Фрик-кабаре Dakh Daughters випустило свій четвертий альбом Pandora's Box. У дев'яти піснях гурт ілюструє хаос сучасності, вони кричать, шепочуть, б'ють у серце, безстрашно називаючи речі своїми іменами та викриваючи винних.
Спеціально до прем'єри Pandora's Box Artилерія поговорила з Наталкою Галаневич та Соломією Мельник про роботу над альбомом, протистояння "маленькій людині" в собі, пророчі тексти українських класиків, просування українських наративів за кордоном та співпрацю з Tiger Lillies.
Якщо описувати альбом Pandora's Box як піший шлях, що б чи кого б подорожні зустріли на цьому шляху?
Соломія Мельник: Подорожній зустріне і страх, і любов, і біль, і сили, яких не очікував. Але все це — частина однієї великої мандрівки — пізнання, що навіть у найбільших катастрофах є місце для відродження.
Цей шлях — це історія про внутрішні транформації і боротьбу, про те, як ми можемо пройти через темряву і знайти своє місце у світі, який змінюється, руйнується і божеволіє.
Можливо, на цьому шляху можна знайти й антидот від пропаганди ворога. Можливо, невимовну тугу та одночасно заклик до продовження боротьби. Весь цей шлях веде нас через хаос до нового розуміння себе та світу. Світу, який змінився і ніколи не буде таким, як раніше.
Проте нам хотілося б, аби цей шлях закінчився вибором. Бути злуками. Бути ніжністю. Бути разом. Любити. Бо інакше ми програємо — не ворогу, а собі.
Що для вас особистий апокаліпсис? Як він відчувається, у чому проявляється?
Наталка Галаневич: Для мене особистий апокаліпсис — це культ невігластва і обирання швидких та простих рішень у сучасному світі. Страшно, як це швидко призводить до авторитарних моделей і відчуття безкарності для агресивних нападників та злочинців.
Це відчуття у мене, звісно, насамперед від рашистських злочинів, але подібні наслідки невігластва бачимо зараз, на жаль, і в інших частинах світу.
Соломія Мельник: Для мене особистий апокаліпсис — це відчуття тотальної втрати. Це стала війна, яка розриває все на шматки, забираючи людей, віру, надії. Це внутрішня катастрофа, де ти відчуваєш, що все навколо руйнується… і життя, яке було до, не вернути ніколи.
Це момент, коли твої найсильніші переконання і почуття захитуються, коли ти не знаєш, чого чекати завтра. Це не просто біль від втрати близьких чи дому — це глибока внутрішня криза, де руйнуються старі схеми, а на їхньому місці нічого не з'являється.
Відчуваєш, як все навколо зупиняється — ніби ти вийшов за межі часу, де немає минулого і майбутнього, а є лише теперішнє, сповнене болю, страху та непевності. І на тебе суне величезна страшна тварюка! А ти сидиш один в кутку…
Але водночас цей апокаліпсис — це і можливість знайти в собі сили, аби відродитись, стати ще сильнішими, ще більш згуртованими. Це момент, коли, здається, весь світ розвалюється, а ти починаєш розуміти, що єдине, що залишається — це боротьба за себе, за країну, за нашу спільну свободу.
Тому апокаліпсис для мене — це не лише катастрофа, а й шанс для переродження. І ми повинні бути готові змінюватися, щоб продовжити йти вперед, навіть коли шлях здається нескінченно важким. Україна вже не раз переживала апокаліпсис і, як птах фенікс, відроджувалася! Я вірю й у теперішнє відродження!
Сьомий трек альбому "Війна" на слова Олександра Олеся змусив мене плакати. Як була написана ця пісня?
Наталка Галаневич: Пісню створили спеціально для вистави "Danse macabre" — документально-художньої рефлексії на вторгнення, яку ми зробили у квітні 2022 року. Ми об'їздили з нею багато європейських країн, а у день виходу нашого альбому 25 квітня 2025 року гратимемо її у Франції.
На цій виставі всюди з нами плачуть глядачі, бо вона є крик і біль про те, що діється в Україні зараз, і про те, що за цей злочин відповідальна тільки Росія.
Соломія Мельник: Цікаво, що цей вірш написаний у контексті революційних подій початку XX століття, зокрема 1905 року, а відчувається, наче зараз. Вірш є виразом громадянської лірики Олеся, яка поєднує емоційність із глибоким соціальним змістом. Він закликає до пробудження національної свідомості та активного спротиву несправедливості.
Олесь дуже гостро відчував те, як страх, репресії й постійне насильство паралізують людей і змушують мовчати. Цей текст — про байдужість, про заглушений голос народу, про те, як ми втрачаємо чутливість до зла, коли воно стає буденністю.
У новому альбомі ви вже звично для себе черпаєте частину лірики з народних текстів та текстів українських класиків. Вони існують ніби поза часом і водночас дуже актуальні. У чому головна сила народних текстів та текстів митців, які вже не з нами?
Наталка Галаневич: Народні тексти збереглись століттями, передаючись від покоління до покоління — і в цьому їхня сила та міць, яка дає силу і зараз стояти й розуміти, хто ми, усвідомлювати, що якщо збереглася пісня попри таке звіряче російське бажання нас знищити — ми є і будемо, бо "в серці маємо те, що не вмирає".
А ще народні тексти — це об'єднавчі мантри, які мають багатьох авторів. Тобто автор — народ, отже, спільнота, отже, однодумці. І це дає надію.
Останні три пісні — "Війна", "Умри", "Квітка, що цвіте" — це лайв. Розкажіть, що це був за лайв і чому вирішили залишити саме лайв-версію цих пісень?
Наталка Галаневич: Саме ці пісні з вистави "Danse macabre" записані лайвом у театрі Прео в Нормандії. Нам цей запис дуже подобається й ідея артменеджерки Ірини Горбань додати їх в альбом саме в такому вигляді всім припала до душі. Те, що це живий запис, додає особливої атмосфери вистави і є ніби окремою частиною в альбомі, яка дуже співзвучна з усім іншим матеріалом.
Соломія Мельник: О, це цікава історія. У січні 2023 року ми з дівчатами взяли участь у онлайн-фестивалі Tiny Desk Meets globalFEST, організованому NPR Music у співпраці з globalFEST. Це була третя така подія, яка об'єднала світових митців у форматі домашніх концертів.
Коли нам запропонували — ми одразу погодилися, хоч у нас на той час був дуже насичений графік. Тому цікаво, що ми в костюмах з вистави "Danse macabre” (реж. Влад Троїцький) заспівали пісні з цієї ж вистави, але в декораціях вистави "Велетні з Гір" (реж. Люсі Берелович), яку ми тоді активно репетирували.
Для нас виступ на Tiny Desk Meets globalFEST 2023 був надзвичайно важливим, тому що це була унікальна можливість представити українську культуру на міжнародній сцені в часи війни. Ми могли донести до світової аудиторії не лише емоційну глибину нашої музики, а й те, через що проходить наша країна. Це шанс висловити підтримку в боротьбі за свободу та демократичні цінності, які зараз важливі не лише для України, а й для всього світу.
Наш виступ на цій платформі став нагодою показати, що українське мистецтво, незважаючи на всі випробування війни, залишається живим, сильним і здатним змінювати світ.
Ви є голосом української культури в Європі. Ваші тексти говорять до слухачів англійською, французькою, німецькою. Кожна з вас також сольно проявляється у різних сферах – від театру і музики до викладання театральної майстерності в університеті. Як кожна з цих платформ комунікації працює, коли йдеться про адвокатування українських наративів у Європі? І які мистецькі інструменти на вашому досвіді виявились найбільш ефективними?
Наталка Галаневич: Так сталося, що більшу частину свого мистецького життя ми проводимо в Європі. І звісно, використовуємо максимально всі можливі майданчики для громадянського та політичного висловлювання.
Маємо досвід спілкування з глядачами після наших концертів — це один із найцінніших та найпотужніших моментів у донесенні меседжів про українську історію і сьогоднішню війну.
Ще з важливого: у нас перед концертом звучить текст Олександри Матвійчук, написаний спеціально для західного глядача із роз'ясненням поняття "свобода" і цінностей демократичного світу, які зараз обороняє Україна. Він звучить українською і субтитрується мовою тієї країни, у якій ми гастролюємо.
У спільних українсько-французьких проєктах ми завжди додаємо теми, які важливі нам зараз як українцям. Наприклад, у виставі "Гіганти з гір" режисерки Люсі Берелович — тема дому і його втрати.
Мій особистий досвід — це участь у французькій виставі "Відьми" французькою мовою, яка досліджує відьомство в Нормандії. Працюючи над текстом, я додала свою життєву історію спілкування з відьмою — бабкою, яка рятувала мене дитиною від переляку після нападу півня. Ще я додала три народні українські пісні, які дуже органічно вписалися у канву сюжету і про які у розмовах із глядачами можу похизуватися, що у нас в Україні "всі жінки — відьми".
Наш найновіший наступний проєкт — "Лісова пісня" Лесі Українки французькою мовою в театрі Прео. Це доволі ґрунтовне занурення в український літературний матеріал французькою мовою. Одне з найважливіших завдань — познайомити закордонну публіку з українським мистецтвом, показати зразки нашого найкращого їхньою мовою.
Соломія Мельник: Для мене особисто кожна платформа — це свій спосіб донести голос України. Від розмови з таксистом дорозгою в аеропорт о п'ятій ранку до розучування української пісні на кухні барчику в Бразилії.
Музика й театр — це не просто засоби вираження, а можливість розповісти світу нашу історію, наш біль і нашу боротьбу.
Наприклад, я проводжу майстеркласи з фолькльорного співу, співу в контексті театру та традицій — це теж важливий етап для комунікації. Я проводжу їх як за кордоном, так і в Україні. Це дає змогу не лише іноземцям, але й українцям, які зараз перебувають за межами країни, відчути частину нашої культури.
До прикладу, зараз я працюю з колективом французьких студентів, яких вчу українських пісень до вистави "Лісова пісня", а також допомагаю музикантам з оркестру зробити аранжування для наших пісень. І вони в такому захваті, що слів нема! Вони постійно хочуть більше і більше знати про Україну, зробити щось корисне для неї — і роблять.
Я нещодавно провела такий майстерклас у рідному театрі "Дах" у Києві. І це було дуже важливо, тому що люди тут, в Україні, теж потребують зв'язку з культурними коріннями та "ментального ретриту". У мене є великий власний виконавський та викладацький досвід, і я готова й хочу ділитися з людьми тим, що вмію, — це велике щастя!
Нам потрібно, аби Україна звучала всюди і багато. Не лише в Україні, але й за її межами. Ми готові бути цим голосом, який не тільки розповідає, а й активно працює, щоб наші історії, наша культура і наші наративи стали частиною світового культурного простору.
Відсилаючись до треку, I'm So Small, які тези найважче доносити європейцям? І навпаки — як викоренити “маленьку людину” в українцях?
Соломія Мельник: Ця "маленька людина" небезпечна тим, що час від часу вона може заселитися у кожному з нас, і за цим треба постійно слідкувати. Бо за природою людина лінива і уникає складнощів. Ми про це багато говорили і врешті дійшли до висновку, що нам потрібно "м'яко продавлювати" цю тему.
Саме з цієї пісні, як на мене, в нас почалася творча транформація. Вона відбувалася з нами як митцями та громадянками України після повномасштабного вторгнення. У ній ми спробували поєднати легкий музичний безпосередній жанр та страшні факти, аби слухач (особливо західний), втомлений від війни в Україні, все одно почув про це. Завдяки цьому "оптично-музичному" обману люди раптом чують, бо донесення інформації відбувається не прямим шляхом.
В Україні, до речі, коли ми граємо цю пісню, наші слухачі оцінюють подачу та саму тему, яку ми порушуємо. Бо ми всі прекрасно розуміємо, що й в Україні повно людей, які дотепер не розуміють до кінця, що відбувається, і абсолютно від'єднані від реальності, — що вже казати про іноземців, які взагалі в паралельній реальності
Знаю, що ви створювали спільну концертну програму з Tiger Lillies та латвійським театром. Розкажіть про неї трохи більше. Як це — працювати в мультикультурному контексті, поєднуючи свій досвід і свої традиції з досвідом колег з іншої країни?
Наталка Галаневич: Це було в Латвії, процес створення у місті Цесіс і власне сама прем'єра — у Ризі в театрі Дайліс.
Stupid Life задумувався нашим режисером Владом Троїцьким як музично-театральна вистава з філософським осмисленням нашого сьогодення і з важливими висловлюваннями про війну в Україні.
Доволі цікавий був досвід співтворчості з латвійськими акторками. Проникливий діалог культур: поєднали українські фольклорні пісні з латвійськими, заміксували з інструментами — і відбувся якісний world music — трип, який Влад майстерно зрежисував і зафіксував у виставі.
А потім іще й доєднується Tiger Lillies зі своїми неповторними хітами і новими піснями, які ми виконуємо всі разом. Tiger Lillies — професійні митці зі свідомою позицією. Вони дуже люблять і підтримують нашу країну, їздять із концертами до України зараз під час війни і нещодавно фінансово допомогли фонду "Птахи БФ Відчуй", перерахувавши кошти на такмед. Продовжуватимемо нашу подорож у вересні цього року — граємо Stupid Life у місті Оргус (Данія).
Дивіться наш архівний випуск "Artилерії":
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media