"Це називається "човникова дипломатія" [...] Ми залучили одну сторону, залучили іншу, а потім у нас буде процес, який просувається під керівництвом президента Трампа", — так Радник Білого дому з національної безпеки Майкл Волц заперечив закиди, що США не консультуються з Україною та її союзниками під час двосторонніх перемовин з Росією про умови майбутнього миру. Що таке "човникова дипломатія", як зʼявився цей термін та чи відповідає йому будь-яка спроба залучити перемовника для мирного процесу — пояснює Суспільне.
Фактор Кіссінджера
Термін "човникова дипломатія" зʼявився у 1970-х. Ним описували те, що робив Генрі Кіссінджер — держсекретар при президенті Річарді Ніксоні — в період з січня по травень 1974 року. Цей час він провів у перельотах між столицями близькосхідних країн, намагаючись впоратися з наслідками війни Судного дня. Йдеться про напад Єгипту та Сирії на Ізраїль 6 жовтня 1973-го — у день іудейського свята Йом-Кіпур. Араби планували повернути території, втрачені у Шестиденній війні 1967 року, але врешті все завершилося перемогою Ізраїлю.
Однак щоб досягти стійкого миру в регіоні пішов понад рік. Врешті Кіссінджер — як посередник — посприяв укладенню єгипетсько-ізраїльської та сирійсько-ізраїльської угод. Сторони погодилися на розміщення єгипетських та ізраїльських сил, розділених буферною зоною ООН на східному березі Суецького каналу, також ізраїльські та сирійські війська розвели в районі Голанських висот.
"Кіссінджер популяризував концепцію "човникової дипломатії". Він використав її щоб закінчити війну Судного дня. Оскільки араби відмовилися вести переговори з ізраїльтянами, Кіссінджер їздив від однієї арабської столиці до іншої, і до Ізраїлю, щоб укласти угоди", — розповідає у розмові з Суспільним американський дипломат, експосол США в Україні Джон Гербст.
Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньополітичних досліджень та капітан 1 рангу у відставці, додає: складність врегулювання наслідків війни Судного дня полягала у тому, що будь-які компроміси від будь-якої зі сторін на перший погляд були виключені: "Араби хотіли знищити Ізраїль. Тобто йшлося про екзистенційну розбіжність. У нас така сама війна з Росією. Бо збереження української ідентичності з погляду росіян означає руйнацію російської державності".
Перепелиця наводить ще один приклад "човникової дипломатії". У 1990-х американський дипломат Річард Холбрук виступав посередником між Боснією та Герцеговиною, Сербією і Хорватією для укладення Дейтонських угод 1995 року, які припинили війну. За це його навіть номінували на Нобелівську премію миру. Однак Перепелиця пригадує й інший епізод, де Холбрук був посередником — пізніші спроби врегулювати конфлікт між Косово та Белградом. "Компроміс врешті довелося підкріпляти бомбардуванням авіацією НАТО Югославії та боснійських сербів", — каже політолог.
Цей епізод, за його словами, не є гарним утіленням "човникової дипломатії", адже США довелось застосовувати стратегію "контрольованої ескалації" — примушувати одну зі сторін, яка не хотіла поступатися, таки підкоритися вимогам. "Врешті війська НАТО увійшли в Косово та витиснули сербських військових", — говорить Перепелиця.
Джон Гербст бачить елементи "човникової дипломатії" і у врегулюванні конфлікту між Азербайджаном та Вірменією через Нагірний Карабах. Мирні переговори тривають другий рік, фінальна угода все ще не підписана. "Там залучили й американських дипломатів, зокрема й держсекретаря та радника з національної безпеки, які зустрічалися окремо з керівництвом цих двох країн. Тож там був елемент "човникової дипломатії", але це не була виключно вона", — пояснює Гербст.
Коли "човникова дипломатія" працює
Іван Ус, головний консультант центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень вважає, що умовами для "човникової дипломатії" є будь-яка ситуація, коли сторони, що конфліктують, не хочуть спілкуватися напряму. І тут зʼявляється хтось третій — з "бажанням зробити пропозицію, яка зацікавить обидві сторони".
За словами Уса, головна вимога до посередника в таких умовах — рівновіддаленість, або ж навпаки — рівнонаближеність до всіх сторін конфлікту. "Щодо війни, яку Росія веде проти України: нагадаю, перші переговори відбулися в Білорусі (у березні 2022-го — ред). Однак зрозуміло, що тепер для України це — країна-співагресорка, отже вона не може бути посередником", — каже Ус.
Григорій Перепелиця називає два головні критерії для перемовника, який хоче вести "човникову дипломатію": по-перше, він має бути нейтральним, а по-друге — авторитетним для всіх сторін. На його думку, найближче у російсько-українській війні на таку роль підходив президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган:
"Він, з одного боку, відстоював територіальну цілісність України і її суверенітет. А з іншого мав партнерські відносини з Росією. РФ була економічно залежна від Туреччини".
Про це ж говорить і Джон Гербст:
"Туреччина була особливим гравцем після вторгнення РФ в Україну у 2014-му. Спочатку вони поводилися дещо м’яко, хоча росіяни захопили Крим і кримські татари зіткнулися з репресіями. Але потім Туреччина проводила військово-морські навчання з Україною, надсилала певну зброю. А зараз — підтримала вступ України до НАТО. Вони ж організували переговори між Росією та Україною відразу після великого вторгнення. Турки намагалися виступити посередником, просто це не зайшло далеко, бо росіяни, на мій погляд, не були зацікавлені в тому, щоб зупинити агресію навесні 2022-го. Та схоже, і зараз не дуже зацікавлені це зробити".
За словами Перепелиці, "човникова дипломатія" спрацьовує ще в одному випадку — "коли для однієї зі сторін ситуація безвихідна", і при цьому є третя сила, яка хоче врешті звести сторони за столом переговорів. "Який інтерес ворогуючих країн у "човниковій дипломатії"? Отримати те, що їм треба, не спілкуючись безпосередньо з супротивником. Який інтерес у медіаторів? Підняти свою вагу у світі", — додає Іван Ус.
На думку Григорія Перепелиці, поїздки західних лідерів, як-от президента Франції Еммануеля Макрона між Москвою та Києвом перед початком повномасштабного вторгнення можна вважати "човниковою дипломатією". "Макрон намагався й умовити Путіна (не починати вторгнення — ред.) і "зберегти йому обличчя", — каже експерт.
Київ-Москва-Вашингтон
У заяві Майкла Волца, про яку йшлося на початку тексту, він говорив про "човникову дипломатію", де США бачать себе посередником для врегулювання війни Росії проти України. Джон Гербст однак вважає, що поки зарано говорити про таку роль Сполучених Штатів — насамперед тому, що нещодавні зустрічі команд США і Росії в Ер-Ріяді та Стамбулі більше стосувалися двостороннього порядку денного між країнами, ніж війни. Як зазначав в інтервʼю Суспільному експосол США в Росії Майкл Макфол, якщо Вашингтон хоче виступати посередником між Москвою та Києвом, він "мав би почати переговори з зустрічі з українською стороною, а не з росіянами, і так скоординувати позиції".
Іван Ус звертає увагу: кроки США назустріч Росії, зокрема результати нещодавнього голосування у Раді Безпеки ООН, де обидві країни підтримали варіант резолюції до роковин повномасштабного вторгнення, в якій не згадується агресія РФ, ставлять під питання головний принцип перемовника: "наскільки США зараз можуть бути рівно наближеними чи рівно віддаленими?".
"Америка втрачає функцію перемовника, бо Трамп став на бік Росії. Тоді це представник ворога, а не посередник. До Путіна у нього — ніяких вимог. А до України він застосовує усі засоби тиску", — каже Григорій Перепелиця.
Джон Гербст, однак, не відкидає, що Трамп ще може змінити позицію і почати тиснути й на Путіна. Аргументом для президента США може бути його ж обіцянка швидко завершити війну, якщо цього не станеться. "Але до цього він має переконатися, що сторони ведуть переговори. Тоді, якщо Трамп таки хоче укласти мирну угоду, йому доведеться тиснути на Кремль і засоби для цього у нього є", — каже дипломат.
"Трамп говорить, що хоче швидко досягти міцного миру. І назвав чотири елементи для цього, два з яких — це поступки з українського боку: втрата частини окупованих територій і відмова від членства в НАТО. Але деякі з елементів стосуються все ж і Путіна. Він хоче завоювати всю Україну. А Трамп каже: ні, у нас є припинення вогню та мир і ми розмістимо європейські сили в демілітаризованій зоні, щоб його зберегти. Путін, звісно, відкидає ці елементи. І Трамп каже: гаразд, якщо так, ми запровадимо більші санкції проти Росії та озброїмо Україну до зубів. Думаю, якщо президент США це зробить, це може змусити Путіна сісти за стіл переговорів", — додає Гербст.