"Любіть Україну!": історія складних виборів письменника Володимира Сосюри

Письменник Володимир Сосюра. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Романтичний голос Донеччини, пейзажист, співець кохання, блискучий імпровізатор — і в той самий час партійний письменник, кавалер двох орденів Леніна і лавреат Сталінської премії. Боєць Армії УНР під проводом Петлюри, а згодом — військовий Червоній армії.

Усе це про Володимира Сосюру, українського радянського письменника, який пройшов крізь усі катаклізми ХХ століття — творче буяння 1917 і українізацію 1920-х років, репресії 1930-х років, Другу світову і недовгий час відлиги 1950–1960-х.

Його вірш "Любіть Україну!" став візитівкою сучасної України, а проте такої ідеологічної інквізиції, якої зазнав Сосюра за нього, світ доти не бачив. До дня народження Володимира Сосюри Суспільне Культура розповідає історію його життя і дуальність виборів.

Француз чи лисичанський шахтар

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року у містечку Дебальцеве, що на Донеччині. Його дитячі роки минули в селі Третя Рота, яке зараз є частиною міста Лисичанськ.

Сам Сосюра говорив, що його предком був француз, солдат наполеонівської армії Густав Соссюр, який прийшов на терени Російської імперії під час походу на Москву в 1812 році. Володимир Сосюра стверджував, що його дід Володимир Кирилович, який також писав вірші, ставив під ними підпис "Соссюр" і навіть докоряв писарям за те, що вони українізували їхнє прізвище.

Але козацьке прізвище "Сосюра" справді існувало.

Також історик Володимир Подов стверджує, що "по-перше, наполеонівський солдат Густав Соссюр — не більш ніж вигадка, придумана самим поетом, по-друге, прізвище предків поета — Сосюра. По-третє, рід Сосюра був та залишається українським, по-четверте, наш земляк, видатний Володимир Сосюра походить із роду давніх лисичанських шахтарів".

Юний Володимир Сосюра. Фото: Вікіпедія

Мама-пташка, тато-козак

Сосюра поетично і з любов'ю говорить про своїх батьків. Його тато, Микола Сосюра, за фахом кресляр, був людиною непосидющою й різнобічно обдарованою, змінив багато професій, вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем.

"Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, — правильно прізвище «Соссюр», навіть з приставкою «де». (...) По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні."

Мати Антоніна Локотош була сербкою за походженням. Колишня робітниця Луганського патронного заводу, вона займалася переважно хатнім господарством.

"Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча, її одвертість була потрясаюча".

"Золота радість" дитячої праці

Сім'я Сосюр була за межею бідності, вони жили у напівзруйнованих будинках. Тож коли майбутньому поету ледве минуло 11 років, мати повела його на Донецький содовий завод зі словами "може, візьмуть учнем, все-таки хлопець тямущий, хоч і малий ще…"

Письменник так згадував той час: "Моя дитяча уява була сповненою піснями і райдугою праці… Я всім серцем віддавався праці. Я дуже полюбив її і хотів бути як дорослі. Але я був малий, а дитячий труд заборонявся на заводі, і коли приходив інспектор праці, цеховий бригадир Панько Плигунов ховав мене у велику діжку, а коли інспектор залишав цех, я вилазив звідти і радісно поринав у дзвінкий і світлий світ праці. Але недовго тривала моя золота радість… Довелося мені покинути завод, бо малим не дозволялося працювати в цьому кіптявому й гуркотливому гіганті".

Володимир Сосюра в молодості. Фото: Вікіпедія

Згодом хлопець працював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкового заробітку. Сосюра мав домашню підготовку від освіченого батька, також навчався в місцевих двокласних і трикласних училищах. Але через брак взуття та одягу заняття Володимир відвідував не завжди регулярно.

Після закінчення початкової школи вступив у ремісниче училище на слюсарне відділення, однак спеціальність не припала йому до душі.

У вирі революцій

Під час Доби Визвольних змагань Володимир Сосюра брав участь в Українській революції в Армії УНР, пізніше перебував у Червоній армії.

Восени 1918 року Сосюра у складі робітничого загону брав участь у повстанні проти гетьмана, а взимку став добровольцем армії УНР. Потрапив у полон і був засуджений до розстрілу, але вижив. У 1920 році Сосюру мобілізували до Червоної армії.

Молодий Сосюра був не надто стабільним у політичних поглядах, та і світ тоді теж стабільністю не славився, пише журналіст Роман Губа:"Як так сталося – досі не дуже зрозуміло. Так як врешті-решт червоні перемогли, поетові доводилось виправдовуватись за свій вчинок:

«І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас, отаких, попід мури

од червоної кулі лягло»".

Після поразки УНР Володимир Сосюра, як і всі, хто співіснував із переможцями, мусив переписувати власну біографію, ховати кінці у воду, пише літературознавиця Віра Агеєва.

Володимир Сосюра. Фото з відкритих джерел

По закінченні громадянської війни Сосюра вчився в Комуністичному університеті в Харкові та на робфаці при Харківському інституті народної освіти.

Належав до літературних організацій "Плуг", "Гарт", ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

Творчість і суперечності Володимира Сосюри

Дякуючи шкільній програмі читачам сучасної України Сосюра відомий найбільше за поезією "Любіть Україну!", журналіст Роман Губа називає Сосюру "зіркою комуністичного рок-н-ролу". І з цим важко не погодитися, адже в радянську літературу він увійшов з поемою "Червона зима", яку сьогодні назвали б прорадянською, а в своєму єдиному прозовому творі, автобіографічному романі "Третя рота", Сосюра страждає через тимчасовий вихід із партії, тішиться поверненню до неї, зізнається у вірності Леніну та щиро співчуває другові Миколі Хвильовому, який застрелився 1933 року.

Чимало друзів Сосюри пережили репресії 1930-х, але письменник пережив більшість із них на десятки років. У Харкові Сосюра жив у будинку "Слово" поруч із тими, кого ми називаємо "Розстріляне відродження".

Але в той самий час у Сосюри постійно виникали конфлікти з комуністичною партією — його книги й поезії забороняли, відправляли до психіатричної лікарні. За так званий "зоологический национализм" Сосюру якось позбавили партквитка, але потім пробачили і поновили у партії.

Володимир Сосюра в зрілому віці. Фото: Вікіпедія

У 1930 році Сосюра писав: "Два Володьки було у мені, що змагались на грані безодні: той за Вчора, а той за Сьогодні". Очевидно, це роздвоєння в його житті межувало з розпачем, адже органи безпеки прагнули керували ним, втручалися, що писати і як писати. Від Володимира Сосюри вимагали засуджувати поетів, які виїхали за кордон, оспівувати здобутки соціалізму, працю, інтернаціоналізм, дружбу України та Росії. Він це робив.

Кохана агентка НКВД

Важливу роль у "стосунках" Сосюри із органами безпеки відіграла його друга дружина Марія Данилова, яка шпигувала за ним.

Але спочатку варто згадати про перші стосунки — із першою дружиною, Вірою Берзіною, Сосюра одружився у 1922 році. Вони жили в повоєнному Харкові, а розлучився через шовіністичні й антиукраїнські погляди Віри:

"Ми з тобою зійшлися в маю,

ще не знав я, що значить ідея.

Ти й тоді Україну мою,

не любила, сміялася з неї", — згадував свій перший шлюб Володимир Сосюра.

А от найбільше кохання Сосюри, його друга дружина Марія Данилова, була завербованою агенткою НКВД. Вони зустрілися в 1931 році після концерту до дня народження Тараса Шевченка в тодішньому місті Сталіно — нині Донецьк. Марія народилася у Ленінграді та була на 12 років молодшою за Володимира, тоді щойно закінчила Київську балетну школу. Сосюра зробив їй пропозицію за декілька днів після знайомства.

Існує чимало згадок про те, що взірцевим їхній шлюб не був: навіть на світських вечорах пара не приховувала скандали і гучні сварки, а також численні зради й шпіонаж. Марія могла викинути друкарську машинку чоловіка у вікно, під час суперечок розривала його рукописи та навіть різала його краватки. Друзі поета вважали її інтриганкою, пліткаркою та справжнім дияволом. Але Володимир називав її своїм "синьооким щастям і горем".

Володимир Сосюра із дружиною Марією, агенткою НКВД. Фото: gazeta.ua та sites.google.com/site/poetlirik

Через 10 років після одруження, коли пара була в евакуації в Москві, кохану Володимира завербували радянські спецслужби. Марія Сосюра вісім років стежила, доносила на свого чоловіка і навіть провокувала його — задокументовано випадок, коли під час Другої світової війни Марія запропонувала Володимиру та їхньому спільному знайомому перейти на бік німців. Тоді Сосюра обурено відповів: "Фашистам немає місця на землі".

Марія викривала себе сама — про свою співпрацю з радянськими спецслужбами вона в якийсь момент розповіла чоловікові, коханцю Миколі Кравчуку, лікарю Степану Савченку і навіть випадковому чоловіку Григорію Михайловичу.

Але до кримінальної справи і згодом заслання призвів лист Марії до голови Спілки письменників Олександра Корнійчука. У ньому вона прямо визнає себе агенткою, чим зраджує державну таємницю."Я давала клятву. Я Вам довірила своє життя. Якщо я відкриюсь — мене знищать націоналісти. Якщо Ви мене відкриєте — мене вб’є Радянська влада!" — пише Марія Сосюра.

Чому ж вона написала цього листа?

Для шпигунських перемовин жінка часто призначала зустрічі в готелях і це стали обговорювати, тож Марія хотіла, щоб Корнійчук розвіяв плітки про її сексуальну розпущеність. Але замість відновлення доброго імені Марія отримала 10 років ув’язнення — Корнійчук доніс на неї у МДБ.

Лист Марії Сосюри до голови Спілки письменників УРСР Олександра Корнійчука та справа Марії Сосюри. Фото: Галузевий державний архів СБУ / WAS

Своє покарання Марія відбувала у трудових таборах Уралу, Сибіру й Казахстану. Дехто серед дослідників стверджує, що під час заслання Марії Володимир Сосюра одружився зі своєю друкаркою, але інші історики стверджують, що документи про це в архівах СБУ відсутні. Відомо напевне лише те, що коли Марію помилували і вона повернулася у Київ. Подружжя прожило разом ще 10 років, допоки їх не розлучила смерть поета.

Про вірш "Любіть Україну!"

На вірш Сосюри "Любіть Україну!" звернули увагу після того, як він вперше з'явився у журналі "Звезда". У 1951 році газета "Правда" засудила вірш, а письменника назвали "буржуазним націоналістом" та "продажним бандерівцем".

У статті "Правди", яка мала назву "Проти ідеологічних перекручень у літературі", його характеризували так: "Оспівує якусь одвічну Україну. Поза часом, поза епохою, без сталінських п'ятирічок, без колгоспного ладу. В основі своїй є ідейно порочним твором, під яким могли підписатися Петлюра, Бандера".

Як пише Gazeta.ua, ця стаття зачепила й поета Максима Рильського, якому нагадали про "серйозні ідеологічні помилки", і Костянтина Данькевича за його оперу "Богдан Хмельницький".

А ось як відгукнувся про твір колеги український радянський поет Андрій Малишко: "Стаття "Правды" змушує глибше придивитись до творчості Володимира Сосюри. Прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими у його творчості. Не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступав із низкою занепадницьких, безідейних віршів, а то й прямо ворожих, як вірш "Любіть Україну!"

Вірш "Любіть Україну!" (1944 рік)

(перша редакція вірша, відмічені рядки, які змінилися у другій редакції)

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу, і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,

Розвіяний в полі вітрами…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіма своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

як очі її ніжно-карі…

Вона — у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, й пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в огні канонад, що на захід женуть

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам путь

до весен, і світлих, і щирих…

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все, до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину…

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну!

Любіть у труді, у коханні, в бою,

в цей час, як гудуть батареї…

Всім серцем любіть Україну свою, —

і вічні ми будемо з нею!

***

Друга редакція від 1951 року

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра. Фото з відкритих джерел

"Пощастило" померти своєю смертю

Чимало представників українського мистецтва радянського періоду щиро вірили в комуністичні ідеї — але навіть це не вберегло всіх із них від репресій чи загибелі. Сосюрі ж "пощастило" померти своєю смертю у зрілому віці.

Тим не менш, це не відкидає того факту, що він був жертвою режиму, який обмежував його у творчості.

Володимир Сосюра помер у 67 років 8 січня 1965 року коли був у санаторії. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Про феномен Сосюри і значення його творчості для сучасного читача так пише літературознавиця Віра Агеєва:

"Коли хочемо зрозуміти, що відбувається на сході нині, мусимо осмислити і досвід цього поета. Топографія фронтових зведень часто змушує згадати біографію Сосюри: його рідне Дебальцеве, оспіваний у віршах Лисичанськ і Сватове. Він тут воював за Україну".

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media