Дмитро Лінартович зіграв головну роль у фільмі "Той, хто пройшов крізь вогонь", брав участь у мюзиклі "Got to be free", співав для тисяч людей на площі в Торонто. Згодом потрапив у десантно-штурмові війська, став офіцером, а у січні цього року його тяжко поранили у битві під Соледаром. Про виховну патріотичну роботу, сучасну молодь, побратимів, культурний десант до Криму та диск, подарований Валерію Залужному — Лінартович розповів в інтерв’ю Українському Радіо.
Чим ви зараз займаєтеся?
Я багато виступаю перед військовими, поліцією, можновладцями, просто людьми. На те воно й мистецтво: не знає ані віку, ані статі, ані посад. Просто несу свій внутрішній світ. До речі, мій позивний — "Світ". Принагідно дякую за допомогу всім, хто мене підтримав у важку хвилину. Низький уклін усім українцям і тим, хто допомагав з-за кордону.
Ви займаєтеся виховною патріотичною роботою. Бачила допис у соціальних мережах про вашу зустріч з пластунами. Ви багато їздите Україною?
Так, я нині багато їжджу Україною і відвідую навчальні заклади ЗСУ. Нещодавно був у саперів, мінометників, десантників, морських піхотинців. Боюся когось не згадати, бо зараз важливий кожен, усі війська працюють для України. Також активно почав працювати над морським циклом, тому що морякам нині трохи менше є уваги. Тож я уже написав дві оповідки "На флоті" й "Команда хотіла в порт". Я з 1993 року працював у театрі ЗСУ, і тоді на транспортному десантному літаку АН робив переліт з трупою до Криму. Там ми грали вистави, і вже тоді це був наш культурний десант.
Тоді, напевно, і в страшному сні ніхто не міг уявити, що ця вистава стане реальністю, і доведеться воювати в десантних військах.
У мене багато таких збігів у житті. Приміром, зігравши головну роль у фільмі Михайла Іллєнка "Той, хто пройшов крізь вогонь", де головний герой після німецького полону і радянських таборів потрапляє до Канади й стає вождем тамтешнього індіанського племені, я згодом і сам опинився у Канаді. Також після участі в мюзиклі "Got to be free" опинився на площі в Торонто, де співав для 4000 людей. Зігравши розвідника з позивним "Моцарт" у кінокартині "Обмін" режисера Володимира Харченка-Куліковського, згодом потрапив у десантно-штурмові війська у розвідувальний взвод, отримав звання офіцера.
Як ви поєднуєте всі ці три площини — ЗСУ, виховну та медійну роботу?
За рахунок внутрішньої пружини. Це — воля, самодисципліна, самоорганізація. Мене сформував словоспів, він дав мені важливі засади.
Ви подарували свій диск Валерію Залужному?
Так, у нього є мій диск, і він його слухає. Я хочу принагідно подякували нашому військовому Олімпу, очільникам ЗСУ за те, що вони, почувши мою історію, простягнули руку допомоги, підтримали та допомогли стати на ноги. Після поранення я хочу й надалі приносити користь, наприклад, проводити морально-виховні години. Те, про що я розповідаю, я пройшов, відчув і пережив сам, тому я свій і серед військових, і серед молоді, перед якою виступаю.
Чи є у молоді мотивація йти шляхом тих, хто сьогодні в бою?
Я завжди кажу хлопцям на виступах: "Будь мужнім і добрим", а дівчатам: "Будь внутрішньо гарною і мудрою". Колись в дитинстві я грався етикетками-фантиками й монетами, нині у дітей інші ігри — колекціонування шевронів.
Я, коли приходив у формі, розумів, що все знову повертається в моєму житті. Бо завжди малим, коли бачив військового, це викликало затамування подиху і повагу. І коли виступаю перед дітьми 4-5 класів, розумію, що їх не обдуриш: якщо дитині нецікаво, вона сидітиме в телефоні. Для мене показник, що діти після виступу прагнуть привітатися зі мною за руку — це індикатор, що вони чують мою щирість і непідробність. І, звісно ж, я кожному тисну руку зі словами: "Привіт, козаче".
Як розкриваються люди під час війни? Екстремальні умови, хтось може злякатися, а хтось — віддати останнє.
Коли я штурмував у Бахмуті, в мені прокинувся кураж як у вовка. Але якби завагався, а для цього достатньо однієї секунди, почалася б блокада почуттів і оціпеніння. Мій стрижень допомагав мені через внутрішній опір чинити зовнішній. Найважче — це великі втрати побратимів. Я на цій війні втратив багато близьких мені людей.
Хочеться зараз зніматися в кіно?
Я вже досягнув того віку, коли все роблю в задоволення. Раніше я до зйомок в кіно ставився, як до професії, а зараз це — поклик. У процесі зйомки я йду за режисером, але саме зараз мені важливо виголошувати свої думки, говорити те, що у мене на душі. Тому нині такі важливі для мене творчі зустрічі з військовими, молоддю, митцями.
Що б ви сказали побратимам, які перебувають у в гарячих точках?
Хай там що, треба жити. Жити й бити в одну точку.
