а і великий бекграунд для роботи наших інституцій національної пам'яті.

Що стосується тактичної мотивації, то заряджають історії людей, які не зламалися і продовжували чинити спротив в умовах окупації чи знищення житла та загрози життю.

Ріта Бурковська, акторка, виконавиця головної ролі у фільмі "Бачення метелика"

Yasuyoshi Chiba, надане Суспільне Культура

У цивільному житті я акторка. Для того щоб зіграти у фільмі "Бачення метелика", я багато готувалася, їздила на фронт, читала літературу, яка стосується війни та правозахисної діяльності. Якось побачила проєкт, у якому брали участь правозахисники, зокрема Олександра Матвійчук, та, як не дивно, актори. Одна акторка спитала, чому Олександра займається такими страшними речами, як документування воєнних злочинів. Правозахисниця їй відповіла, що це через любов до людей. Це відгукнулося в мені. Так я зрозуміла, чому для мене дуже важлива така правозахисна діяльність.

В "Архіві війни" ми виконуємо декілька функцій, одна з них — це фіксування воєнних злочинів від безпосередніх учасників та учасниць подій. Друга — це портретизація людей, які, наприклад, пережили окупацію. Наприклад, жінка з Київщини могла не бути свідкою конкретного воєнного злочину, але те, як вона жила і через що пройшла, важливо зафіксувати, аби вкотре нагадати, що Росія — країна-терористка.

Чи усвідомлює людина, що вона була свідком воєнних злочинів, — залежить від її бекграунду, професії, розуміння, що таке воєнні злочини. Була одна жінка з Маріуполя, яка давала дуже конкретні свідчення та систематично подавала інформацію, хоча було видно, що це її втомлює. Із нею до того вже працював міжнародний суд, тому вона розуміла свою мету. Але більшість людей ще не усвідомили, через що вони пройшли, не оцінили власний досвід, тому важливо, щоб вони ним ділилися.

Усе частіше трапляються особливо травматичні досвіди — з жорстких бойових дій, як в Маріуполі, складні емоційні стани людей, які були цивільними заручниками, матері та дружини, які чекають своїх із полону.

Я не знайома з поняттям вигорання. Мені не соромно за це, але я розумію, що в нас є десятиліття перманентного вигорання, яке культивують. Коли я в офісі Docudays UA — навпаки, відчуваю якесь щемке почуття любові.

Тарас Лазер, документаліст-розслідувач, перекладач, викладач італійської мови

Том Дженнінґс, надане Суспільне Культура

Перед повномасштабною війною, орієнтовно восени 2021 року, зі мною контактували різноманітні закордонні медіа з тим, щоби я працював з ними як фіксер. Власне, така співпраця з італійським медіахолдингом RAI у мене тривала до весни. Але на початку квітня 2022 року я вирішив, що фіксерство і робота зі створення новин — це недостатньо, до певної міри поверхово. На той час я вже розпитував і записував людей, зокрема в Бучі і в Гостомелі, де я живу. У спілкуванні з ними я розумів, що ці люди — глиби, їхні історії потрібно документувати. І дуже важливо систематизувати матеріали, чим і займається "Архів".

Люди думають, що їхні свідчення нічого не дадуть. Коли пережив такий стрес, травму – хочеться миттєвої справедливості. Але поліція не все може розслідувати прямо зараз, або не хоче в деяких випадках. СБУ має час поставити камери в банях та стежити за Бігусом, а не розслідувати злочини росіян. І люди від подібних новин часто зневірюються та стають в позиції, і так перебуваючи в екстремальному психічному стані, що якщо вони вивернуть все на чисте серце — це може нічого не дати.

Але окремі свідчення вже допомагають в контексті справедливості та проведення розслідувань. Я не раз збирав матеріали для поліції, які їм потім знадобилися і вони знайшли російських злочинців, що вже добре.

Я спостерігаю нехороші тенденції. Вони пов'язані із втратою пам'яті. Люди починають забувати, пробачати. Мені здається, це пов'язано не з тим, що ми такий сердобольний народ. Я думаю, що це пов'язано із психологічним навантаженням, яке людина хоче з себе зняти — і блокує деякі речі в пам'яті. Найгірше в цій історії — це деформація спогадів.

Я давно працюю зі зброром свідчень, і в мене вже був пік емоційного виснаження. Це була весна–літо 2022 року. У нас був престур у місце, де в лісі біля будинку спалили цілу сім'ю. Там просто в купі лежали тіла. Було відчуття, що я потрапив у реальність, а до того все було як в телевізорі. Я сказав американцям, з якими тоді працював, що звільняюсь, бо не вигрібаю. Один із них був дуже крутим, досвідченим режисером, який мене заспокоїв і відправив на один день повного відпочинку. Це був переломний момент, але не заспокоєння себе, а певного ритуалу самоконтролю.

Зараз я розумію що так, років за десять в мене будуть проблеми зі здоров'ям через те, чим я займаюсь. Але зараз потрібно багато працювати і час від часу відпочивати.

Роман Синчук, режисер ігрового та документального кіно

Надане Суспільне Культура

До вторгнення я працював над документальним повним метром. У травні мав його закінчити та перейти до підготовчого періоду ігрового дитячого фільму. Але повномасштабне вторгнення все змінило.

Перший місяць, коли Київщина була окупована, взагалі було незрозуміло, що робити. Ми сім'єю весь час сиділи у ванній, а коли деокупували Київщину — я взяв камеру та поїхав знімати, фіксувати все як хроніку. До цього я багато працював з хронікою на документальних проєктах, тому я відразу розумів, що це будуть цінні матеріали — знімати все по-гарячому. Восени 2022 року я приєднався до "Архіву війни".

Усе, що фіксується зараз — дуже важливо. Навіть те, що зараз може таким не здаватися, через десятки років буде безцінним.

Найбільше мене надихає те, що відбувається після інтерв'ю: коли поговориш із людьми, розпитаєш про їхнє життя — вони тобі дякують.

У цьому полягає особливість роботи — ти психологічно допомагаєш людям. Ті, хто з нами вже поговорили, часто радять звернутися знайомим. Аргументують, що стане легше. Це певний психологічний ефект, який я спостерігаю серед своїх свідків.

Не всі респонденти розуміють, що були свідками воєнних злочинів. Дехто добре це розуміє, усвідомлює і хоче розказати. У таких випадках стараєшся розпитати, як виглядали окупанти, які предмети та особливі риси запам'яталися. Ті, хто розуміють, розповідають послідовно, я би навіть сказав драматично — як у кіно. Але є і ті, з кого важко витягти два слова. Це залежить від травми, моральної та фізичної, яку людина отримала.

Історії з Київщини схожі між собою. Згадують кількість гелікоптерів у перший день, потім розповідають, що зруйнована хата — то дрібниця. Коли говориш зі свідками зі сходу України та Маріуполя — в очах бачиш зовсім інше. Відчувається, що ці люди пережили страшні події.

Звісно, Київщина теж багато пережила, але ті, хто вижили, зберігають віру в майбутнє. А багато маріупольців, які втратили житло, узагалі не знають, що буде далі.

Також простежуються збіги серед тих, хто спілкувалися з росіянами. Розповідають, що чеченці були найбільш лояльними та ввічливо ставилися до цивільних, особливо до людей похилого віку — їх називали "мати" та "батько". Водночас до молодих хлопців, яких підозрювали у наведенні — а всіх тільки в цьому і звинувачували, — застосовували жорсткі тортури. Росіяни, особливо ті, хто вже довго служить, поводилися як маніяки. Дурних, які робили незрозумілі речі, найбільше серед бурятів.

Я буду продовжувати документувати стільки, скільки це буде можливо. Бо навіть після війни ця історія не закінчиться, і це треба зафіксувати. Усе робити для того, щоб наш досвід нікуди не зник.

Мені завжди говорили на всіх зйомках, що в мене сталева психіка. Я ніколи не нервую, спокійно сприймаю всі події. Мій психологічній самозахист — просто прокручувати це, як кіно.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media