Інструментальний гурт Hyphen Dash 11 червня представив документальний фільм The Making of Basement 626. Роботу зняв режисер Вадік Пінягін, а презентація відбулась в Українському домі.
The Making of Basement 626 розповідає історію, як Мишко Бірченко та Євген Пугачов записували імпровізаційний альбом у саморобній студії свого друга військового 93 ОМБР "Холодний Яр" у Краматорську.
У бліцінтерв'ю проєкту "Artилерія" Юля Ткачук розпитала у Hyphen Dash та Вадіка Пінягіна трохи більше про документування, звукодобування і життєві уроки, винесені з цього досвіду.
Про що фільм
The Making of Basement 626 — документальний фільм режисера Вадіка Пінягіна про однойменний імпровізаційний альбом гурту Hyphen Dash, записаний у підвалі дому їхнього друга-військового за 15 км від лінії фронту. Фільм поєднує "живу" зйомку та інтерв'ю з хлопцями, де вони діляться своїми враженнями й спостереженнями від цього досвіду.
Мишко та Євген самотужки переобладнали закинутий підвал в будинку друга на музичну студію та чотири дні записували там імпровізацію.
"Це було важливо зняти, щоб передати контекст і пояснення — для чого вони це зробили і з чим стикалися. Показати, що таке можна і потрібно робити. Відповіді на всі питання є у відео", – розповідає Вадік.
Основним партнером проєкту стала ініціатива Music Saves Ukraine від Всеукраїнської асоціації музичних подій, з якою Hyphen Dash співпрацює на постійній основі.
Презентували фільм в Українському домі разом із панельною дискусією, до якої, крім музикантів та режисера, долучився Влад Яремчук (UAME | Music Saves Ukraine) та Тетяна Каменєва (Shields Ukraine).
The Making of Basement 626 доступний для перегляду на YouTube-каналі лейблу No Time For Swing.
Бліцінтерв'ю
Я сама знімала схожі історії для "Artилерії", тож мені дуже відгукнувся тип зйомки. Я розумію, як складно зібрати фінальну історію на монтажі й вирішити, що буде у фільмі, а що ні. Які сцени в підсумку не ввійшли у The Making of Basement 626? А про що, навпаки, шкодуєте, що не встигли зняти?
Вадік Пінягін: Я не можу сказати, чи є моменти, про які я шкодую, що не потрапили в об'єктив, бо я їх, напевно, не пам'ятаю. Загалом там дуже багато матеріалу — рівно стільки, скільки було музики в поїзді, стільки ж було і жартів. Головне, щоб це все зробити більш лаконічним і структурованим. Зараз мені дуже сильно чогось не вистачає.
Мишко Бірченко: Особливо інше сприйняття, коли дивишся на великому екрані.
Вадік Пінягін: Але класно, коли є відчуття, ніби хочеться ще, а не відчуття перенасичення. Сценарій будувався за відчуттям, не було чіткого алгоритму.
Мишко Бірченко: Мені дуже сподобалось, як фінальна версія відрізняється від першої, бо ми дискутували з Вадіком про те, що потрібно було додати більше нашого життя довкола підвалу. Це для мене зіграло вирішальну роль в передачі цієї атмосфери і взаємодії з іншими людьми, яку ми проживали там.
Для мене було важливо показати не лише підвал. Звісно, це точка, навколо якої все обертається. Але для мене наші приколи — це опора, на якій все стоїть, яка дає дуже багато енергії. Тому це про зв'язок, взаєморозуміння і класних людей, які є довкола нас.
Євген Пугачов: Я шкодую, що у фільм не ввійшли наші найбільш глибокі й щирі розмови з Андрієм Добрим (друг хлопців, військовий — Ред.). Але навіть якби вони були зафіксовані на камеру, я не впевнений, що таке варто вставляти в кіно, бо це інтимно і має залишатися тільки в пам'яті та свідомості людей, які беруть участь у таких розмовах. Але вони відчуваються між рядками цього кіно.
Коли ти думаєш про фільм про альбом, створений за 15 км від лінії розмежування, то стереотипно очікуєш, що в ньому буде багато сцен з вибухами та про акцент на небезпеці й тривозі. Натомість ваш фільм, попри постійний звук повітряної тривоги, дуже тихий, "ламповий" та музикоцентричний. Чому було вибрано саме такий підхід?
Вадік Пінягін: Ми ж фільм про музику знімали.
Євген Пугачов: А ми музиканти, музику грали.
*сміються*
Вадік Пінягін: У нас були думки про те, щоб зробити якийсь вуличний лайв десь на каньйоні, утім, ми цього не зробили. А оскільки вся музика писалась у підвалі, то відповідно і вийшло так... чилово?
Мишко Бірченко: У нас був виїзд у Костянтинівку, де вже не можна було заїжджати. Кадри розбомбленої школи — це частина нашої поїздки. Там багато кадрів з наслідками російської агресії, але тема і без цього просякає всю стрічку.
Усі розуміють, де ми перебуваємо, і зайвий раз показувати, що от ми тут... Можливо, це згодилось би хіба глобально для історії, щоб через 20 років людям не треба було гуглити, як воно виглядало в той час.
Євген Пугачов: Але там це є. Я не впевнений, що через кожні три кадри має показуватись роз**бана росіянами хата.
Мишко Бірченко: Бо це ще більша спекуляція, якої ми свідомо хотіли уникнути.
У мене є друг саундпродюсер, який страшенно заморочувався, пів року будуючи власну студію, щоб досягти ідеальної акустики. Коли ж робиш саморобну студію за кілька днів — це завжди про компроміси в плані звуку. На які компроміси пішли ви під час запису альбому Basement 626?
Мишко Бірченко: Є важлива ремарка: нам по-хорошому по**й і ми можемо в будь-яких обставинах зробити класно — подивитися на те, що д*більно звучить, під іншим кутом і такі: "А це можна назвати цікавим тембром".
Євген Пугачов: Це стиль.
Мишко Бірченко: Ми самі собі успішно продаємо дуже багато компромісів, які потім у підсумку виправдовують себе. Але тут ще важливо, що це приміщення акустично правильне, з акустичною корекцією, тому що власник будинку до цього планував зробити там домашній кінотеатр і ця кімната заглушена.
Євген Пугачов: Але дерев'яна. Не повністю суха і це добре.
Мишко Бірченко: Нам пощастило в цьому сенсі. Ми правильно скористалися можливостями цього приміщення і технічною підготовкою, яка в нас була. А потенціал цього зібраного матеріалу нам допомогли розкрити хлопці з Duma Studios.
Яке головне враження, стиснуте в обсяг одного речення, ви винесли з цієї поїздки?
Вадік Пінягін: Сідати монтувати треба зразу.
*сміються*
Євген Пугачов: Мій висновок такий: ми можемо з Мишком поїхати в будь-яке місце і записати музику.
Мишко Бірченко: У мене висновок, що я маю поруч найкращих людей у світі. Це дозволяє робити все, що хочеш, — вигадай будь-яке д*більне і в тебе все вдасться, тому що поруч глиби, з якими можна робити як хочеш, що хочеш, де хочеш і коли хочеш.
Про Hyphen Dash
Hyphen Dash – київське тріо у складі Мишка Бірченка (ударні), Євгена Пугачова (гітара, бас) та Поліни Майбороди (клавішні). Гурт поєднує хіп-хоп, ф'южн та електроніку, експериментуючи з формами сучасної інструментальної музики. Колектив є частиною ком'юніті Fusion Jams, а Мишко Бірченко – співзасновник лейблу No Time For Swing. Наразі гурт випустив live EP з музею НАМУ, низку синглів у співпраці з українськими та іноземними артистами та мікстейп із демо. Hyphen Dash виступали на європейських фестивалях, давали солдаут-концерти в Києві та готують нові релізи у 2025–2026 роках.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media