"Крик матері назавжди в голові" — інтерв'ю з Катериною Сухенко про обстріл Слов'янська, службу в ЗСУ

Медикиня Катерина Сухенко. Фото: Facebook / Катерина Сухенко

19-річна Катерина Сухенко — бойова медикиня, вона надає допомогу як захисникам на фронті, так і цивільним, що страждають від ракетних обстрілів російських військ. Як рятувати цивільних в розтрощених Росією будинках, що завжди має бути з медиком, як підтримувати людину, яка каже, що хоче вмерти, а також про родину, побратимів та роботу у Слов’янську — Катерина розповіла Суспільному.

14 квітня 2023-го, ракетний обстріл Слов’янська. Ви в епіцентрі подій, рятуєте вцілілих. Є фотографія, де ви сидите поруч з дівчиною, яка вся в пилюці. Що це за дівчина?

Ми їхали на завдання і тут почався обстріл. Вийшли з машини. Прилетіло в будинок під номером 7. З сусідніх будинків почали вибігати люди, всі кликали на допомогу. В моїй машині завжди є медичний рюкзак та сумка. Спочатку ми надавали допомогу людям, які мали дрібні садна, порізи від скла, забої. Потім командир піднявся на четвертий поверх, який був завалений. Там саме була ця дівчинка Софія.

Надзвичайники рятують дитину з частково зруйнованого житлового будинку після обстрілу в Слов'янську, 14 квітня 2023 року. На фото – одна з врятованих з-під завалів. Фото: Фото ANATOLII STEPANOV/AFP через Getty Images

Скільки їй років?

На той момент було 14-ть. Вона дуже гарна, очі зеленого кольору. Коли її знайшли, покликали мене. Я піднялася до них. Там була купа з бетонних уламків, меблів — побут перемішаний з пилом. Ще крапав дощ і все це застигало в цемент. Стала на якусь платформу і бачу перед собою маленьку дірку. Мені кажуть: "Залазь, там Софія". Біля неї сидів рятувальник Міша. Він тримав Софію за голову, розмовляв з нею і намагався притримувати плечами плиту, яка була якраз над нею і придавлювала її праву ногу. Я до Софії одразу підійти не змогла, бо була загроза того, що плита її привалить. Почала працювати коли її трішки розібрали. Цікавий нюанс — в нас з Мішою був один шолом на двох. Був мій, а в нього шолома не було.

А чому?

Він свій віддав комусь молодшому, сказав, йому більше потрібний. Ділились шоломом по черзі. Коли Міша був біля Софії, він був в шоломі. Коли я — я вдягала його. Простір біля Софії був обмежений — кімната, в якій привалена шафа і нависали плити. Сидіти або стояти там вдвох місця не вистачало.

Як ви в такому замкненому просторі примудрялися надавати допомогу?

Думки, що мені страшно чи на мене давить простір, не було. Але скажу чесно, коли піднялася наверх, то стала: тримаю сумку, відкриваю її, але розумію, що все забула, нічого не знаю. Зателефонувала вчителю. Це лікар, який мене багато чому вчив, він також на фронті, втратив кінцівку. Він сказав: "Зберись! Ти зможеш! Все буде добре!". Сказав, що робити і я почала діяти.

Яка подальша доля Софії?

З нею все добре. Вона ціла. Її кінцівка збережена. Вона має тільки дрібні садна і зламану ключицю. В той день загинув малюк — два роки. Жахлива картина, коли дістають дитину і його мати кричить. Цей крик залишиться в голові назавжди, так само як і фраза Софії.

Що вона сказала?

Спочатку питала за батьків. А потім відкрила свої зелені очі й сказала: "А можна я вмру?"

Що ви їй відповіли?

Сказала: "Ми тебе нікуди не відпустимо, ми поруч, ти будеш з нами".

Фото: Facebook / Катерина Сухенко

Як ви стали бойовою медикинею?

В сьомому класі я ще боялася крові. Коли хтось ранився, втрачала свідомість. Але потім захворів мій дідусь і весь час ми з ним їздили по лікарнях. Йому не допомагали й він вмер. Після того я вирішила, що хочу стати лікаркою — щоб допомагати людям, щоб вони не вмирали.

Після 9-го класу я вступила в Глухівський фаховий медичний коледж. Там навчалась до 2021 року. Закінчила, приїхала в Київ. Почала працювати в центрі щелепно-лицевої діагностики. Спочатку рентген-лаборантом, потім стала старшою центру.

Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?

24-го лютого я була вдома. Прокинулася від дзвінка подруги: "Катю, ти знаєш, що почалася війна? Що будемо робити?" Вона студентка. Навчається у Богомольця (Національний медичний університет імені О.О. Богомольця — ред). Кажу: "Ти продовжуєш навчатися, я буду щось робити". З 24-го лютого ми почали жити в бомбосховищі під нашим будинком. А потім я знайшла в інтернеті оголошення, що потрібні люди, які знають хоч щось медичне і можуть допомогти в аптеці. То я ходила трохи підпрацьовувала там, волонтерила.

Що трапилося, що ви вступили до лав ЗСУ як бойова медикиня?

Сиділа я в бомбосховищі, ходила в аптеку. Але мене мучила совість, що я можу допомогти хлопцям, та не знаю, як. 14-го березня вирішила, що хочу піти служити. Було так: ми в бомбосховищі, у мене брудне волосся. Треба мити голову. Мені допомагали дівчата. Ми нагріли води чайником, над унітазом помили голову. Вони такі: "Куди збираєшся?" Кажу: "На пошту. Заберу посилку, прогуляюся" — "Тобі не страшно?" — "Ні". Поруч з нами стояв блокпост. Я підійшла до хлопців, питаю: “Вам потрібні медики?” Вони на мене зверху вниз подивились, кажуть: "Скільки тобі років?" Відповідаю, що 19-ть. Вони посміялись, такі: "Ось там штаб. Іди туди, може тобі щось там скажуть".

Що сказали в штабі?

Знову запитали мій вік. Потім: "Добре, пиши заяву на вступ. Але сьогодні ми тебе відпустимо, щоб ти зібралася. Якщо до ранку передумаєш, можеш не приходити, ми заяву порвемо і про тебе забудемо". Я зібралась і 17-го березня прийшла з речами.

У вас є мати, батько, брат молодший. Як вони відреагували?

Для мами це був сюрприз — у неї 21-го березня день народження. Вона була у шоку. Плакала, потім трошки заспокоїлась. Зараз рідні також сильно хвилюються. Але в нас є обряд: ми говоримо з мамою телефоном два рази на день — зранку і ввечері. Якщо не виходить подзвонити, намагаюсь їй написати: "В мене все добре". Іноді я робила повідомлення з відкладеним терміном.

Батько дізнався перший, що я пішла в армію. Зітхнув і відповів: "Якби я сказав тобі ні, ти все одно б мене не послухалась. Тож молодець, дій!"

Чи багато було виїздів за цей рік? Чи рахували, скількох людей врятували?

Виїздів було не дуже багато, бо я на Донбасі маленький проміжок часу. Але були поранені. Намагались їх врятувати, рятували. В армії на моїх руках, слава Богу, ще ніхто не помирав. Перший мій пацієнт помер ще в цивільному житті. Було відчуття провалу. Я стояла і просто дивилась.

Звинувачували себе?

Таке є завжди. Навіть коли слухаєш пневмонію, знаходиш її, відправляєш людину в лікарню, а потім думаєш: "А може це не пневмонія, а щось більше? Може, треба було ще звозити на рентген?" То відчуття докору є завжди.

Що вам допомагає триматися?

Мене мотивує те, що якщо не я, то хто? І також те, що знаю, за що борюся. За те, щоб рідні, майбутні діти, племінники жили в мирній країні й не знали, що таке війна і смерть.

Як велика війна вплинула на вас? Що ви переосмислили?

Матеріальні цінності відійшли на задній план. Зараз я більше ціную час, проведений з близькими. Намагаюсь при будь-якій можливості їх побачити, обійняти маму, нахилитись на плече батька.

Як ви ставитеся до смерті зараз?

Смерть — це жахливо. Але смерть у війську — це гідна смерть.

Перед виїздами не боїтеся?

Панічних атак не було, але страх є завжди. Мабуть, не за своє життя, а за життя інших.

У вашому підрозділі отримуєте психологічну допомогу?

У нас є батальйонний психолог. Ну і кожен один одного намагається мотивувати й підтримувати. Якщо є час, готуємо сімейні вечері, якщо це можна так назвати. Хоча можна, бо армія — це сім’я. В армії з’явилось багато друзів. Ми всі як родина. Тому це навіть не друзі, а вже брати та сестри, на яких можна покластися.

Що будете робити, коли ми переможемо?

Після перемоги хочу вступити в медичний виш, бо мої однокурсники, які після коледжу вступили, вже навчаються на 2-му та на 3-му курсі, а я в армії.

Автор: Ігор Шавро