Досить показати дитині чорний плащ із високим коміром чи постать із зеленуватою шкірою та шрамами, і вона без підказок назве імена: Дракула та Франкенштайн. Щоправда, так насправді звали вченого, а не його створіння, але ця поширена помилка лише підтверджує, наскільки глибоко ці образи вросли в масову свідомість.
Понад двісті років по тому, як Мері Шеллі вигадала свого монстра, вони не постаріли, перекочувавши з готичних романів і «дорослих» екранізацій у мультфільми й на шкільні гелловінські вечірки. Парадокс у тому, що першими читачами цих історій були дорослі, а писалися вони не заради розваги, а щоб вдивитися в те, що справді лякало суспільство: хвороби, науку, яка вирвалася з-під контролю, чужинця на порозі, темряву в людській душі.
Тож чому ці страхи не покинули нас разом із телеграфом і опійними сиропами від кашлю — і навіщо передавати їх тим, хто лише вчиться читати?
Відповіді на це запитання відшукало видавництво «Книголав» у співпраці з Суспільне Культура з нагоди виходу книжки «Класика жахастиків: 10 незабутніх історій для юних любителів полоскотати нерви».
Чого ми боїмося
Готичний роман народився 1764 року із «Замку Отранто» Горація Волпола, та справжній розквіт жанру припав на XIX століття — у час парових машин, анатомічних театрів і міст, що розросталися швидше за уявлення людини про її майбутнє. Тож монстри перебралися із середньовічних замків у сучасність.
Мері Шеллі почала «Франкенштайна» вісімнадцятирічною, у похмуре літо 1816-го на березі Женевського озера, коли компанія друзів улаштувала змагання, хто напише страшнішу історію, а наукові кола сперечалися, чи можна оживити мерця з допомогою електричного струму.
«Дракула» Стокера у 1897 році вдягнув давній фольклорний жах у костюм чужинця, що прибуває до Лондона, — дослідники справедливо читають у ньому відлуння імперської тривоги англійців перед вторгненням ззовні.
Повість Стівенсона про Джекіла й Гайда (1886) виросла зі страху перед подвійним життям поважного вікторіанця, «Портрет Доріана Ґрея» Вайлда (1890) — із культу краси й лицемірства світського життя, а «Будинок із сімома фронтонами» Готорна — з докорів сумління за американське минуле, адже предок письменника був суддею на салемських процесах над «відьмами».
Ці сюжети пережили своїх авторів, бо вони не про вампірів чи зілля, а про страхи, які можна назвати вічними й неуникними для нашого виду. У «Класиці жахастиків» вони опиняються поруч із народною казкою та оповіданням Едґара По про серце, що б'ється під підлогою, тож за десять історій юний читач проходить мапою страхів кількох століть.
Проблеми монстрів і людей
Під готичною бутафорією — склепами, туманом і кілками з осики — ховається буденний перелік того, з чим дитина стикається щодня. «Франкенштайн» — це історія однієї з найсамотніших істот у літературі: створена й одразу покинута, вона починає вбивати лише після того, як усі довкола відвертаються від неї з відразою.
Не випадково в адаптації «Класики жахастиків» збережено фінальний монолог монстра, який пояснює, що той шукав ласки, а зустрічав лише ненависть. Кожен, хто хоч раз був «новеньким» у класі, зрозуміє це без додаткових пояснень. Так само зрозуміла й подвійна сутність доктора Джекіла, вихованого порядною людиною, але жадібного до свободи від власних правил, і марнославство Доріана Ґрея, для якого зовнішність важить більше за совість, — у добу соціальних мереж ця притча звучить напрочуд сучасно.
У «Гензелі й Ґретель» найстрашніша навіть не відьма, а ніч, коли батьки лишають дітей у лісі, не в змозі їх прогодувати, — і водночас тут є те, що вчить витримувати цей страх: брат із сестрою рятують одне одного. А страх перед невідомим із «Легенди про Сонну Балку» знайомий кожному, хто вночі приймав куртку на стільці за чиюсь постать.
Ці сюжети не вчать, що зло має ікла. Вони показують, що межа між добром і злом проходить не між людьми, а всередині кожного, і що страх найчастіше народжується там, де ми відвертаємося від іншої людини (чи людиноподібної істоти).
Сенси без жорстокості
Переказувати класику для дітей — давня традиція. Самі брати Ґрімм, чию казку про Гензеля і Ґретель розміщено у книжці, пом'якшували свої тексти від видання до видання: 1825-го вони випустили скорочену збірку спеціально для юних читачів, а від 1840-го на місці рідної матері, що виводить дітей у ліс, у казці з'являється мачуха. Кожна така правка — це вибір, що є серцевиною історії, а що лише вантаж, який дитині нести зарано.
«Дракула» в оригіналі — це щоденники, листи й газетні вирізки на кількасот сторінок; у «Класиці жахастиків» на кожен твір припадає від шести до дванадцяти сторінок, тож лишається кістяк: Гаркер у замку, дзеркало без відображення, Ван Гелсінг і сонце на світанку. Так само «Франкенштайн», що в оригіналі складається з листів і рекурсивної розповіді, у книжці отримав ясну лінію: полярне судно, сповідь вченого, фінал біля тіла творця.
Жорстокість здебільшого залишається поза кадром: убивство в оповіданні «Серце виказало» вкладається в кілька рядків, а весь жах будується на звуці. Атмосферу тримають і стилізовані ілюстрації мадридця Віктора Медіни — геометричні форми, виразні кольори, відсилання до ар-деко, що дають страху форму, а не подробиці. При цьому адаптація не вдає, ніби світ безпечніший, ніж він є насправді: в ній, як і в першому виданні Ґріммів, дітей залишає в лісі саме мати. Головний фокус переказу — не прибрати страх, а знизити його дозу, створити вакцину.
Безпечне місце
Дитина, яка просить «ще один жахастик», не завдасть собі шкоди. Ще Бруно Беттельгайм у знаменитій праці про психоаналіз казок (1976) стверджував, що казкові жахи допомагають малюкам упорядкувати власну тривогу, хоч його тлумачення нині небезпідставно оскаржують.
Дослідники з Лабораторії рекреаційного страху Орхуського університету спираються на дані: за їхнім опитуванням батьків, 93 % данських дітей віком від одного до сімнадцяти років люблять принаймні один різновид «страшних розваг». Таку гру вчені розцінюють як безпечний тренажер: тіло відчуває тривогу, проте свідомість знає, що небезпеки немає. Саме в цьому проміжку діти вчаться розпізнавати власні відчуття та керувати ними.
Проте потрібна рамка безпеки, і «Класика жахастиків» якісно її конструює. Більшість історій відкриває прелюдія, що звертається до читача на «ти» й лишає йому право вибору; про таємничого лиходія зі Стівенсонової повісті там радять: «уважно прочитай його історію, але не підходь до нього надто близько». А фінали «Легенди про Сонну Балку», «Мумії» та «Гензеля і Ґретель» завершуються запитанням «як гадаєш?», що перетворює страх на розмову, яку можна вести разом із дорослим.
Так страх, який можна відкласти, перегорнувши сторінку, перестає бути ворогом і стає матеріалом для самопізнання. Тож ми, певно, досі боїмося Дракули й Франкенштайна тому, що кожному поколінню потрібне безпечне місце, де вперше можна подивитися страхові в очі. Для наймолодших таким місцем може стати «Класика жахастиків».
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
