"Втратили "Мавік", але він вбив кац*па — гроші витрачені недарма" — Герой України Сухаревський про контрнаступ

Командир 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Вадим Сухаревський. Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Герой України Вадим Сухаревський на позивний "Борсук" — командир 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Вона брала участь в обороні Миколаєва, контрнаступі на Херсонщині, а зараз воює на Донецькому напрямку. В історію війни Сухаревський увійшов як офіцер, який у квітні 2014 року віддав наказ відкрити вогонь по бойовиках Ігоря Гіркіна під Слов’янськом. Гасло Сухаревського: "Бачиш — стріляй", стало народним: його використовують у піснях, наносять на шеврони.

10 лютого Вадима Сухаревського призначили заступником Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського.

Публікуємо архівне інтерв'ю Сухаревського для проєкту "Ремовська Інтерв’ю", записане 7 серпня 2023 року на Донеччині.

Про стратегічне місто Донецьк та контрнаступ

Ми з вами зустрічаємося на Донеччині. Саме тут під вашим командуванням воює 59-та бригада. Можна говорити про оборону чи вже про контрнаступ?

Бригада виконує завдання на Донецькому напрямку. Милуємося краєвидами Донецька, який, сподіваюсь, в найближчому майбутньому повернеться в лоно української державності.

Ми ведемо позиційні бої з метою перехоплення ініціативи й, відповідно, вибиття супостата з нашої землі. Я назвав би це активною обороною. Бригада не є на напрямку основних зусиль ЗСУ щодо повернення земель, але всі підрозділи на лінії зіткнення ведуть активну оборону. Загальна задача — повернути територію і виграти війну.

В чому для вас тут, на Донецькому напрямку, зараз найбільші труднощі?

Напевно, номер один — це те, що ми знаходимося в безпосередній близькості до Донецька. Це місто є стратегічною фортецею для росіян — хитрого, досвідченого противника. І в першу чергу — забезпеченого.

Ви вже уявляєте, як тут може виглядати контрнаступ?

А ми наступаємо. Не в повному обсязі, але наступаємо. За кілька тижнів бригада повернула понад 20 позицій, і ми вийшли на рубежі жовтня минулого року. Противник проявляє жорсткість в обороні, пробує контрнаступати. Ми розуміємо, що масовість як в технічному, так і в людському плані — це його сильна сторона. Вони поки не готові здатися. Тому що, по-перше, вони нас ненавидять. По-друге, пропаганда у "Мокшанії" — інакше я їх не називатиму, націлена на те, що нібито перемога буде за ними. Вони ще досі не розуміють, що ми їх все ж таки поламаємо.

В медіа, особливо в західних, полюбляють аналізувати, чому контрнаступ відбувається "повільно". Що б ви відповіли людям, які так ставлять запитання?

Багато друзів, рідня також часто про це запитують. Зараз не Друга світова війна. Тисячі ракет, танків, які йдуть по всій лінії фронту, мільйони солдатів, що кричать "За Україну!" — якщо люди думають, що так мав виглядати контрнаступ, це трошечки не так.

Фото: Владислав Кравець/Суспільне

Здається, люди порівнюють з минулим роком, коли був контрнаступ на Харківщині та Херсонщині. Темпи зараз, мабуть, здаються їм повільнішими.

Війна — це шахи. Ми воюємо з агресором, який має конкретні плани щодо нас: розвалити, знищити, завоювати. Чудо, яке називається Збройні сили України — це серйозний компонент, кропітка робота. Це низка заходів, які відбуваються скрізь — від ударів безпілотниками по Москві, до переговорів, умовно, десь в Бразилії.

Якщо ми згадуємо минулий рік, давайте дивитися. Був Херсонський напрямок, інші напрямки, які відтягували на себе резерви противника. Був Харківський напрямок, де командуванню вдалося обманути противника, відтягнувши основні резерви й зусилля на Херсон. ІПСО спрацювало, ми знайшли слабке місце, де досягли успіху.

Сьогоднішній контрнаступ, в принципі, передбачає щось подібне. Але не забуваймо, що був рік війни, була зимова наступальна кампанія з їхньої сторони. Давайте говорити про те, що вони не дотримуються міжнародного права. Є повністю заміновані території. Їхня перевага в кількісному і технічному плані дозволила їм і наступати, і готуватися до оборони. Тому зараз ми маємо справу з добре підготовленою щільною обороною, яку треба розвідати, прощупати, а далі потроху проривати. Це відбувається на кількох фронтах.

Щоб перейти до наступу, треба створити умови, вибити наступальний потенціал противника, зменшити його бойові спроможності, виявити місця розташування артилерії, високоточних засобів ураження, РЕБу тощо. Це цілодобова кропітка робота, яка потребує коштовного технічного обладнання і підготовлених фахівців. Того ж пілота БПЛА, який може скинути на голову ворогу гранату, за один день не підготуєш. Чим більше таких компонентів, тим більше часу і роботи потрібно.

Зараз росіяни обороняються. В них є численні фортифікаційні споруди, є мінні поля. Вони також могли спрогнозувати, на яких напрямках буде наступати українська сторона. Що в цих умовах є в нас?

Захопити — це ще не значить успіх. Найважче — утримати. Знов-таки, наголошую на їхній кількісній і технічній перевазі.

Наша сильна сторона — ми воюємо на своїй землі. Це раз. Друге — це комунікація. У нас кращі ось ці горизонтальні моменти. Вони, може, не в найкращому стані, але набагато кращі, ніж у них. Скажімо, якщо на якійсь ділянці в них якийсь підрозділ обороняється, сусідній його не підтримує. Вони можуть навіть не знати про розташування одне одного. Чому вони, наприклад, не забирають трупи з поля бою? Скидають їх на купу, при наступі переступають один через одного. Тому що вони або сваряться між собою, або навіть не знають, де у них який підрозділ.

У нас не так?

У нас такого немає. Бувають прикрі випадки. І безвісти зниклі, і полонені, і вбиті, які залишаються на полі бою, бо їх неможливо забрати за певних умов — за інтенсивних бойових дій, наприклад.

Ви відчуваєте тиск як військовий командир? Можливо зверху, а можливо зі сторони громадськості, чи медіа, на рахунок того, який результат маєте показати.

Основа воєнної діяльності — вертикаль, поняття і святість наказу. Звичайно, коли будь-який військовослужбовець отримує наказ — це догма, що має виконуватися. З позитиву, до якого ми прийшли за часи АТО, ООС, повномасштабної війни: наказ, який віддається зараз — це не та радянщина, яка є в каца*ській армії: "ні кроку назад", "стояти до смерті", "до останнього". Звичайно є моменти, коли критичні рубежі й тому подібне. Але загалом зараз командування намагається чути й допомагати. Стараються проводити підготовку, дорозвідку, компонувати якісь елементи — підсилення, маневри, обманні заходи тощо.

Фото: Владислав Кравець/Суспільне

Про бої на Миколаївщині та Херсонщині

Як для вас почалось повномасштабне вторгнення?

Станом на 24 лютого 2022-го я був начальником штабу 35-ї бригади морської піхоти, на Одеському напрямку. Я не вірив, що у XXI столітті в цивілізованому світі можливий такий акт варварської агресії.

Але готувалися?

Було вжито ряд заходів — поповнення боєкомплекту, планування виходу з-під ракетних ударів, розгортання лінії оборони по Чорноморському узбережжю — від Рені до Одеси, готували оборону аеродромів. Тривала підготовка техніки та особового складу.

За яких умов ви очолили 59-ту бригаду через місяць після початку повномасштабного вторгнення?

Був наказ. Потрібно було в складній ситуації на складному напрямку очолити підрозділ. Що і сталося.

До того, як я очолив бригаду — тут переповідаю від третьої особи, оскільки не був учасником подій — вона опинилася в скрутному становищі. Бригада ще на стадії злагодження, з непідготовленим особовим складом. І тут — повномасштабна агресія. Колони противника. І в цих умовах, відступаючи, під ракетними ударами, з величезними втратами, бригада опиняється на околицях Миколаєва. Буквально розкидана — у мене підрозділи були й в Києві, і на Запорізькому напрямку, і на Чорноморському напрямку, і під Миколаєвом. Це все треба було збирати докупи.

Потім, вже під Миколаєвом, почалися контрнаступальні дії. Вже відкидали противника від міста. Але перший етап — це виживання, тому що такої кількості засобів ураження, яка летіла в той час на тому напрямку, важко уявити. Бували 11 годин безперервного обстрілу, при чому всієї лінії фронту. Сотні артилерійських систем, десятки одиниць авіації щоденно, удари за ударами. Десятки "Орланів" в повітрі — обстановка дійсно була складною.

Після оборони Миколаєва знову була Херсонщина?

Десь з серпня 2022-го ми почали перехоплювати ініціативу, вивчили противника. Ми одні з перших, хто зайшов у Херсонську область під час контрнаступальних дій. Безпосередньо моя бригада — це був величезний успіх — проломила першу лінію десантників, практично проломила другу лінію, звільнила чотири населені пункти. Потім були комбіновані заходи, після яких противник просто не витримав — і північна сторона наступала, і ми в центрі вклинювалися, були ракетні удари, знищення логістики. Росіяни боялися опинитися в оточенні й були змушені відступати.

Бійці 59-ї бригади передислоковують танки на нові позиції на Херсонщині, 23 листопада 2022 року. Сили оборони 11 листопада звільнили Херсон, його околиці, а також всю частину правобережжя області. Російських військових, які понад дев'ять місяців утримували ці території в окупації, відтіснили на лівий берег Дніпра. Фото: Chris McGrath/Getty Images

Ви були командиром 503-го батальйону морської піхоти, який має пункт дислокації в Маріуполі. Провели в місті кілька років. Як сприймали події початку весни 2022-го, коли Маріуполь опинився в оточенні, а потім його окупували?

Дуже боляче. За ці роки Маріуполь із сірого радянського міста перетворився на перлину на Азовському узбережжі. Я там отримав службове житло — свою першу квартиру. Зараз вона знищена. Велике коло знайомств, друзі. На жаль, багато з них там загинуло, або в полоні, або зниклі безвісти. Звичайно, це рубець на серці.

503-й батальйон брав участь в обороні Маріуполя?

Він був на іншому напрямку. Але частина батальйону залишилася в місті — особовий склад охорони, частина обмежено придатних. Вони брали участь в обороні міста. Багато хто загинув. Багато людей в полоні — бухгалтери, фінансисти, деякі офіцери.

Про приїзди родини на фронт

У вас сьогодні сімейний день. Приїде ваша родина. Нагадаю, ми на Донеччині. Як родина на це погодилася?

Всі ми живі люди. Крім любові до Батьківщини й до служби, є ще особисте життя. Діти потребують батька. Коли ти вже десятий рік на війні, дружина приходить до певного алгоритму дій — планування сімейного життя. Приїзд на фронт — один із таких моментів.

У вас двоє дітей?

Так, син і доця.

Ви з ними говорите про війну?

З сином — так. Тому що і в школі розказують, і він сам цікавиться. Коли приїжджають сюди й граються на дитячому майданчику десь у місті, перше питання, яке ставить моя дитина іншим дітям: чому ти розмовляєш російською? Поки ми жили п’ять років в Маріуполі, я не віддавав ні сина, ні дочку у школу чи садок через суцільне російськомовне середовище. Я хотів виховати дітей, які не будуть перекладати з російської на українську, а будуть перекладати з української на російську, якщо доведеться. А краще — на англійську.

То вони вчилися вдома?

Так.

Чим ви їх займаєте, коли вони до вас приїжджають?

Ми й стріляємо, і на велосипеді катаємось. Малій чотири роки, вона вже стріляла з пістолета. Їй подобається, просить ще. Синові дев’ять, він уже фахівець.

Як взагалі почувається людина, яка на війні з 2014 року?

Філософська тема. На якомусь етапі життя чоловік має визначитися, хто він і для чого він. Я давним-давно визначив, що належу до касти воїнів. Знаєте, як в мурашнику: є робітники, є воїни, є влада. Я — воїн. Все. Крапка.

Фото: Владислав Кравець/Суспільне

Про морську піхоту

Ви починали війну в Десантно-штурмових військах, потім — в морській піхоті, зараз — в мотопіхоті, тобто в Сухопутних військах. Наскільки це типово для українських командирів?

Кожна зміна — це новий виклик. Командування, яке призначає мене на певні посади й ділянки, на щось розраховує, ставить задачі.

За вами висить берет морського піхотинця. Він для вас має особливе значення?

Звичайно. У морській піхоті берет просто так не вдягається. Людина має пройти мінімум сім кілометрів "смуги всіх святих", як її називають бійці. Треба не просто доповзти до кінця — ця смуга є виконанням колективного завдання. Інколи треба донести товариша. Ця смуга запам'ятовується на все життя. Цінність цього берета, який "прибивають" тобі до голови зі словами: "Морпіх одного разу — морпіх назавжди", якраз ота ідеологія, яка формує загальну мету, і міць, і дух морської піхоти.

503-й батальйон називав себе "борсуки" — на честь вашого позивного "Борсук". Які відносини склалися у вашій нинішній 59-й бригаді?

Я не нав'язував свій позивний. Просто у військовому колективі, коли є дружба, взаємоповага — і командування, і особового складу — в загальному виходять такі процеси. На якомусь етапі волонтери придумали шеврон. І я просто зі сторони спостерігав, що пішов процес у плані ідентифікації підрозділу. Люди пишалися тим, що вони зубаті, належать до хижаків, а не до жертв. На цій моральній основі й формувався батальйон, з девізом: "Якщо наступ, то ми". Власне, що ми постійно своїми діями й підтверджували. Батальйон з честю несе це гасло.

В 59-й бригаді ми теж запровадили певну ідеологію. У нас бригада степових хижаків, а нашою тваринкою є лис корсак — по-перше, "Червона книга", по-друге, житель херсонських, миколаївських степів, де бригада і показала зуби. Так і вирішили взяти цього маленького хижачка собі за тотем.

Артилеристи 59-ї бригади ведуть вогонь по російських позиціях поблизу Донецька, 23 грудня 2022 року. Фото: Pierre Crom/Getty Images

Про мобілізацію

Чи вистачає 59-й бригаді людей?

Люди — це загальна проблема. Інтенсивність війни не є секретом — за нинішніх умов багато людей вибувають зі строю. Погіршення стану здоров'я, списання, звільнення з різних причин — це постійний потік, десятки-сотні рапортів упродовж днів і тижнів. Система військкоматів не повною мірою встигає поновлювати потребу в людях.

Окреме питання — підготовка. У нас на полігонах бригади щодня, зокрема в суботу й неділю, постійно стріляють, готуються.

Сили оборони спираються головно на мобілізованих. Який ваш досвід тут?

Я вперше зіткнувся з мобілізацією ще у 2014 році. В більшості своїй наші люди — золоті. Нормальні мужики з сіл, з міст, різних професій. Армія — це дзеркало суспільства. У нас всі є: від зварювальника до професора якогось університету. Хлопці, які повернулися з Французького легіону, з Канади, зі Штатів, з Німеччини. Когось призвали, хтось добровільно прийшов. І якраз творчість і злагодженість військового колективу полягає в тому, що всіх цих людей треба в першу чергу об'єднати, в другу — навчити, і в третю — супроводжувати в ході війни.

Періодично в соціальних мережах з’являються відео, як працівники ТЦК силою тягнуть чоловіків за повісткою. Як ви до таких випадків ставитеся?

Я не заздрю долі працівника військкомату. Ми зараз не говоримо про корупційні скандали й тому подібне. Виривати людину з цивільного життя, від сім'ї, від роботи на цю жорстоку війну, розуміючи реалії — це складно.

Але пам'ятаєте, я говорив, що для себе долю вибрав. У мене одне питання до людини, яку зараз призивають до війська. Дихаючи українським повітрям, обробляючи українську землю, живучи в державі, яка щось тобі дає — чому ти не відповідаєш зустрічним кроком, коли держава тебе кличе?

Чи може вийти нормальний воїн із чоловіка, якого таким чином привели до військкомату?

Легко. Зараз 99% танкістів, артилеристів, зв'язківців, розвідників, штурмовиків — це люди різних спеціальностей, які не народжувалися військовими й не йшли сюди фахівцями.

Але це люди, які, мабуть, самі прийшли в ТЦК?

Ні. Ми працюємо з мобілізованими. Ще раз: є чітка система підготовки. Якщо людина хоче, вона навчиться.

А якщо не хоче?

Ну, знаєте, армійський принцип: не вмієш — навчимо, не хочеш — попросимо.

Фото: Владислав Кравець/Суспільне

Про "Птахів Мадяра" та БПЛА

У складі 59-ї бригади — рота безпілотників "Птахи Мадяра", доволі популярна серед користувачів соціальних мереж. Наскільки взагалі зараз є вагомою роль безпілотників?

Вона колосальна. Ця війна перепише воєнну стратегію всього світу. Вона буде вивчатися десятиліттями, як Друга світова. Стільки нового, нестандартного з того, що ми робимо. Зокрема, компонент безпілотної авіації — він колосальний. Цивільні безпілотні системи й низка інших змінили хід бойових дій на нашу користь. Це наукова фантастика.

Вам вистачає безпілотників?

Ми воюємо з дуже складним і забезпеченим противником. Є така абревіатура РЕБ — радіоелектронна боротьба. У кац*пів вона потужна. Ми умудряємося літати в цих умовах, виконуємо завдання, але це вже хитрощі, майстерність пілотів. Дрони, які не є стійкими до РЕБу — розхідний матеріал. Він потрібен постійно. Залежно від інтенсивності ведення розвідки, бомбардувань, ці дрони втрачаються десятками. І це не провина пілотів.

Для прикладу — історія нашого екіпажа, який використовує літальний безпілотний засіб іноземного виробництва. Один комплекс у цього екіпажа прожив півтора року. Зараз у мене залишилось крайнє крило, воно досить дороговартісне. Минуле крило ми "розміняли” на 56 мертвих "кадирівців" і на п’ять ракет С-300. Вже при поверненні додому одна ракета його дістала, і це мінус, умовно, майже 200 тисяч євро.

Що значить "розміняли"?

Якщо ми втратили "Мавік", але він скинув гранату і вбив кац*па — це хороший розвиток. Можемо сказати, що 120 тисяч народних грошей пішли не дарма, бо ми кац*па вбили. У випадку, про який я розповів, безпілотник викликав на себе вогонь С-300, але і скоригував наш вогонь по полігону, де ми зрештою вбили 56 "кадирівців".

Фото: Владислав Кравець/Суспільне

Повернімося до теми "Птахів Мадяра". Яке ваше враження від взаємодії з Робертом Бровді, він же "Мадяр" — колишнім держслужбовцем, екскерівником Аграрної біржі та заступником голови управління Державної продовольчо-зернової корпорації України за часів Януковича.

Бровді — розумна людина, підкований фахівець, новоспечений воєнний. З позитивного хочу сказати, що в загальному він швидко вчиться, намагається зрозуміти воєнну систему, десь її поправляти, оптимізувати. В цілому підрозділ керований і приносить користь на фронті.

І так — він дійсно на передовій, не краде відео, які публікує, не присвоює собі чужих заслуг. Ким він був раніше — для мене, як для військового, наразі не принципово, оскільки я оцінюю людину за її внесок у війну.

Ви задоволені його внеском?

В принципі, так.

Про звання Герой України та зйомки в кліпі Kozak System

Ви — автор гасла: "Бачиш ворога – ї*аш". Як з'явилася ця фраза?

Це — короткий варіант розмови всередині БТР під час відкриття вогню 13 квітня 2014 року.

Ваше гасло стало, наприклад, основою для пісні гурту Kozak System. Ви навіть знялися у кліпі. Як вам було в цій ролі?

Нестерпно цураюся таких моментів. Але мій друг Ваня Леньо (один із лідерів Kozak System — ред), завдяки низці добре прорахованих маніпуляцій, тиску, вмовив мене. Довелося декілька хвилин попозувати на камеру. Ваня каже, задоволений тим, що вийшло, і я радий за нього.

На вашу честь ще й назвали вулицю у Берегові на Закарпатті, вашому рідному місті. Як ви взагалі ставитеся до такої уваги?

Вкрай негативно. Мене виховували у дусі того, що коли ти чимось займаєшся, маєш бути професіоналом, займатися від душі. Я щаслива людина — у мене прекрасна сім'я, улюблена робота. Я вважаю, що знаю, як її робити. Бути професіоналом і хизуватися цим — ні. Це просто планова, звична робота, на жаль, на війні.

Гаразд, але згадаю ще про те, що в червні 2022-го президент присвоїв вам звання Герой України. Для вас це має якесь значення?

Відверто — ні. Моє ставлення до цієї нагороди — це заслуга людей, які в ці складні часи були біля мене, і завдяки яким були результати, що ми показували на війні. Бої, штурми, звільнені населені пункти, починаючи з 2014 року — це та кропітка праця, піт хлопців, які працювали під моїм керівництвом. Ця нагорода має бути їхньою. Але, на жаль, система влаштована так, що кожного Героєм України не зробиш.

Президент України Володимир Зеленський вручає командиру 59-ї бригади Вадиму Сухаревському нагороду Герой України. Фото: Офіс президента України

Про вогонь по Гіркіну

Попри те, що ви — молодий командир, вам 38 років, маєте значний військовий досвід. Ще у 2004 році ви брали участь в миротворчій місії в Іраку. Чи відчуваєте, що в українському війську системно щось змінилося за ці 20 років?

Звичайно. Форму я вдягнув ще після 9-го класу, у військовому ліцеї, в 1999 році. Пережив і "оптимізації", і "реформи" ЗСУ, коли агенти РФ десятиліттями підводили Збройні сили до зникнення.

Навіть у першого полоненого, якого я брав у 2014 році, перше запитання було: "Ви хто?" Коли я відповів, що Збройні сили України, він сказав: "Звідки ви взялися? Нам сказали, вас не існує".

У 2014 році росіяни думали, що вас не існує, у 2022-му також. Чи зараз росіяни хоча б щось почали розуміти про українців?

Ті, хто воює проти нас, розуміють, що зіткнулися з нерозваленим інститутом. Що ЗСУ — це потуга. Так, вони імперці, і мізки в них настільки промиті пропагандою, що вони важко це сприймають, а здебільшого і не сприймають. Для того, щоб сприймати таке, спочатку треба, напевно, мати якийсь рівень IQ. З цим у них проблеми.

Нерозуміння росіянами українців мало б бути нам на користь. Але війна триває дев’ять років і виглядає так, що у них все ще зберігається запас міцності.

Шматок континенту, який називається РФ — досить багатий ресурсний регіон. Це країна, яка організувала, треба відзначити, чудову міжнародну логістику. Також вони є потужним виробником зброї. Але повторюся: диво під назвою "Збройні сили України" робить свою роботу — за рахунок героїзму й моральних цінностей хлопців на передовій.

Фото: Олександр Брамський/Суспільне

Є один факт з вашої біографії: "Перший офіцер ЗСУ, під чим командуванням у 2014 році відкрито вогонь на ураження російських бойовиків". Це було під Слов'янськом. Ви врятували групу бійців спецпідрозділу "Альфа". Вогонь ви відкрили проти бойовиків під проводом Ігоря Гіркіна. Чи ви знаєте, що в Росії його зараз затримали?

Я жалкую лише про одне: кулі, снаряди, які ми пустили по тих угрупованнях — що нічого не залетіло в нього.

Багато українців, до слова, були підписані на його телеграм-канал упродовж цього півтора року.

Я в цьому плані морально не стійка людина — обмежую себе в плані читання, спостереження за їхніми блогами. Я їх ненавиджу. Це мій особистий ворог, це ворог моєї держави. Я з ним стикаюсь уже протягом десяти років, я в цьому живу. Тому навантажувати себе ще якимось спостереженням, вивчати — я його і так вивчаю, на лінії фронту. "Гіркіни", "суровікіни" — це просто чергові посадові особи ворожої сторони, які мають бути знищені. Крапка.

Про тривалість війни

На початку повномасштабного вторгнення і Захід, і багато українських командирів були здивовані рівнем російських військових. З’явилися жарти про Чмоню і таке інше. Зараз так жартувати вже недоречно?

Чому ні? Чмошниками вони були, чмошниками й залишаються. Але світова воєнна історія, Сунь Цзи й тому подібні, кажуть: ніколи не недооцінюй противника. Знову ж таки, ми воюємо з регулярною підготовленою армією, з чітким управлінням. Те, що в них є певні проблеми — це плюс нам. І ми ці плюси стараємось використовувати. Все. Сильних сторін у них достатньо.

Що може послабити Росію до того рівня, щоб вона припинила війну в Україні?

Лише міжнародний тиск.

В якому вигляді?

В плані фінансової та ресурсної блокади.

Тобто, говорити, що українська армія може послабити російську до тої міри, що росіяни більше не будуть воювати, ми не можемо?

Скажімо так, питання лише в ціні.

З нашого боку.

Так.

Ми спостерігаємо деталі більше ударів по території Росії. Зокрема, вже й по Москві. Як ви оцінюєте їхній вплив на перебіг війни?

Він є і на нашу користь. Це плановий структурний процес, який потрібно нарощувати.

Чи дійсно міжнародна спільнота хоче поразки Росії?

На рівні, на якому спілкуємось ми, є впевненість в союзниках. Це аксіома — цивілізований світ не може програти диктатору. І це є нашою надією, що дійсно світ буде нас підтримувати й доведе цю справу до кінця.

Бійці 59-тої бригади ЗСУ відпрацьовують з реактивної системи залпового вогню "Град" по позиції російських військових на Донецькому напрямку, 30 грудня 2022 року. Фото: Pierre Crom/Getty Images

До чого ви готуєтеся — і як командир, і як громадянин України?

До тривалої війни.

Про яку перспективу ми говоримо?

Роки.

Це роки такої самої інтенсивності, як ми зараз спостерігаємо?

Так. В принципі президент і головнокомандувач говорять про це — ми не можемо допустити затягування війни й переходу її у статичну фазу.

А роки війни — це не затягування?

Ні, це підготовка, робота, повільне просування, з урахуванням ресурсів і оперативно-стратегічної обстановки на фронті.

Який тут запас міцності? І українських військових, і, звичайно, міжнародної спільноти?

Про міжнародну спільноту говорити не уповноважений. Сподіваюсь, що зможуть, принаймні вони про це говорять. В плані нашого ресурсу — я вірю в українську націю, в українського хлопця, який принципово буде здобувати перемогу на полі бою, для збереження держави.

Що, можливо, ви порадили б читачам — як їм планувати життя, як вони можуть допомогти Силам оборони України?

В Україні — порівняно маленькій країні на фоні нашого ворога, не варто розраховувати, що війна когось омине. Сподіваюся, більша частина населення це зрозуміла. Відсидітись удома, залишатися осторонь під гаслом "Я не цікавлюсь політикою" — ганебно і неправильно.

Пункт другий: не кожен має бути штурмовиком, не кожен має тримати автомат, або записуватись у лави ЗСУ. Але кожен повинен допомагати. Феномен українського суспільства — з 2014 року і донині — внесок людей дає нам засоби й зброю. За це величезна шана. Не здаватися, вірити в краще, розуміти, що на війні чудес не буває, що це все — кров і піт того хлопця, який це робить. І треба його підтримувати, будь-чим — піснею, словом, малюнком, гривнею. Тому — не зупинятися і бути разом із нами.