Адріана Романько — нині фельдшерка 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Два роки тому на момент повномасштабного російського вторгнення їй було 20 років. Жінка працювала медсестрою, 24 лютого 2022 року відразу вирішила долучитись до війська. Проте отримувала відмови: за віком мобілізації не підлягала. Почала писати у добровольчі і зрештою долучилась до Першого добровольчого мобільного шпиталю, а згодом уклала контракт із 95-ю ОДШБ.
Історія бойової медикині, яка обрала фронт на Донеччині, а не цивільне життя у Тернополі.
Початок повномасштабної та добровольчі батальйони
Адріана з Тернополя, працювала медсестрою в психоневрологічній лікарні. Коли настало 24 лютого 2022, відразу почала шукати спосіб долучитись до війська.
"Пам'ятаю 24 лютого, коли нам задзвонили зі звісткою, що почалась війна. В Тернополі також почались тривоги. Мені подруга каже: давай кудись виїдемо. Я їй кажу: ні, я нікуди не поїду, я зараз буду записуватися.
В мене мама за кордоном, і вона мені завжди казала: їдь до мене, що ж ти будеш там сидіти, хвилювалась. Я казала: я звідси не виїду, я не буду стояти осторонь і я піду. На той момент мені було 20 років. Мобілізації за віком не підлягала. Тому я зайшла на сайти добровольчих батальйонів"
За словами Адріани, залишивши всюди резюме та анкети, ходила і до військкомату — не взяли. Нарешті, за чотири місяці, їй зателефонували з Першого добровольчого мобільного шпиталю і запросили на ротацію.
Перша ротація — харківський контрнаступ
Пройшовши курси, в серпні Адріана поїхала у першу ротацію із Першим добровольчим мобільним шпиталем. Умови були такі: місяць ротації, місяць відпочинку вдома. Потім знову можна повернутися.
Адріана згадує: не розповідала батькам, куди збирається.
"Ми поїхали на Харківський напрямок. І якраз так збіглося, що наша ротація співпала із контрнаступом. Ми працювали з одним із батальйонів на евакуації, із їхніми медиками — були на підкріпленні. І тоді нас, попередили, що, можливо, готується щось.
Ми розгорнули свій польовий стабілізаційний пункт. Нам сказали, що незрозуміло, скільки днів це буде тривати, і що там зв'язку ніякого. Тоді я вперше подзвонила батькам сказати все-таки, де я. В них, був такий шок: як ти опинилась там? І в нас обірвівся зв'язок".
Контрнаступ: перші поранені
Коли почався харківській контрнаступ Адріана була у польовому стабілізаційному пункті: перша ротація, перший досвід роботи медиком поблизу від лінії фронту.
"Ми працювали без світла, лише ліхтарі з червоним світлом, тому що там тільки десь засвітишся — одразу було дуже помітно. Перший поранений, мені попався важкий, у нього були ампутації та осколкові поранення. В першу хвилину у мене був ступор, ніколи не бачила такого: я стою і дивлюсь. Але потім розумію: я ж сюди приїхала, я усвідомлювала, що мені доведеться робити.
Ступор я переборола за хвилину. І вже відразу вникла в суть роботи та вже працювали з медиками. Ми працювали дуже згуртовано, розподіляли: важких, середніх, стабільних і надавали допомогу".
Після місяця першої ротації Адріана повернулась у Тернопіль.
"У цивільному житті мені було важче працювати. Тоді поїхала на ще одну ротацію, одразу через 20 днів".
Саме в тій ротації жінка працювала із 95-ю бригадою в Донецькій області, із якою потім укладе контракт.
"Коли вже закінчувалась моя друга ротація, я подумала: от мені знову потрібно повертися цивільне життя. З однієї сторони, це добре, коли ти маєш час перейти і на цивільне життя. З іншого боку, коли ти вникаєш у роботу і приїжджаєш в Тернопіль — а це дуже далеко від зони бойових дій, і там все зовсім інше. Ти ходиш, дивишся, а люди війни не бачили. Мене там ніхто не розумів. Мої світогляди ніхто не сприймав".
Приїхавши з тієї ротації, Адріана зібрала документи й уклала контракт із 95-ю бригадою.
Евакуація поранених: потрібна холодна свідомість
За словами Адріани, евакуаційна бригада може вивозити як одного пораненого, так 10-12 бійців. Скільки було виїздів медикиня не рахує.
"Мені головне, щоб людину довезти — живою, цілою. У нас такого не бувало, що ми когось не довозили, довозили всіх, і це дуже круто. Іноді, коли везеш важкого пораненого, думаєш: це ж чиясь дитина, це ж чиясь рідна людина, але потім розумієш, що потрібна холодна свідомість, вона переважає цю жалість і просто працюєш".
"Я іноді кажу таке, що, після закінчення війни, я не буду більше працювати в медицині. Можливо, моя думка зміниться. Але цивільна медицина дуже відрізняється від військової. Звісно, це робота і до будь-якої роботи звикаєш, але ким я буду працювати після закінчення війни — я навіть не можу сказати. Можливо продовжу справу у військовому напрямку. Можливо, повернусь до цивільного життя. Як і всім мені хочеться, щоб перемога наступила і просто жити тихим, спокійним, мирним життям".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
