Якщо ви досі не знали, то редакція проєкту Artилерія складається із двох авторів — Юлі Ткачук та Вінстона Вона. І у них настільки різні смаки у музиці, що намагання скласти спільний топ релізів року неодмінно призвело до того, що жоден альбом із їхніх списків не перетнувся.
Тому підбиваючи підсумки 2025 року, Вінcтон Вон та Юля Ткачук підготували свої особисті топ-5 найкращих альбомів та топ-3 найкращих україньких мініальбомів року для проєкту Artилерія та Суспільне Культура.
А якщо ви слухаєте музику лише синглами — не сумуйте, бо ми підготували для вас плейлист найкращих треків 2025 року в Spotify.
Альбоми року
Вінстон Вон:
Не кожного року я можу сказати, що усі мої улюблені виконавці випустили по одному альбому. І якщо із цим твердженням стосовно закордонних артистів я можу погодитися більш впевнено, то з українських багато від кого я так і не дочекався повноформатного релізу.
Але тим не менш, рік був настільки насиченим, що альбоми декількох виконавців, чию творчість я сильно поважаю (зокрема Polje та Tofudj), загубилися в потоку музики і навіть не потрапили до добірок, якими я займався майже кожної пʼятниці цього року.
Альбомів цього року було багато — в нашій з Юлею таблиці, в якій ми моніторили релізи увесь рік їх назбиралося більше 120 штук. Нерідко траплялося так, що альбоми для виконавців так і не ставали проривними. Попри наявність сильних синглів та стабільного потоку релізів, повноформатники Околиці, Palmyra і "Пропащої сили" так і не стали хітовими альбомами. Але без цих гуртів і виконавиць 2025 був би нестерпно нудним.
А далі — про альбоми, які змусили мене піти зі Spotify, бо той без попередження міняв у них порядок треків. Та іще про один альбом, якого на стримінгах немає і досі.
5. Morwan — Все по колу, знову
В українському постпанку все знову іде по колу. SadSvit випустив перевидання дебютного мініальбому, Джозерс як сольний проєкт теж перевипускає альбом 2020 року з оновленим звуком, а "ДК Енергетик" випускають альбом, ніби спеціально зібраний з тих жанрових кліше, за які постпанк часто називають одноманітним жанром.
Morwan, здавалося б, теж вдаються до самоповторів у новому релізі. Впізнаваний відсторонений вокал Алекса Аштауі та східні мотиви ми вже чули на попередніх альбомах проєкту. Але на "Все по колу, знову" гурт виводить свій звук до найсирішої форми та вдається до повторюваних індастріал-рифів.
Брутальний та холодний, на відміну від мелодійного та романтичного попереднього альбому, "Все по колу, знову" намічує курс гурту до оновленого звучання. Може, Morwan так само підуть в індастріал, як, наприклад, Sportcafé змінили постпанкове звучання на нойз-рокове. Шкода, звісно, що останні так і не встигли випустити обіцяний альбом.
4. Cruel Blu — Terrain
Я не брехатиму, якщо скажу, що маю один улюблений жанр. І з 2022 року слухаю здебільшого гіпнагогік-поп — жанр, нащадком якого став вейпорвейв, естетика якого досі переслідує нас у рекламах та мудбордах. Мрійлива та шумна музика, яку ти десь чув, але не можеш згадати де — це найбезпечніший спосіб ностальгувати, адже все настільки розмито, що за якийсь конкретний спогад неможливо вчепитися. Події розпливаються, і залишаються лише відчуття.
Далеко не всі відчуття, які Cruel Blu зафіксував на своєму дебютнику, викликають ностальгію. Основна частина роботи над альбомом проводилась, поки Тімі було 14 та 15 років. Окрім того, що його дитинство перервала війна, в його житті також мали місце залежності від наркотичних речовин та часті переїзди до різних міст та країн.
І в цьому альбомі якраз фіксується ландшафт (terrain) різних міст та різних емоційних станів, в яких Тіма перебував впродовж цих важливих для формування особистості років. Про життєві труднощі часто говорять, як про ями та вибоїни на дорозі, і ця гра слів якраз і обігрується в концепції альбому. Тільки у Cruel Blu життя — це не дорога, а радше відкритий простір, рельєф якого сприймається як щось природнє та таке, що знаходиться поза категоріями "добре" чи "погано". Це просто досвід, який має свою унікальну текстуру.
3. Село Близнюків — Власне, Нічого і Не Відбулося
Назва цього альбому, в принципі, чудово підсумовує увесь мій 2025 рік.
Що означало "нічого" в контексті назви роботи, можна дізнатися з нашої з Ігорем розмови, в якій він вперше і розкрив неймінг альбому в медіа. Ми всі звикли відповідати "та нічого", коли нас питають про наші справи. І чим далі ми живемо, тим більше вміщається у наше "нічого". Із тим, наскільки драматичним є життя в Україні зараз, в ці межі входить абсурдна кількість переживань та станів, які ми характеризуємо словом, яке мало би нічого не означати. Тож ближче до кінця казати "нічого" вже не вийде — доведеться визнати, що все ж таки "щось відбулося".
Альбом вдало зміг вловити перше відчуття весни, яке ще не встигаєш вербалізувати, або сон, в якому завжди ідеально збалансована приємна погода. А також тут вже набагато впевненіше, аніж на попередньому релізі, співіснують електроніка та бритпоп, шугейз і інший спект гітарних жанрів.
2. Lasta — Хлопці не плачуть
Через недовгий хронометраж цей альбом, напевно, є для мене найбільш прослуховуваним у цьому році. За 21 хвилину від "Гірко-солодкого" до "Землі" я встигаю дійти до магазину і зайти всередину, але розплатитися і піти назад — вже ні.
А ще встигаю декілька разів погодитись із тезами Ласти про культурні процеси. "Як правильно жити, знає лише Господь та Jockii Druce", — заявляє він у другому треці з альбому і я ледь помітно киваю головою чи то від того, що погоджуюсь зі словами, чи то від стильного drumless-біту.
Біти без програмних барабанів — головний тренд нового покоління "старомодного" хіпхопу. Подібні біти можна почути у Freddie Gibbs, Armand Hammer, The Alchemist, Earl Sweatshirt та багатьох інших.
Далі йде однойменний трек "Хлопці не плачуть", у якому Вʼячеслав робить екскурс по усім вразливостях та комплексах сучасного чоловіка. Панчі на кшталт "Піксель наздогнав тебе, тепер ти квач" супроводжуються семплом, де дражливий голос повторює "ну давай, заплач". Цей дитячий дівочий голос ніби промовляє до несвідомого, до внутрішньої дитини, а тому торкає якнайглибше.
І після того, як ми чуємо, як "а Славік плаче" губиться в нарізаному фанковому семплі, починається мій улюблений трек з альбому — "Стій поруч зі мною". З нарікань на різницю поколінь та труднощі творчості трек переходить до романтичного куплету-рефрену, який нагадує ті самі наївні реп-треки, записані на диктофон кнопкового телефону і записані, у якості присвяти коханій дівчині. Раніше багато таких треків можна було знайти у соцмережах, які дозволяли поширювати аудіофайли. І ще більше розчулює те, що Lasta зі своїм 23-річним стажем у репі знову повертається до таких наївних форм, аби бути максимально щирим у тих почуттях, про які читає.
Решта альбому постійно балансує між цими двома речима — вʼїдливими іронічними панчами про життя та творчість, та роботою над почуттями і вразливостями (в тому числі й над прийняттям свого віку).
1. Група Б — Прозорі очі
Цьогорічний мікстейп проєкту "Група Б" Тімура Джафарова — це музика не для всіх. Але в дещо більш буквальному сенсі, ніж ми звикли думати — реліз не можна знайти ніде, окрім YouTube, або купити на касеті, які Тімур випустив обмеженим накладом. Наприклад, мені подруга подарувала касету під номером 17.
І після прослуханих на SoundCloud треків іншого проєкту Тімура, John Object, та після сетів на "Нойзі Щосереди" та "Схемі" мій кредит довіри був дуже високим. Отже, спеціально під "Прозорі очі" я купив на одному з маркетплейсів вживаний касетний плеєр.
І те, що я почув, як тільки купив до нього акумулятори та розібрався з функцією перемотки, нагадало масштабний колаж, який безкінечно розширюється разом з холстом, на який ліпляться його нові елементи. Але іще більше це схоже на старий стіл кабінету, на якому лежить великий шматок скла. А під тим же шматком скла лежать свідчення епохи, яку проживають люди, які складають акти та справи за цим столом.
Тут переплітаються коментарі з радіо з їхньою підкреслено літературною вимовою, історія про вигадану країну Циклонія та коментарі добровольців, які стали до оборони України ще у 2014 році. Останнє дає зрозуміти, що стіл, під яким лежать ці нескінченні вирізки, належить військовому, який починав свій шлях із натхненних закликів "Будем вставлять тій п*здоті" (ця фраза потрапила також на корінець касетного видання), але з плином часу пройшов безліч труднощів служби. Втома як від реалій війни, так і від труднощів внутрішньої організації у армії виразно висловлена рефреном "я більше не можу їсти лайно" в одному з останніх треків.
А останній трек під назвою "Краутрок" здається безкінечним і монотонно повторюваним. Здається, ніби той, хто грає на цих гітарах, дуже не хоче іти зі сцени і бажає розтягнути безтурботний момент музики та радості якомога довше. Так само і той військовий, який проглядається тут у ролі ліричного героя, чіпляється за кожен минучий момент краси та життя без пострілів та бюрократії.
Але мікстейп би не був мікстейпом, якби мав чітку структуру та ідею. Тому усе, викладене вище — це лише моя інтерпретація та збірник образів, які виникали в моїй голові під час прослуховування мікстейпу.
"Я не дуже розумію, що зараз означає слово мікстейп, але я маю на увазі, що це касета з моєю музикою", — так цей реліз коментує сам Джафаров, і окрім цього коментаря в його Telegram-каналі та доволі абстрактного теґлайну "від ніколи до назавжди", ми майже нічого не знаємо про цей реліз напевне.
Мабуть, тому окрім індивідуального номеру на кожну касету також наліплена індивідуальна назва, аби кожен слухач шукав власну інтерпретацію.
Юля Ткачук:
Мабуть, тут я б мала написати щось надихаюче — яким чудовим був рік, скільки якісних українських релізів вийшло, як я не встигала відстежувати і додавати їх собі в плейлист, заслуховувала до дір, скільки нових артистів відкрила! Але 2025 рік для мене особисто став роком першого музичного вигорання, коли майже пів року я майже не могла слухати українські релізи довше, ніж цього потребувала "робота".
Перш за все я пов'язую це з особистісними факторами (та не вдаватимусь в цьому тексті в психоаналіз). Але насправді після яскравого 2024 року 2025 і справді виглядав для мене дещо менш "бадьоро", як би сказав Свят Загайкевич. Але які часи, така і музика: і як в суспільстві все далі вчувався задушливий настрій втоми та "автопілоту", так це кочувало і в релізи.
Насправді хороших українських релізів у 2025 році більш ніж достатньо. Але наперед перепрошую, що в моєму топі переважає мінор, та ще й такий, що краще його не вмикати, якщо не хочете вбити свій різдвяний настрій разом із оленями, Санта Клаусом, малим, що кличе його аромоксамитом кави і заїждженими платівками "крісмас джазу". Якщо після прослуховування мого топу ви зловите себе, сидячи на підлозі зі штоленом в одній руці, кутею в другій і морозивом на колінах — ви самі на це підписались.
5. Ship Her Son — Саундтрек до порядку денного
Новий альбом Антона Шиферсона я не змогла послухати повністю з першого разу. І з другого теж. Вдалось це із третього — настільки сильно він "загрузив" мене своєю важкістю і безпросвітним песимізмом. Але від того він і називається "Саундтрек до порядку денного".
Перша реакція, якою я поділилася із креативною директоркою kontrabass promo Катею Войчук була: "Звісно, прослуховування цього релізу втягує мене тільки в ще сильніший депресивний стан". Але для когось це може навпаки стати катарсичним досвідом, після якого жити стане трошечки легше зі знанням, що ти не сам. Так для мене, наприклад, спрацювали треки "Магніт" або "Кінцева", які завжди ідеально заглушують мої тривожні думки.
Ship Her Son — маестро індустріального звуку, в цьому альбомі вдався до колаб із іншими українськими артистами, яких я люблю і поважаю. Тут ви зустрінете речитатив Антона Слєпакова, крики Паліндрома та Євгена Тимчика та скрадливі вокали пана Дівуара та Олександра Куца з гурту Vøvk. Більше про цей альбом вони вже розказали у нашому невеликому бліц-інтерв'ю.
Та окрім вже фірмового звуку, протягом альбому тебе втримують кмітливі тексти. Антону дуже пасує повний перехід до україномовної лірики та дистанціювання від комп'ютеризованих вокалів (хоча їхній відголос тут досі є). Тож ось цитата, яка зачепила мене за живе:
"Я хочу бачити твій вогонь
бо мій вже не горить
Народився з пилу
І повернусь в пил
Я не маю сил"
("Я не маю сил", feat. Divuar)
4. Lucas Bird — Fat Loops and Beats XL Ultra Producer Edition 3000
Увага! Веселий і грайливий альбом!
Lucas Bird наче зробив лонгплей просто в кайф для себе. Він настільки божевільний, непоєднуваний і в цьому прекрасний, що я під час його прослуховування періодично хіхікала від задоволення і зламаних очікувань. Назвав його артист так само непередбачувано (утім ця назва ідеально описує все, що ви почуєте).
На цьому Lucas Bird не зупинився. Він разом із режисером Олександром Господіновим зняв відеороботу на КОЖЕН трек зі свого альбому. І вони такі ж місцями дивні, кріпові і божевільні. Справа в ультракрупних планах, чуваку в масці тропічного птаха з парасолькою, кріповій дитині з косичками (або мене просто лякають діти). Утім маленькій милій акторці, яка зіграла у кліпі на трек Superstar висловлюю величезний респект!
Додайте сюди ще "задимлену" атмосферу 80-х, наче прямо вичеплену із "Дивних див". У відео Lucas Bird постає то дещо крінжовим, але дуже милим ліричним героєм-коханцем, то наполегливим чуваком у шубі, то репером в майці, з цепочкою і в кепочці.
Fat Loops and Beats XL Ultra Producer Edition 3000 був переслуханий мною з десяток разів. Точно ставте його, якщо хочеться чогось, щоб почуватися добре. Цього року дуже багато говорили про сольний альбом The Maneken, утім Lucas Bird на мою думку легенько обійшов його в жанрі "десь біля джазу колись лежало" своєю винахідливістю.
3. Марія Квітка, Bunht — Розцвіт
Ніхто досі не зробив кращого альбому, який би описував досвід української жінки в часи повномасштабного вторгнення, ніж Марія Квітка у 2025 році, озброївшись неймовірно тонкими гітарами та чуттям фолькової музики від Ярослава Татарченка (Bunht).
"Розцвіт" наче з'єднує крізь покоління досвід українстсва — української жінки зокрема. Тут і історії про матерів, що втрачають дітей, і про коханих, що залишаються самими, коли чоловіки зникають безвісти на війні. Є й місце легшим історіям про кохання. Цікаво, що сама Марія не заявляє саме фокусу на жінці в офіційній комунікації. Утім, іноді додаткові слова зайві.
Важливим також є і те, наскільки точно і тонко "Розцвіт" підкреслює тяглість поколінь українців. Це відображається і в обкладинці альбому — світлині Романа Пашковського, яка поєднує фото Херсону з 2020 (кольорова) та після деокупації у 2022 (чорно-біла).
Та час поговорити про слона в кімнаті, а саме про майстерний музичний супровід Ярослава Татарченка. Він за цей час вже напрацював своє унікальне чуття фольклорної музики, і на мою думку, ніхто в Україні на даний момент не здатен краще працювати із фольк-колективами, ніж Bunht (цього року в Ярослава також вийшов спільний альбом зі "ЩукаРиба"). Цікаво, що в "Розцвіті" є спільні пісні з іншими фольклорними колективами та артистами: тією ж "ЩукаРибою", "Вільцем", Яриною Дронь (US Orchestra), Маргаритою Козинською.
Ярослав дуже тонко відчуває настрій композиції і те, як його підкреслити. У найтонші моменти вокал Марії звучить майже акапельно, кульмінації "вибухають" інструментальними надривами, десь нас зустрічає соло саксофона від Андрія Бармалія або вже впізнавані "теплі" гітари Ярослава (які я обожнюю), десь у пісні електронний супровід.
Єдине, чого бракувало "Розцвіту" — це хорошого просування. Бо навіть я майже упустила цей реліз у своєму радарі. Але добре, що цього не сталося.
2. Hyphen Dash — Late
Hyphen Dash йшов до свого альбому Late п'ять років. Прийшли дещо з запізненням — утім, як самі кажуть — із запізненням вчасно!
Рік для Hyphen Dash виявився дуже плодовитим. Спершу вони випустили альбом Basement 626, записаний у саморобній студії в підвалі дому в Краматорську. Потім про це вийшов документальний фільм, знятий режисером Вадимом Пінягіним, із яким у гурту вже тривалий творчий match. Про цей альбом ми говорили ось тут.
А вже восени вони зібрали докупки весь матеріал, який грали на своїх лайвах усі ці роки, додали туди композиції, створені вже після початку повномасштабного вторгнення, перемішали у мультижанровому блендері — і вийшов годинний мікс дикої енергії та дуже якісної інструментальної музики під назвою Late, який аудиторія "Artилерії" мала змогу почути на прослуховуванні разом із гуртом. Текстову версію нашої розмови з Мишком Бірченком, Євгеном Пугачовим, Поліною Майбородою та Lucas Bird'ом у Vinyla ви можете почитати ось тут.
Дикість альбому Late посилилась удвічі вже на сольнику Hyphen Dash наприкінці листопада — найкращому концерті року, на якому я змогла побувати. На ньому поєднались гостьові вокалісти та вокалістки, серед яких фрістайл Rusiiick'а, який я не скоро забуду, Вася Байдак з черговим геніальним аукціоном та неймовірна хореографія від Маргарити Кущової (через яку мені ледь не прилетіло туфлею в голову, але це дрібниці).
Late наповнений абсолютно різноманітними емоціями: лють, сум, депресивність, спокій, відверте дуркування та веселість. Тут є інтро, на якому Lucas Bird і Євген Пугачов просто граються мікрофонами і підключеннями, а Мишко Бірченко сміється на фоні. Ввімкніть Late своєму другу, який стверджує, що інструментальна музика нудна і нецікава — саме цей альбом може переконати його у протилежному.
1. Kataryna Gryvul — Spomyn
Альбом, який розбив мене на друзки і після якого я так і не склеїлась назад так само. Твір, який я жодного разу не змогла подолати без сліз, а після прослуховування не була здатна ще цілий день нормально функціонувати.
Я не раджу вам слухати Spomyn, якщо ви налаштовані на легкий вечір. У цей реліз електронна експериментальна артистка Катерина Гривул вклала історію про пам'ять. Саме вона вберігає нас — і пам'ять про сучасну війну теж.
Тут мало конкретики та дуже багато експресії, утім музично-поетична форма складена так, що ви неодмінно зрозумієте зміст, який хотіла передати авторка своїми творами, не залежно, чи вслухатиметесь ви в лірику, чи ні (утім, завжди раджу вслухатись).
Зовсім ридати мене змусив кліп на титульний трек альбому Vdykh Vydykh. У ньому режисер Ілля Дуцик зняв свою бабусю Тамару Капіт за кілька тижнів після того, як вона втратила свого коханого чоловіка — дідуся Іллі, з яким він був дуже близьким. Майже документальна робота переплітається ще й з особистою втратою Катерини Гривул — незадовго до того помер її батько.
Слухайте Spomyn на свій ризик, утім він того точно вартий. Це кращий український альбом 2025 року.
Ще кілька альбомів, які не дійшли до мого топ-5, але все одно зачепили:
- ДахаБраха — Птах, Пиріг і Батіг — Замордовані. Подзвін другий, Monotonne — Days Move Slow (альбоми вийшли після складання топу, а щоб його скласти, мені треба провести з роботою мінімум місяць)
- Parking Spot — Moai! (тонка електронна робота про переміщення, в яку я закохалась ще більше після розмови з її автором)
- Туча — Лірика любові (дуже міцний дебютний альбом та робота-стейтмент для артистки, яка має дуже впевнено і послідовно займає своє справедливе місце в оверграунді)
- Dakh Daughters — Pandora's Box (очікувано сильний альбом, який дуже зачепив на початку року, але не протримався зі мною до кінця)
Мініальбоми року
Вінстон Вон:
Саме слово "мініальбом" звучить як щось безтурботне, без амбіцій та зобовʼязань. Мабуть тому усі ті мініальбоми, які я обрав для цієї добірки, обʼєднує безтурботний дух молодості та легкості.
Sary — Скільки я спав?
Попри те, що в моєму особистому топі реп-альбомів цього року — олдскульщик Lasta, я не можу ігнорувати той факт, що 2025 став роком злету для українського трепу, який нерідко в своїй стилістиці перетинається з гіперпопом.
Але моїм фаворитом цього року є Sary, який ще не до кінця відійшов від впливу Bladee, та ще не до кінця потрапив під вплив 2hollis. У результаті маємо 8 хвилин лихоманки між тусовками та спробами втримати хоч якусь ментальну стабільність.
"Я намагаюсь, бл*ть, бути живим!" — кричить нам Sary, і ми погоджуємось.
D016 — Випускний
Дует Софії Артюхіної та Ігоря Сонного — головний постачальник безтурботного підліткового вайбу. Дуже прикро, що цей гурт не існував на момент зйомок фільму "Стоп-земля", адже ідеально вписався би в саундтрек. Принаймні, перший мініальбом "Добре" так само, як і "Стоп-земля" показує нам досвід тінейджерства крізь призму оптимізму та віри у краще.
Але їхній цьогорічний мініальбом нагадує інший підлітковий сюжет, а саме серіал "Кінець й*баного світу". Як і там, у "Випускному" головні герої мають справу з краденою зброєю, втечею на на автомобілі та іншими небезпечними активностями. Та все ж у центрі всього — безумовна та наївна закоханість, яку можна відчути лише в період між останніми класами школи та випускним.
І якщо цей мініальбом — це вже випускний, то наступного року на нас чекає перший курс?
Vasylysa — Рокі
Сольний проєкт Василиси Фурманової, раніше відомої за участю у гурті Vnature, де вона грала на бандурі. На цьому ж мініальбомі обійшлося без бандури, але зате тут представлені два наразі головних різновиди рок-музики.
В треках "Еморок" та "Індірок" немає нічого, окрім заявлених емороку та індіроку у майстерному виконанні та щирій експресії. А третій трек розвиває найбільш універсальну думку для кожного українця — "я хочу п*здити русню". Звісно, а хто ж не хоче?
За продакшен тут відповідає екс-фронтмен Vnature Саша Васильківський. Завжди приємно бачити (і чути), як артисти дозрівають разом у своїх перших проєктах, аби пізніше видати музику з тією ж енергією, але вже з більш зрілим звуком.
Юля Ткачук:
Присвячую свою трійку мініальбомів року знову ж таки вже усталеним артистам української сцени, яким цього року вдалось себе перевинайти та створити музику, попри яку неможливо пройти повз.
3. Саша Чемеров — Dymna Sumish
Я буду чесною. Коли я дізналась, що мініальбом сольного проєкту Саші Чемерова називатиметься так само, як і його гурт — я подумала, що це пранк і пахне безнадією. Але це було до того, як я послухала альбом та подивилась кліп на титульний трек "Згоривниз" — одне з кращих музичних відео року, на мою думку (знятий, між іншого, на плівку, що рідкість).
Експресія, чиста нефільтрована лють, іронічність, впевненість і те, як усе це ще й майстерно поєднується і втілюється в лайві — багатьом молодим гуртам, фронтмени яких беруть на озброєння хіба що нудний прийом зі зніманням майки десь на п'ятому треці, варто брати олівець і записник (ну чи відкривати нотатки в айфоні) та вчитись у Саші Чемерова, як робити якісне шоу. Цього року артист точно показав, хто тут "батя" за короткий формат мініальбому — принаймні для такої вимогливої "консерви", як я.
2. Monokate — Половина мене
Цього року Катерина Павленко розкрилась для мене по-новому. Вона вже дуже довго говорила про свої амбіції робити сольний проєкт у кардинально іншому напрямі, тим самим викручуючи інтигу на максимум. Але коли нарешті зробила, то змусила мене лише схвально кивати головою.
"Половина мене" — мініальбом, що розвертає ваше уявлення про музику Каті Павленко на 180 градусів. Ніякого фольку, який ви очікували від Go_A. Monokate у цьому релізі звучить построково, тріп-хопово, трохи шугейзно. Мініальбом розповідає про кохання, пробиваючи холодний і неприступний образ Катерини Павленко із b*tch stare у зеленій шубі з телебачення.
Приємно також спостерігати творчий match Каті з саундпродюсером Антоном Шителем (Sheetel). У мініальбомі є спільний трек із ним (мій улюблений, до речі), а також співпраця зі Степаном Бурбаном a.k.a. Паліндром'ом.
1. Ницо Потворно — Нормальне літо 25
Мій особистий топ найточечніших текстів-відображень сучасності зібрав у своєму мініальбомі у 2025 році Ницо Потворно. Воно й не дивно, адже Сергій Гусак — майстер точної і дотепної лірики. Але спостерігати трансформацію, як автор треків про свій овердоз у Closer пише про те, як від смерті на Донеччині його врятував паркан — моторошно (дякую за це спостереження моєму колезі Олексію Бондаренку).
"Нормальне літо 25" — мініальбом про літо, яке Ницо Потворно провів на Донеччині як бойовий медик. Тут його історії, роздуми і проживання під електронний супровід — наче, щось, до чого слухачі "ницика" вже звикли. Та не до таких текстів:
"Ти знаєш, я завжди думав шо виросту і почну своє життя Виріс Війна Нах*й"
"Немає планів на майбутнє Є очікування часу коли можна мати плани"
"Для того щоб жити замало народитись, треба побачити смерть"
"Це покоління знов не для любові Це покоління знов для виживання... Це покоління знов 300"
Я б не хотіла, щоб у світі існував такий мініальбом, як "Нормальне літо 25". Але допоки тут існуватиме Росія, яка хотітиме знищити Україну, а українські музиканти будуть не лише робити музику, але й служити у війську — таких робіт буде все більше. Поки можу лише стоячи аплодувати проникливості Ницо Потворно.
Іще кілька мініальбомів, які не пробили мій топ-3, але точно заслуговують на згадку:
- Світанок Блакитний — Пастельна палітра
- The Soul Delusion — Фарби забуття
- Shmiska — Мереживо
- Sestro — Фахівчиня з кохання
- Tember Blanche — Тепер
Додавайте собі плейліст найкращих українських пісень 2025 року: