Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька — молода українська художниця, що працює з різними техніками та видами мистецтва: живописом, графікою, інсталяцією, скульптурою, фотографією. Навчалась у Київському поліграфічному інституті, у французькому École Nationale Supérieure d'Art de Dijon та Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури у Києві.

Нещодавно в одній із найбільш відомих галерей сучасного мистецтва “The Naked Room” у Києві відбулась її персональна виставка. Катя також активно бере участь у конкурсах та фестивалях, серед яких Премія PinchukArtCentre та Друга бієнале сучасного мистецтва у Харкові.

Крім цього, художниця працює з групою підлітків та дорослих з розладами аутистичного спектра, синдромом Дауна та іншими ментальними особливостями розвитку та співкурує виставку “Крапка. Лінія. Можливості”, що буде тривати у PinchukArtCentre до 3 січня 2020 року.

Суспільне зустрілися з художницею, аби поговорити про її художню практику, про те, як їй працюється в системі сучасного мистецтва в Україні, та що для неї важливо у творчому процесі.

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька, 2020, The Naked Room

Катерина Носко: Як ти вирішила обрати шлях сучасного візуального мистецтва?

Катя Бучацька: Не те щоб я обирала цей шлях. Радше він мене обрав. У мене з самого дитинства не було навіть думки, що я не буду пов’язана з мистецтвом. Я ходила до художньої школи, а потім закінчила кілька навчальних закладів художньої освіти. Тобто спочатку це був інтуїтивний рух, а тепер стає все цікавіше. Хоча люфт між мистецтвом і життям дедалі тоншає.

КН: Чи пам'ятаєш момент, коли ти прийшла до розуміння форм і завдань сучасного мистецтва, що вочевидь відрізняється від традиційного академічного підходу?

КБ: Так, я пам'ятаю це досить добре. Це був 2015–2016 рік, коли я закінчила Національну академію мистецтв у Києві (НАОМА – прим. ред.) і зовсім не знала, що мені робити далі. Стало зрозуміло, що я не хочу продовжувати писати живопис. Це було проблемою. Катерина Рай (кураторка і мистецтвознавиця – прим. ред.) запросила мене на Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва “Бірючий”, і я поїхала.

Це було зовсім інше середовище. Навколо було багато дорослих художників. І те, як вони ставляться до робочого процесу – з часткою легкості, іронії, жартома і розслаблено – на мене сильно вплинуло. Тому що у нас в академії велися зовсім інші розмови. Там ми розв'язували академічні формальні задачі: світло, тінь, композиція, що правильно, а що — неправильно.

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька, вигляд експозиції “Дуже персональна виставка”, 2020, The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

Але з якогось моменту першим питанням має стати, що саме ти хочеш сказати, а як — йде наступним. Саме там я почала створювати роботи, які відрізнялися від попередніх, більш класичних. Деякі з них, наприклад, живопис про море і пектораль, що спаяна зі знайдених старих пивних кришечок, я показую зараз на персональній виставці (“Дуже персональна виставка” – прим. ред.) у The Naked Room.

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька, вигляд експозиції “Дуже персональна виставка”, 2020, The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

КН: Як зараз тобі працювати в українському художньому полі як молодій художниці?

КБ: Ми звикли говорити про систему сучасного мистецтва в Україні критично, порівнюючи її із західними моделями. Звісно, у нас є проблеми й все далеко не ідеально функціонує. Але водночас ці нестерильні умови мотивують мене займатись художньою практикою. Хоча все ж таки не вистачає інституціональної підтримки та варіантів для альтернативної художньої освіти.

У нашому суспільстві панує думка, що це нормально, коли праця художника не оплачується. Буває, що художник передає частину своєї роботи на аутсорс, наприклад, дизайнеру, і тоді всім зрозуміло, що дизайнеру треба заплатити гонорар. Але коли це робить сам художник, то це викликає подив. І цей момент потрібно перекодовувати.

У ситуації, коли художник створює роботи, скажімо, не живопис, який ще можна продати, а відео, інсталяцію або перформанс, далі галерея їх виставляє, то всі отримують сатисфакцію, але часто не сам автор. Тобто він отримує задоволення від самого факту відкриття виставки, але не отримує засобів для існування, не кажучи вже про те, щоб зробити наступну свою роботу. Художник вкладається у проєкт інколи не рік і не два, а значно довше, і не отримує гонорар за свій часовий, емоційний, професійний ресурс. Наслідком цього є постійний пошук іншої “навколомистецької” праці, або навіть і зовсім іншої за фахом. Я не хочу сказати, що це однозначно трагедія — заробляти, наприклад, викладанням. У цьому контексті мене не влаштовує саме ставлення до митця, як до аматора-аскета, який просто завжди безвідмовно і безкоштовно зробить все для когось, бо ж він так любить цим займатися.

КН: Чи погоджуєшся ти на проєкти, коли тобі не обіцяють гонорар?

КБ: У 17–25 років я погоджувалась. Але зараз я ставлюсь до таких пропозицій вибірково і намагаюсь цей момент регулювати. Втім, проєкти й умови завжди різні: іноді ти можеш отримати якийсь еквівалент — інтерес, досвід, подорож, експеримент.

КН: Які б ти виділила основні теми, з якими працюєш?

КБ: Мені важко дистанціюватись від своєї практики, щоб говорити про неї точно. Але, мабуть, я часто працюю з часом, ситуаціями, які рознесені у часі, з паралельністю процесів. Також я цікавлюсь повсякденними непомітними речами. Мені подобається розвертати їх іншою стороною, бо нудно дивитись на речі однозначно. У декількох останніх проєктах я звертаюся до явища музею, але кожен раз шукаю спосіб нової взаємодії. Наприклад у Харківському художньому музеї під час Другої бієнале молодого мистецтва я залишала різні предмети на лаві у залі з полотном “Козаки пишуть лист турецькому султану” П.Є. Рєпіна. Ці предмети могли бути розцінені уважним глядачем і як полишені речі, і як твори, які експонуються у музеї. У різні дні там можна було подивитися фільм про монтаж бієнале, прочитати лист-відповідь турецького султана, погортати саморобний журнал про Дюшана і реді-мейди. Об’єкти з’являлися через день. Проєкт мав назву “Вчора цього не було”, і цю фразу мали говорити доглядачки зали відвідувачам, коли вони питали про мої об’єкти. Іноді доглядачки вирішували вимовляти фразу вголос, навіть коли ніхто не питав, і це надавало проєкту екзистенційного виміру.

КН: Взяти, наприклад, один із твоїх останніх проєктів "Рекорд болю" з PinchukArtCentre. Наратив, який ти будуєш, пов'язаний з історією археолога, з кісткою динозавра і виверженням вулкану — якраз про “ситуації, які рознесені у часі”.

КБ: У “Рекорді болю” я також працюю з темою музею, ставлю питання про природу мистецького твору, що таке археологічний експонат, та наскільки жорстка історія може ховатися за ним. Ми потрапляємо у музейну кімнату: кістка динозавра, гіпсова відливка тіла палеонтолога, що ії знайшов, і його щоденник. Які зв’язки можна вибудувати між цими об’єктами? Коли археологічна знахідка стає мистецтвом? Чому я пропоную зануритися в історію з ХIХ сторіччя?

Уся археологічна ширма важлива для протагоніста — тексту. Представлений в експозиції щоденник — це текст живої людини, яка це дійсно написала в наш час. Якби розповідь була вигаданою, створення проєкту не було б достатньо обґрунтованим для мене. Власне, це особиста історія, яку я хотіла розповісти не прямо, і яку можна сприйняти в будь-який історичний проміжок часу. В іншому моєму проєкті “Перлина для трансгуманістичного короля” з музеєм речей та вітринами не було цього особистого моменту і проєкт, як на мене, не був доведений до кінця.

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька, Рекорд болю, 2020, вигляд експозиції. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2020. Фотограф: Максим Білоусов

КН: А що завадило?

КБ.: Напевно, страх. Можливо, я сама його не усвідомлюю. Це питання, як бути і безстрашною, і нести відповідальність. Це питання про свободу.

КН: Твоя цитата: "В першу чергу, це довга розмова з собою. Те, що я роблю, це прояв того, яка я". Чого в цій розмові найбільше?

КБ: Мені здається, це спроба стати кращою. У сенсі руху вперед. Все, що ми робимо і що з'являється на папері — про те, які ми. Це як в дзеркало подивитися. Якщо ти навіть перелаштовуєш спосіб життя або зовсім трохи відхиляєш свою первинну траєкторію, ти бачиш, що у твоєму відображенні теж щось змінюється. Просто треба це помічати. Автопортрет у роботах є завжди, навіть якщо на них немає обличчя.

КН: Треба відзначити, що твоя емоційна сфера досить потужно задіяна в художній практиці.

КБ: Те, що травмує, робить тебе вразливим, мембраною — у це я і хочу заглиблюватися, навіть якщо це боляче.

У цьому році на ленд-арт симпозіумі “Могриця” я потрапила у дуже глибоку яму і сильно вдарила ногу. Два дні я майже не могла рухатися, тому у мене був час подумати про своє падіння, про рани та про цей величезний кривавий синець. У Києві я зрозуміла, що маю зробити ногу з синцем на ній і так віддячити своєму новому досвіду і сильному переживанню. Це звучить як дуже прямий приклад, але це просто так збіглося.

КН: Підозрюю, що твій останній персональний проєкт “Дуже персональна виставка” у київській галереї “The Naked Room” невипадково названо саме так. Там були зібрані роботи останніх 5-ти років в одну комплексну інсталяцію з різних медіумів (живопис, графіка, об'єкти). З чим пов'язаний твій інтерес до різних видів мистецтва?

КБ: Живопису мені точно недостатньо. Я захоплююся художниками, яким вистачає лише полотна. Мені довго здавалося якимось недоліком те, що мені необхідно багато різних медіумів одночасно. Але це найбільш властивий мені спосіб висловлювання. До живопису в мене історично склалося інакше ставлення. Живопис ніби повинен бути сам по собі. І водночас нікому нічого не винен.

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька, вигляд експозиції “Фотографії з минулого року”, 2019. Фото надані Малою галереєю Мистецького Арсеналу

Я люблю експериментувати та використовувати нові або забуті матеріали. Я обожнюю старовинні технології, серед порад для яких можна знайти неймовірні речі: наприклад, коли задля створення лаку треба піти на світанку у ліс, налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”, та вдома замішати його з камеддю.

Останнім часом я думаю про речі, які викликають у мене різні реакції, наприклад, подив. І починаю розкручувати цей ланцюг, аналізувати, які корені цих проявів. Я помічаю ці структури й відправляю у фоновий режим, та одного дня все це збирається в один образ. Так, наприклад, відбулося у проєкті “Фотографії з минулого року”. Я побачила на ВДНГ гумових динозаврів, які здалеку здавалися живими істотами — і в цей момент часова прірва від мезозою до сьогодні звузилася до однієї секунди та стало зрозуміло, що все змінилося, і нічого не змінилося. Динозаври тут, поруч. А якщо їх немає, ми радше створимо їх, аби вони були присутніми.

Катя Бучацька: “‎Налякати равлика палаючою свічкою і зібрати “слиз остраху”

Катя Бучацька, вигляд експозиції “Дуже персональна виставка”, 2020, The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

КН: Моє останнє питання буде стосуватись твоєї роботи з людьми з ментальною інвалідністю у “Майстерні можливостей” у PinchukArtCentre. Цього року було відкриття виставки “Крапка. Лінія. Можливості”, де ти виступила як співкураторка, представляючи роботи учасників та учасниць цієї майстерні. Яким став для тебе цей досвід?

КБ: У “Майстерні можливостей” з групою підлітків та дорослих з розладами аутистичного спектра, синдромом Дауна та іншими ментальними особливостями розвитку я працюю з 2016 року. Я погодилась з особистих причин та художньої точки зору, бо мені цікаво поринути в антиакадемічний світ. Я намагаюсь урізноманітнити програму: на заняттях ми виходимо як з натури, так і з абстрактних понять, пропрацьовуємо різні ситуації, розширюємо поле нових реакцій. Ми майже ніде не демонстрували роботи учасників та в принципі не були націлені на виставкову діяльність. Для нас найважливішим завжди був момент присутності. Наші заняття в першу чергу про взаємообмін. Але у процесі з’ясувалось, що є круті роботи, якими ми хотіли б поділитись із широкою аудиторією.

Так, у цьому році разом з Олею Шишловою, психологинею і керівницею освітнього відділу PinchukArtCentre, я стала співкураторкою виставки, де ми показали роботи людей 12–40 років з ментальною інвалідністю. Деякі учасники/ці майстерні позиціонують себе як художники/ці. Вони активно малюють вдома, пишаються, що їхні роботи демонструються в артцентрах, що в них взяли інтерв’ю, показали по телевізору. До речі, на виставку ще можна потрапити.

КН: Що, на твою думку, є найголовнішим у таких інклюзивних виставкових проєктах?

КБ: На сьогодні в Україні такі виставки важливо робити для підвищення толерантності у суспільстві. Ми побачили, наскільки різними бувають реакції глядачів. Далеко не всі готові вимовляти слово “інвалідність”, а дехто дотепер вважає, що люди з інвалідністю мають сидіти вдома. Суспільство може скривдити підлітка, який не відповідає “нормі”, навіть якщо він здатний пересуватись містом самостійно. У публічному просторі ці люди постійно перебувають під загрозою. Наша виставка представляє роботи людей з ментальними особливостями розвитку, які експонуються в одному з найбільших артцентрів України, і ця виставка декларує, що художній образ та мистецьке поле — інклюзивна територія.

Читайте також

Інтерв'ю з Андрієм Сігунцовим, новим куратором Музею сучасного мистецтва Одеси

Українське сучасне мистецтво дарують Третьяковці

Художниця Влада Ралко: "Національна традиція живиться новим"

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІнше