Раніше ми знайомили вас із інді-гуртом The Soul Delusion на Artилерія Stage фестивалю Atlas United. П'ять хлопців — Алекс, Філ, Валентин, Сашко і Ярослав — роблять музику, надихаючись західними зразками інді-року, інді-попу та фанку. А 7 березня вони випустили мінільбом "Фарби забуття", який складається із чотирьох треків.
"Фарби забуття" — кінематографічний реліз, який моментами занурює в атмосферу вестерну, рифи десь нагадують Hozier, а десь ловиш себе на тому, що слухаєш трек і плачеш.
У межах проєкту "Artилерія" Юля Ткачук поговорила з гуртом The Soul Delusion про новий мініальбом, відхід і гостросюжетне повернення басиста Валентина в гурт, чого не вистачає українській попмузиці та що робить лірику до пісень якісною.
Примітка: розмова відбувалась онлайн, тож протягом інтерв'ю деякі учасники гурту покидали розмову.
Розпочнемо з базових питань. Як ви познайомились і сформувалися в гурт?
Алекс (гітарист, саундпродюсер): Восени 2022 року мені написав в Instagram Ярик, він шукав гітариста в гурт. Він збирав певний концепт, який ще не мав конкретики. Але мені сподобалось манера голосу Ярика, я відчував у цьому потенціал.
А далі вже ланцюгова реакція. Наша перша ударниця Ліза вже знала Валентина, басиста, покликала його, а Валентин покликав нашу фірмову двійку: Саня на клавішах і на вокалі і Філіп, ударник. Так все почалося.
Розкажіть трохи більше про перші релізи і про те, як ви зігрались. Адже в кожного гурта своя динаміка формування в сталу команду.
Валентин (басист, менеджер): Ми почали першу репетицію з пісні "Надіям" — її ж ми і випустили першою через пів року.
Також на нашій першій репетиції ми вирішили зіграти Black Pumas — Colors. У нас нічого не вийшло, ми зрозуміли, що ми білі люди, і почали працювати далі над "Надіям" та поступово збирати інші пісні.
Сашко (вокаліст, клавішник): Ми досить довго зігравалися. Вокали у нас не обмежені тільки двома хлопцями, які співають. Поки що переважно це я і Ярик, але буде ще Валік, і це дуже приємно. Ми досі ще шукаємо щось, аби краще зігратися.
Алекс: Це одна з наших фішок — у нас все ще змінюється саунд, концепції, підходи. І цей невеличкий хаос вп'ятьох робить свою хімію.
Кожен учасник гурту завжди приносить щось своє, що він слухає. У підсумку ці впливи далі відчутні або в саунді, або у візуалі. Поділіться кожен своїми музичними вподобаннями.
Валентин: Ми починали грати в цьому складі з 19 років. І до 21–22 років ми дуже розвивались у своїх музичних смаках.
Наприклад, у мене вийшло підсадити пацанів на Balthazar. Вони ж мене підсадили на фанк і r`n`b, бо до цього я здебільшого слухав heavy metal. Ми як кринжуємо з плейлістів одне одного, так і, навпаки, заглиблюємося в них.
Алекс: Валік мене підсадив на Warhouse, і якраз його саундом я зараз дуже надихаюся для створення треків, які ввійдуть в альбом. Я слухаю попрок, попфанк, ф'южн, джаз, а починав із рокешніка: Guns N' Roses, Pantera. У мене є мінімрія: на сольнику зіграти у футболці Pantera.
Сашко: Мої музичні смаки максимально широкі й еклектичні. Мені подобаються Viagra Boys, це вплив Валентина. Алекс приніс фанку двіжового, качового, показав цікаві ритми і виконавців: Прінс, Майкл Джексон.
Мені також подобається трип-хоп, типу альбому Massive Attack — Mezannine. Також я слухаю багато чого з української інді-сцени, як-от Granat Garden.
Алекс: Майкл Джексон найбільше вплинув на нашу комунікацію з Сашком у піснях "Навесні" і "Обережно, розбите!". Побудова гармонії, голосів — це все вплив Джексона.
Ярослав (вокаліст, ...): А я останнім часом слухаю r`n`b і хіп-хоп. Цієї осені повністю заслухав Mac Miller. Ще нещодавно знайшов Noah Guy. Його мініальбом It Must Be Love — неперевершена робота.
*до інтерв'ю тимчасово доєднується барабанщик Філ*
У пресрелізі до мініальбому "Фарби забуття" ви пишете, що цим релізом підсумовуєте два роки роботи. Опишіть, як ви змінились, на яких факапах навчилися і як ви можете простежити своє зростання протягом цього часу?
Валентин: У нас з'явилися дуже жорсткі мішки під очима через життя в Києві. Плюс за ці два роки ми майже весь час були разом.
Алекс: Я можу сказати з погляду саунду і сонграйтингу. Першою роботою, яку я взявся саундпродюсувати, була пісня "Чую" — наш другий сингл. Це був просто експеримент, я думав: "Ну, спробую". Відкриваю ютубчик, відеоуроки, дивлюся, як це робиться. Далі вже після лайву Blue Lizzard зробив трек "Навесні".
З кожною роботою я відчував більше досвіду, більш широким ставало бачення, як має звучати та чи інша частина пісні, де підкреслити хук, інші продюсерські фішки. І якраз ці фішки я навчився підкреслювати на осінньому кемпі "На її основі".
Сашко: Ми навчилися виписуватися з хлопцями, розуміти, у чого є потенціал, у чого немає. І цей процес триває далі. Ми починаємо більше тяжіти до поп-r`n`b і попфанку, бо в такі часи хочеться зарядити українську сцену чимось двіжовим і мелодичним, стильним.
Філ (барабанщик): Порівнюючи звук тоді й зараз, бачу, що ми працювали методом проб і помилок. І таким чином знайшли, що кожному з нас найбільше подобається: і за жанрами, звуком, за розподілом роботи.
Сашко: О, що ще змінилось за ці два роки — ми жили разом із басистом Валентином, але тепер роз'їхалися. Це дуже важлива штука, яка вплине на роботу і на нашу окремість, і на побудову наших сімей.
(сміються)
EP "Фарби забуття" дуже кінематографічний. Згодна з оцінкою музичного оглядача Євгена Тимчика, перші два треки і у мене асоціюються з Енніо Морріконе та вестернами. Якби "Фарби забуття" були фільмом, то яким?
Філ: Епічні фільми Крістофера Нолана чудово би вписалися — вірніше, разом вони звучали б дуже добре. Я можу навести сцену із фільму Крістофера Нолана "Початок". Це напружений кульмінаційний момент, коли головний герой бачить, що відбувається всередині в голові негативного героя.
*на цьому моменті Філ покидає чат, щоб піти на репетицію в академії Глієра*
Валентин: Якийсь цілісний фільм із цього не дуже в мене в голові вилазить. Тільки одна пісня — один фільм. Мені теж альбом відчувається вестерново, масштабно. Нещодавно ходив на "Бруталіста". Можливо, пісня "Фарби" підійшла б на початок, де головний герой емігрує в Америку.
Друга пісня — "Забуття" — звучить таким масштабом, як і роль архітектури у фільмі "Бруталіст". А вже треки "Beyond" і "Ім'я речей" дуже інтимні, тому тут "Бруталіст" відпадає.
А якби ви робили фільм про цей альбом — що це було б за кіно?
Валентин: Ми можемо заспойлерити те, що зараз почали знімати документалку з командою. А стосовно саме фільму, то скоріше це був би формат кінокліпів.
Ярослав: Це має бути 100 % чорно-білий фільм. І, певно, про головного героя, який постійно метушиться, намагається знайти щось. І ніби в слоумо навколо нього щось відбувається і він губиться.
Валентин: А під кінець він просто курить сіжку в кімнаті.
Сашко: І впадає в депресію.
До цього ви анонсували, що мініальбом вийде восени. З чим пов'язане відтягування релізу?
Алекс: Якщо коротко, Валік пішов тоді з гурту і всі розбрелись: у Ярика був свій проєкт, я займався піснями, Саня писав музику. І не вистачало внутрішньобендного об'єднання, щоб довершити роботу.
А вже з жовтня-листопада, коли я повернувся з кемпу "На її основі" і сказав: "Пацани, почалась комунікація з лейблом, в нас вірять люди", це стало маленьким поштовхом, щоб усі зібрались і почали структуровано працювати.
Сашко: Ми написали грантовий сингл, закінчили мініальбом, почали роботу над іншими речами. Все-таки лейбл (прим. ред. гурт на дистрибуції лейблу Pomitni) як батьківська фігура, хоча без надто сильного впливу, дуже стимулює на діяльність.
*у цей момент в розмову вступає Ярослав*
Ярослав: Друзі, перепрошую, буду покидати вас. Довіряю інтерв'ю Валіку.
Валентин: Він на побачення пішов, тільки, пацани, не кажіть з ким.
Хлопці хором: Оооооо!
Валентин: Тихо, тихо, тихо!
*Ярослав покидає чат. До кінця розмови спілкуємось із Валентином, Алексом та Сашком*
Розкажіть трохи більше: чому Валентин пішов і як ви знову налагодили контакт?
Валентин: На мене ще з весни-літа комом накочувало, бо я все менше відчував себе потрібним у бенді. І після чергового дрібного конфлікту я вийшов із чату на півтора чи два місяці.
Алекс: Ключовий момент повернення стався в один цікавий день. Валік працює в барі і я там паралельно грав сет. Ми пограли, випили і далі йшли до Валіка додому. По дорозі ми проходили через бар готелю Sky Loft.
Нас привабило, що вони тоді наливали до другої ночі, і ми з цікавості вирішили туди зайти. Контингент там був потужний: хлопці на мазераті, мерседесах, бентлі. Сцена: два інді-нєфори заходять у простір "тємщиків".
Валентин: Ми випили на барі по шотіку текілки. І потім вийшли на перекур. Закурюємо по самокруточці, все добре. І бачу через панораму вікна, що там почало щось відбуватися.
Ми стояли під дивним кутом, не повністю ловили поглядом бар. Але тоді один чоловік застрелив іншого в цьому Sky Loft, двох людей поранили.
Ми заходимо після перекуру, як ні в чому не бувало, навколо одного чоловіка зібрався натовп. Думаємо: "Ну побились", бо там не було слідів, ми навіть постріли не почули. Ми сіли, спитали бармена: “А ви що, не наливаєте?” А позаду нас типа відкачували.
Алекс: Коли до нас все це дійшло, ми зрозуміли, наскільки нам плотно повезло. І Валік у цей момент такий: "Ну що, я додаюся назад в чат?".
Повертаючись до мініальбому: ви писали, що у "Фарбах забуття" можна простежити цілісний наратив, слухаючи треки в поданій послідовності. Чи можете розповісти трохи більше?
Сашко: Те, що ти слухаєш й інтерпретуєш — це суто твоя справа. Тому дуже погано, коли автори розмальовують всю історію, кажуть, де що уявляти і відчувати. Краще казати натяками, а далі слухач все сам може добудувати, бо все є, лише уяву ввімкнути. У мене така позиція.
Валентин: Я дуже угарнув із того, що пісня з рядками “божевільні підкорюють чужих, та їм не стало сил” (прим. ред. пісня "Забуття") вийшла на момент початку інфляції в США та інфоприводів довкола Трампа. Це символічно.
Взагалі зараз мистецтво дуже багато говорить про соціально-політичні контексти. У мене стала думка, що ідея мистецтва існує десь у просторі. І будь-який автор, який пише тексти, є лише медіатором визначеного мистецтва, якоїсь ідеї. Саме через нього у світ приходять і народжуються певні слова.
Бо часто може бути таке, що людина сидить зі словником дієслів в інтернеті. Ми так не пишемо тексти — можливо, хтось так починав писати тексти. Можливо, "Хейтспіч" досі пише так тексти.
Будь-який текст, написаний як завгодно, може знайти свою дуже популярну, класну інтерпретацію, яка стане класикою. Я сподіваюся, що через 50 років українці будуть слухати саме нас, а не, наприклад, "Без Обмежень". Бо матеріал зазвичай відкопується дуже працелюбними і вибагливими читачами і слухачами.
Нещодавно ми виступали на Bowie Night, і організатор заходу Євген висловив думку, що можливо, з нами буде так само, як і з 5 Vymir. Але подивимося, мені здається, треба піднажати в TikTok. 5 Vymir — респект, я на них теж виріс.
Власне, що тоді ви вважаєте хорошою лірикою та хорошою поезією? Хто, на вашу думку, пише хорошу лірику в Україні? А в чому для вас проявляється її так звана примітивність?
Валентин: Похвастаюсь, це було моє рішення вставити вірш мого друга, поета Сергія Конюшка в аутро "Ім'я речей". Мені подобається в його поезії те, що там дуже мало займенників — "він", "вона", "я", і так далі. Можливо, ти читала поезію Миколи Воробйова, у нього вірші по 3—4 рядки. У Сергія, звісно, не той стиль, але вони дуже предметні, об'єктні.
Мені подобається, коли поезія намагається відійти від людського "я". І так само про музику: є звуки, ми їх лише чуємо і співстворюємо з тими звуками, які вже є.
На мою думку, офігенний текст — максимально щирий, відвертий, який повністю розкрив і автора, і світ навколо, і те, що відбувається зараз. Знову ж таки, це текст, який має багато інтерпретацій.
Стосовно лірики на українській сцені, очевидно, ми можемо назвати Пивоварова, Клавдію Петрівну і так далі тим, чим вони є. Людям треба чілити. Не буду я після важкого робочого дня їхати в машині на джипі й слухати щось дуже важке.
А от якщо згадати і респектнути стосовно текстів, то це гурт "Оселедець". Ще "Відень спить" — кльовий тинейджерський текст, дуже показовий.
От для мене загадка — це Коля Дудченко із "Пропащої сили". Я слухав передальбомні сингли і мене не вражало. А коли вийшов альбом "Показники особистісного зросту", то в мене аж мурашки пішли по шкірі. Мені Юра Каплан не такий близький, як я щось бачу в грьобаному Колі Дудченку з "Пропащої сили".
Алекс: Для мене важливо, щоб у текстах пісень була історія. Дуже відчувається, коли ти слухаєш синтетично зроблену пісню, ця музика просто пуста. Так, ти можеш під неї покачатись в машині, або потанцювати, коли ти п'яний, але це все.
А коли є історія, є емоція, яку ти відчуваєш, це навіть може бути зіграно в простій мелодії, неважливо. Бо люди люблять не складну чи просту музику, а хорошу музику. Все відчувається: або це щиро, або нещиро.
Сашко: З хорошої лірики я би виокремив Мало. Хлопцю було що сказати, як це оформити. І як щиро він співає своїм дивним, трошки здавленим, майже жіночим голосом.
Артем Пивоваров, реагуючи на критику стосовно нього, каже: "Колеги, не заздріть". Тож частиною популярних артистів критика в їхній бік сприймається як самоствердження молодих артистів коштом більш популярних. Що ви думаєте з цього приводу?
Алекс: Тут 50 на 50. В мене був свій досвід роботи з популярними артистами. Вони, наприклад, беруть за референс російського артиста (а це український виконавець, якого всі знають) і кажуть, що люди скучили за цим саундом, давайте зробимо ось так. Я за ним спостерігав і думав: "Блін, що в них за індустрія? Це якась шляпа конкретна".
І таких артистів багато, у них є бізнес-смикалка, але відсутній смак. Це дуже прикро. Бо дуже класно, коли в артиста є і бізнес-смикалка, і офігенний смак: це поєднується в класну хімію, яку хочеться слухати і отримувати щире задоволення.
Сашко: Дуже погано, що у нас талановиті люди не роблять більше, ніж вони можуть. Вони роблять продавано, а у нас амбіції все-таки ще максималістські, щоб оце зберегти.
Нещодавно слухав "Океан Ельзи". Люблю їх і поважаю, але "Як ніколи" ж дуже схожа на "Небо". Ти відчуваєш, як автор пішов у відверті самоповтори. Тому приходить нова сцена, нові, свіжі люди, роблять щось своє. Звичайно, ми будемо говорити, що нам не подобається зараз. Бо це треба змінювати.
Алекс: Певний баланс має зберігатись. Кринжове має бути, не має бути тільки ідеальної, справжньої, щирої музики. Але якщо ми говоримо про критику до подібних артистів, то вона від нас спрямовується щиро з уваги не на заробіток, а на культурний вплив.
Валентин: Знову ж таки, питання виникло з слів пана Артема Пивоварова “Колеги, не заздріть”. Ну, я пану Артему взагалі не заздрю, бо через 50–60 років його ж слухати не будуть.
Це як у випадку з наштампованою великою кількістю радянських гітар на заводах із виробництва меблів, які вже до нашого часу або не дожили, або дожили в найжахливішому стані. Мені здається, з ним буде схожа ситуація.
Сашко: Це проблема Моцарта і Сальєрі, завжди актуальна з епохи в епоху. І Моцарт, до речі, зберіг баланс між комерційною бальною музикою з попсовими мінуетами та реально монументальними цікавими творами. А Сальєрі — ні.
Знову ж таки, це про дискусію, де є прихильники думки, що українці просто не слухають якісну музику, їм треба щось простіше: пряма бочка, рими "кров-любов". Чи розділяєте ви цю думку, чи вона є просто способом виправдати підхід вироблення музики "в лоба"?
Алекс: Це насправді те, що дуже хочеться змінити — розширювати смаки людей. Бо ми як музиканти виросли більше на зарубіжній музиці. Звичайному чуваку з Вінницької області, який катається на тракторі, до лампочки Tom Misch чи Snarky Puppy. Він захоче ввімкнути Клавдію Петрівну, Пивоварова або ж взагалі щось старе радянське й просто розслабитися.
Валентин: Клавдія Петрівна насправді дуже непоганий поп, враховуючи теми, які вона вкладає, тут я не погоджуюся.
Але я спокійно уявляю, як якомусь трактористу Володимиру, який працює важкою працею, попадеться на радіостанції а-ля український Jungle. Це буде та сама пряма бочечка, тільки стильовіші інструменти, фальцетні вокали. Отак це може бути, він на таке може вже піти. От, наприклад, трек "Обережно, розбите!" — це дуже показовий напівтрамплін, який ще будується у наш подальший поп.
Алекс: Нам просто треба пробити стелю устаканених моментів створення сучасної музики в українському шоу-бізнесі.
Ви писали про те, що думаєте про англомовну музику. Це правда?
Алекс: Ну, в наступному альбомі англомовне поки не планується, але на далеку перспективу — авжеж, так. Та я думаю, що спочатку треба плотно підкорити український ринок, а далі вже розширюватись на англомовний.
То ви плануєте альбом?
Валентин: Альбом сто відсотків буде, питання просто, коли і в якому форматі. Він лише зараз починає писатись. Це буде як завжди: ми пишемо 15 демок і намагаємося з них зробити 15 пісень.
Сашко: Досвід із мініальбомам навчив, що конкретика з'являється, коли у вас вже зібрана вся пачка треків, хоча б зведених. Ви розумієте концепт, ви його побудували, вслухались у ці треки так, що вони вам вже огидні, зрозумілі й нецікаві. Тоді мініальбом чи альбом готовий.
Валентин: Ми починаємо працювати з офігенними типами на Symbios Records на Троєщині. У нас уже стабільно забиті дати на студії, коли ми приходимо і пишемо матеріал на альбом.
Ми будемо в цьому році потіть, як сволочі останні. Знімати дуже багато тиктоків. Тому я думаю, все буде Україна
І останнє питання, яке я ставлю всім артистам, коли в них виходить великий реліз: ідеальний рецепт прослуховування EP "Фарби забуття"?
Валентин: Я би дуже радив з'їздити десь весною в Карпати, одягнути наушники, сісти на якомусь пагорбі чи гуляти ним і прослухати повільно всю епішку. Вона мені завжди здавалась саме для гірської місцевості.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media