"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца

"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца

Волонтерка, яка почала свою роботу з перших днів Майдану і вже 10 років робить все можливе, для нашої перемоги. Як сформувався логістичний центр допомоги військовим, де зустріла початок повномасштабної війни, хто найбільше допомагає за кордону та де знаходить сили не опустити руки, про це Суспільному в інтерв’ю розповіла волонтерка з Тернополя Христина Феціца.

Ви допомагаєте армії ще з 2014 року, як прийняли рішення допомагати військовим?

У 2013 році коли розпочався Майдан, всі свідомі люди були на Майдані та почали допомагати. Відповідно, коли в нашу Україну прийшла війна – всі свідомі люди почали допомагати нашим захисникам, боронити нашу землю. Мені не доводилось довго думати про це, а просто ставати й робити.

"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца
Волонтерка Христина Феціца. Суспільне Тернопіль

Як це для вас розпочалося?

Волонтери, які формувалися на Майдані, з Майдану можна так сказати, вони і сформували наш "Логістичний центр допомоги бійцям АТО", який у 2014 році активно почав працювати і я продовжую в ньому допомагати до сьогоднішнього дня.

"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца
Волонтерка разом з українськими військовими. Фото:Христина Феціца

Розкажіть, які потреби були у бійців у 2014 році?

Ви знаєте, насправді аж мурахи йдуть по тілу, бо в наших захисників не було нічого. Вони йшли в кросівках, в спортивних штанах, в звичайних цивільних куртках воювати. Оскільки нашу армію розформовували, їй не приділялося потрібної уваги, відповідно, не було забезпечення ніякого, від елементарного одягу – до забезпечення засобами спостереження, тепловізорами, ремонтом техніки навіть. БТР ремонтували для того, щоб вони виконували своє завдання на лінії фронту, тоді і харчі потрібні були, і все потрібне було.

24 лютого, як воно для вас розпочалося?

24 лютого я була в селі Первомайське під Пісками – це була наша чергова волонтерська поїздка.О 4 годину до мене зателефонував чоловік з криком, - "Ви, що спите?". Кажу, "а що маємо робити о 4 ранку?" "Ракетами обстрілюють цілу Україну!". Я вийшла на вулицю, а в Пісках це звично, постійні вибухи, бо постійно там йшли обстріли. Я кажу, "добре, ми зараз будемо збиратися, якщо така ситуація складна в Україні". Всі думали, що піде прорив у Пісках".

Куди ви тоді вирушили?

Вирушили до Тернополя, як мінімум, щоб зрозуміти ситуацію, зрозуміти потреби та повертатися зразу на фронт. Відверто скажу, 30 годин ми добиралися, бо в п’ять рядів були автомобілі, один одного всі хотіли об’їхати, на обочинах багато автомобілів, люди втомлені, злі. Ніхто не розумів, що відбувається, всі їхали до кордону насправді було дуже складно, був хаос. Коли ми добралися за кілька днів, зрозуміли потреби, і тоді почалися поїздки на фронт великими колонами автомобілів із необхідною допомогою. Насправді в 2022 році, я відчула частину 2014 року. Тому що пішло дуже багато в ТРО, людей, які були взагалі не дотичні до військової служби. Вони не розуміли, що треба, приходили радитися, одягатися, насправді такий був хаос. В перші місяці я думала в мене "з’їде дах" в мене телефон не виключався просто, я не встигала перетелефонувати, приймати дзвінки, переправляти, перенаправляти, я за кермом постійно, возила з собою блокнот, записувала, потім віддзвонювала. Постійно так було, плюс дорога, супровід автомобілів, було складно.

"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца
Автівка волонтерки. Суспільне Тернопіль

Як вам даються ці поїздки, ви постійно самі за кермом?

Як я втомилася, бачить мій чоловік, мої найрідніші. Бо коли ти вночі не можеш спати, думаєш, як, де, що взяти, де назбирати. Закриваєш один збір, починаєш другий, тобто, ти робиш все можливе, щоб допомогти і підтримати хлопців. А ще плюс потреби в хлопців, вони одні й ті самі. Ти інколи розумієш, що реально втомився, вже не знаєш, до кого звернутися за допомогою, але дає стимул і силу, те що люди, які мене оточують насправді, я вже їх замучила настільки, одні й ті самі, які допомагають. Але вони насправді і підтримують і дають сили далі йти вперед. Я прошу і вони допомагають, я збираю і передаю, там мене хлопці стимулюють, що "хто як не ми?", а вони розуміють, хто як не вони? Вони мене стимулюють тим, що вдячні. Дуже приємно, що коли привозиш до прикладу болотяну гуму, а хлопці знімають з себе шеврон і кажуть – це вам подяка. Це реально круто. Ти спілкуєшся з ними, як з найкращими друзями. І справді вони стають друзями твоїми і дуже боляче коли втрачаєш цих друзів.

Розуміємо, що хтось має допомагати зі зборами. Знаємо, ви співпрацюєте із волонтерами з-за кордону. Розкажіть, хто саме допомагає? Хто, можливо, найактивніший?

"Я дякую Богу за тих людей, які за кордоном, особливо не маючи тісного зв’язку з Україною, але вони вже купа років долучаються. "Blue Yellow for Ukraine" – литовський фонд, зокрема його засновник Йонас Охман – це мега людина, яка працює з 2014 року, я просто наголошую всім нашим українцям, беріть приклад з цієї людини! Людина, яка переймається і живе Україною, він вивчив українську мову. Литовець! Наші українці деякі не можуть вивчити нашої рідної української мови. Він вивчив українську мову, він спілкується з нами українською, щодня організовує збори, постійно долучається до всіх. Дорогими, страшенно дорогими приладами. Він просто мега людина, я йому безмежно вдячна, його команді, всьому литовському народу за цю підтримку. З 2022 року нам почали допомагати фонд "Ukraine action", завдяки Ярославу Колодію і "Колесам перемоги", вони мене познайомили з цим фондом. Джефрі Харманд, який є засновником американо-англійського фонду, він сам американець, але в Англії має багато справ і збори вони проводять і в одній, і іншій країні. Він зацікавився мною, побачив сторінку і сказав Ярославу, що теж хоче допомагати мені. Відповідно, я вже не знаю, яку кількість автомобілів вони через мене передали на фронт. Вони передають і медичне обладнання у військові госпіталі, багато аптечок і медичного забезпечення, вони передавали багато генераторів. Я вже в них беру цей напрям, тільки автомобілі. Відповідно, я забезпечую, щоб автомобіль їхав з Тернополя повністю справний, на правильній гумі, все це робить велика кількість людей, які допомагають і підтримують. Фонд шведський, вдячна їм до неба, бо шалену кількість грошей витрачається на тактичну медицину. Вони передали просто круту тактичну медицину. По передовій ми поїхали з ними і вони передали, їм це дуже сподобалося, вони познайомилися з медиками і зараз вони готують ще одну передачу. Такими маленькими кроками, ми робимо великі справи.

"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца
Волонтерка і бійці. Фото: Христина Феціца

Бачили ваші фото з нашим бережанським героєм, який пройшов Оленівку, з Арсеном Дмитриком. Розкажіть, як часто співпрацюєте з ними та як часто допомагаєте його підрозділу?

Ви знаєте, з Арсеном ми познайомилися, з "Лемком", бо він в нас лемко, в Збаражі на одному з конкурсів, де нас номінували на "Людину року". Коли він почав формувати батальйон, я з ним так тісно не співпрацювала. Я працювала з хлопцями, які були в 35-батальйоні, нашому тернопільському, я з ними вже працювала, коли вони були під Бахмутом. Потім вони перейшли до Лемка, тоді я вже безпосередньо почала спілкування з ним. Я стараюся допомагати їм, чим можу.

"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца
Христина Феціца і Арсен Дмитрик. Фото: Христина Феціца

Можемо поговорити і про цивільних, тому що бачимо, збори закриваються все повільніше. Як ви до цього ставитися?

"Насправді, з різних сторін складно. Чому? Підприємства починають органи контролю десь підтискати. Цивільні люди десь починають забувати, що насправді війна йде. В нас, в Тернополі, дякувати Богу, не обстрілюють, все гаразд, все добре, люди щасливі. Я хочу, щоб люди всі були щасливі, але я хочу, щоб хлопці повернулися, які там захищають нас. Щоб вони теж були щасливими, разом з своїми сім’ями, бо вони на це заслуговують. Тому я звертаюся кожного разу до всіх людей: немає маленьких донатів, це казав Притула і я це кажу: немає маленьких донатів, це важливо. Якщо у мене є 5 тисяч друзів у фейсбуці, якщо кожен задонатить по 5 гривень – це вже буде сума. Велика частина моїх друзів – це військовослужбовців і вони не будуть самі собі донатити. Вони і так забезпечують собі багато, організовують серед своїх підрозділів збори, бо постійно ремонтують техніку, облаштовують свій побут, вони не чекають інколи коли хтось це зробить для них, а самі це роблять для себе. Але великі збори ми повинні закривати, які зараз надзвичайно важливі – це дрони, вони їх самі не можуть купити по 70, 80, 200 тисяч дрони. Тому ми в цьому повинні їм допомогти. Прошу всіх долучитися до зборів, це дуже важливо.

"Ми маємо всі разом долучитися до цього, всі разом стати і знищити ворога, підтримати наших захисників, і тільки тоді ми зможемо перемогти".
"Хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо": тернопільська волонтерка Христина Феціца
Волонтерка Христина Феціца. Суспільне Тернопіль

Після всього пережитого і побаченого приблизно за 10 років війни, чи не розчарувалися ви, чи вірите ви ще в перемогу?

Я вірю в перемогу однозначно, ми не маємо права розчаровуватися, абсолютно. Так, я бачу всі реалії, інколи не хочу про них говорити. Я всім кажу, люди ми маємо підтримувати, ми маємо перемогти. В нас складно, на фронті дуже складно, людей не вистачає. Зараз ми бачимо, що багато кримінальних справ порушених на деякі фонди, чи на деяких волонтерів, чи на деяких людей, які вивозять безпосередньо. Соромно насправді, люди, і ганьба вам за таке! Це втрачається репутація волонтерів, через такі неправильні дії. Якщо ви волонтер – як ви можете вивозити людей за кордон, для того, щоб вони втікали з України, а хтось на фронті гинув? Це просто не можливо. Я закликаю всіх, хто може воювати – воюємо, хто не може воювати – допомагаємо. Але Україна має вся допомагати. Війна в Україні, а не десь там в Донецькій, Запорізькій, Харківській областях. В Україні, в нас війна. Ми маємо всі разом долучитися до цього, всі разом стати і знищити ворога, підтримати наших захисників, і тільки тоді ми зможемо перемогти. Якщо буде частинка маленька воювати, а інша буде жити, ніби нічого в Україні немає, тобто в Україні немає війни, їх це не зачіпає, то ми не переможемо ніколи.

Я вірю в перемогу, я вірю в наших українців, те що ми робимо все можливе для наших захисників, і зробити все, щоб вибити москаля з нашої землі, бо це наша земля, рідна земля, українська споконвічно. Ми будемо за неї боротися.

На початок