Україна 26 лютого відзначає День кримського спротиву російській окупації. Саме цього дня у 2014 році тисячі людей вийшли під стіни Верховної Ради АР Крим, аби засвідчити: Крим — це Україна.
Для багатьох дітей півострова ці події стали першою точкою зіткнення з війною. Частина з них згодом пережила вимушене переселення, частина — залишилася в окупації, але для всіх 2014 рік став початком досвіду, який визначив їхнє дорослішання.
Дослідниці та дослідники Музею воєнного дитинства працюють із різними досвідами дитинства під час війни — від спогадів тих, хто були дітьми у роки Другої світової війни, до історій дітей і підлітків, які зростають в умовах російсько-української війни з 2014 року та повномасштабного вторгнення. Вони проводять інтерв’ю, вибудовують безпечний простір для розмови й допомагають респондентам зберігати контроль над власними історіями. Українська колекція музею станом на січень 2026 рік налічує понад 850 інтерв’ю та 1470 предметів.
У День кримського спротиву ми звертаємося до історій тих, хто зустріли війну в Криму, Донецьку та Луганську у 2014–2015 роках, і показуємо, як ці свідчення стають частиною архіву пам’яті.
Публікація створена спільно з Музеєм воєнного дитинства.
Інтерв'ю як простір рефлексії
Для дослідниць і дослідників музею інтерв'ю — це не лише метод збору свідчень, а й процес, у якому дитина або підліток отримує можливість структурувати власний досвід.
Дослідниця музею Вікторія Нестеренко говорить: "Для мене інтерв’ю з Криму, Луганська та Донецька 2014–2015 років — це завжди про рефлексію того досвіду, який людина пережила у той час".
З плином років змінюється й оптика цих історій. Якщо ранні інтерв'ю 2014–2015 років містили більше безпосередніх описів страху та розгубленості, то сьогодні розмови частіше стають простором для порівняння, переоцінювання та осмислення прожитого.
Дослідниця музею Наталі Козак додає: "Зазвичай після занурення у спогади… є момент, коли респондент ніби знову прокрутив у голові всі травматичні речі. І тут дуже важливо дати людині цей етап пройти так, як вона цього хоче".
Команда працює відповідно до етичного кодексу музею, основою якого є принцип "Не нашкодь". Дитина чи підліток мають повне право відмовитися від участі або зупинити розмову в будь-який момент. Їхня безпека завжди переважає дослідницький інтерес.
Дослідниця музею Світлана Телуха розповідає: "Будь-яка ідея чи дослідження не може дозволити собі нанести травму людині".
Бути почутими — означає повернути контроль
Для багатьох підлітків інтерв'ю стає першим досвідом проговорення власної історії в безпечному середовищі. Дослідниці помічають, що після розмови з'являється відчуття полегшення, ніби травматичний досвід більше не є ізольованим.
Світлана Телуха пригадує: "Відчувалося таке полегшення… Відчуття, що їхня історія є цікавою, важливою".
Ключовим залишається принцип: діти — власники своїх історій. Вони визначають, що і як буде розказано, чи буде використано справжнє ім'я або псевдонім, які фрагменти можуть бути публічними. Такий підхід повертає відчуття агентності там, де війна його руйнувала.
Пам'ять через предмет
Особливість методології Музею воєнного дитинства — робота не лише з усною історією, а й з матеріальним об'єктом. В основі підходу — спогад через предмет.
Наталі Козак пояснює: "Предмет може підсвітити те, що психіка людини може стерти з пам’яті. Ця річ для нас одночасно залишається ключовим свідком, зберігачем і візуалізацією досвіду дитини".
До колекції передають книги, іграшки, малюнки, гаджети, предмети одягу, навіть цифрові розробки. Кожен об'єкт містить мікроісторію — про дім, втрату, переїзд, опір, повсякденність під окупацією, але також щасливі моменти та опори.
Іноді саме випадковий предмет стає концентрованим свідченням епохи. Наталі Козак пригадує історію купюри, що перебувала в обігу лише на території окупованого Криму та була присвячена так званому возз'єднанню. Для респондента це була просто річ із гаманця, для музею — матеріалізований слід політичного насильства й пропаганди, який увійшов до архіву як документ дитячого досвіду окупації.
Пам'ять як форма спротиву
У День кримського спротиву важливо говорити не лише про політичні події 2014 року, а й про тих, хто переживали їх у дитячому віці. Архів Музею воєнного дитинства — це простір, де індивідуальні історії почуті.
Через інтерв'ю та предмети діти й підлітки фіксують власну версію подій — з перспективи повсякденності. У цьому сенсі документування стає продовженням спротиву: пам'ять не стирається, досвід не замовчується, голос дитини звучить публічно й зберігається відповідально.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
