Українська співачка, волонтерка Анастасія Приходько разом зі співаком Олександром Суровим створили дует. Як виник творчий тандем, про спільну пісню "Холодно", а також про волонтерство, де співаки беруть натхнення та чи є у них політичні амбіції. Про все це в інтерв’ю кореспондентки Суспільне Житомир Тетяни Дукач із Анастасією Приходько та Олександром Суровим.
Про ваш дует. Я так розумію, що ми одні з перших, хто дізнається більше. Тому пропоную розказати, хто був ініціатором.
Анастасія: Це вийшло, м'яко кажучи, з обох сторін. У мене на інтерв'ю спитали, хто зараз для мене в топі зі співаків-чоловіків. Я одразу сказала —Олександр Суров, тому що мені дуже подобається його пісня "В небо дим". Тим паче це є Реквієм по наших загиблих воїнах. Вона дуже відображає наш біль. Я ще не була з ним знайома, але Олександр побачив моє інтерв'ю і зв'язався з моїм директором. Спочатку ми вирішили, що він мені подарує пісню. А потім я її почула і кажу: "Ні, треба співати вдвох". Він каже: "Ні, тоді іншу пісню". І отак в творчому хаосі — а це те, що я дуже люблю — з’явився дует, який дійсно відображає той холод, який є в кожного українця, хто залишився в Україні.
Холодно. І я зараз не про стан українського суспільства, в якому люди перебувають, а про назву вашої нової пісні. Як вона була створена і чому саме холодно?
Олександр: Я почну з того, що в моєму випадку пісні пишуться не так, що типу "напишіть там, що бачите про цей зал, наприклад". Пісні самі обирають творчу людину, і кожен творець є просто провідником певної інформації, яка знаходиться в просторі. І, в першу чергу, приспів пісні "Холодно" — про мій власний стан, мої внутрішні переживання. Мій колега, саундпродюсер Дмитро Скляров почув у цій пісні біль всього народу.
Анастасія: У нього якщо є натхнення, він пише, якщо немає — його ніхто не змусить. Комерцією по життю ні я, ні він не займаємось. Ми займаємося тим, що нам подобається. І тому пісня "Холодно" нам обом сподобалась, і народився дует. Я дуже сподіваюсь, що нам вдасться втілити усі подальші спільні плани, які у нас є.
Творчі генерують змісти і нові смисли. Якими ви бачите їх сьогодні?
Олександр: Розумієте, людина, у якої загинув син, чоловік, вона буде слухати веселу пісню? Звичайно, потрібні пісні, які будуть підбадьорювати і давати наснагу до перемоги. Можливо, колись у мене з’явиться така пісня. Поки що сумні пісні.
Анастасія: Я в цій війні вже десять років, тому не можу сказати, що можу відображати теж якусь радість. Тим паче, починаючи від пісні "Герої не вмирають", яка була створена в 2015 році, після трагедії в Дебальцевому, Ілловайську, Донецькому аеропорту, і продовжуючи весь цей шлях зараз я не можу собі дозволити виходити на сцену в паєтках чи мінісукнях. Не можу співати якісь веселі пісні. Вже є якесь певне позиціонування того чи іншого артиста. Я думаю, що дуже багато артистів роблять усе для того, щоб підтримувати. Кожному робити своє. Якщо всі будуть в одну кошолку складати пасочки, то нічого не вийде. Тому є артисти, які підтримують, є лірики, а є артисти-клоуни. Такі теж потрібні, і це нормально. Вони просто веселять і співають ідіотські пісні. Тому кожен на своєму місці і ніхто ні в кого нічого не забирає.
Анастасіє, можете сказати, як за час вашого творчого шляху змінилися запити суспільства на мотиви, пісні, на нові змісти і значення?
Анастасія: Зараз в музичному плані є явище, яке дуже мені не подобається. Повилазило дуже багато не шароварщини, дуже не люблю це слово, а така музика-одноденка. От вони "вистрілюють", хайпують і потім усі зникають. І це дуже заважає артистам, які несуть якийсь дуже важливий меседж для того, щоб підтримати. Я кажу про тих, хто і про підтримку, і про лірику, і про класику, і поп-музику. У кожного своє місце, я ж кажу. Але саме така одноденна музика дуже заважає. Мені б хотілось, щоб її було менше. Але нікуди від цього не подітися. Одна з таких пісень, яка мене дуже дратує — про пса Патрона. Не розумію, навіщо на війні співати про пса Патрона.
Сьогодні гостро стоїть питання щодо кількості людей, які виїхали з України. В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що у вас також були такі думки, що ви хотіли б емігрувати. Але нині ви залишаєтесь в Україні. Чому?
Анастасія: Я не можу себе зрадити. Я хотіла вивезти дітей і сама виїжджала, коли було дуже гучно на початку повномасштабної війни, бо насамперед я мати, а потім все інше. На першому місці у мене діти. Але я не могла стояти осторонь, бо я на той момент вісім років була з народом України, і різко поїхати — то було не для мене. Тому я вирішила залишитися тут, тут залишилися мої діти, я нікуди їх не відправляю, вони ходять до звичайних шкіл. І сьогодні от була зранку тривога, то батько миттєво поїхав їх забирати, бо там немає укриття, тільки підвал. Навчання, звичайно, зараз бажає кращого, ми усі разом робимо домашні завдання. Але я вважаю, що дуже важливо залишатися — саме для мене. Я не засуджую тих жінок, які виїжджають чи виїхали з дітьми. Але ми з Сашком залишаємось тут, мій чоловік залишається тут, аби якось підтримувати народ України.
Можливо, у вас є своє бачення, як можна повертати українців в Україну і що для цього треба робити?
Олександр: Дуже багато залежить не від таких людей, як я, а від політиків, мабуть, від тих, хто керує державою. Це питання краще ставити не співакам, а політикам.
А ви як людина творча, як вважаєте, що має бути в Україні, щоб люди хотіли повертатися?
Анастасія: Я допоможу йому відповісти. Треба діяти. Не кидати обіцянки. Коли українці побачать дійсно якісь зміни, якісь результати усього того, що нам казали протягом 30 років — від початку Незалежності — то тоді можна буде про щось говорити. Я підтримую Сашка в тому, що від нас дійсно мало залежить. Єдине, що ми можемо зараз зробити — це подавати приклад, що тут можна жити, працювати, донатити, платити податки, які йдуть на нашу армію. Це ми робимо від себе. На жаль, ми не маємо таких важелів, як політики. Я жодним чином не хочу стояти з ними поруч. Але я залишаюсь з народом України, вірю в нашого генерала Залужного, в наших захисників і захисниць. Це єдина точка опори, в яку я вірю зараз в нашій державі, і це єдине, що може вивести її з кризи. Політикам своє робити, а народу України робити своє, і захисникам. Тому я побажаю нашим політикам більше звертати увагу на те, що вони обіцяють, і виконувати свої обіцянки. І якщо так буде, у людей, які поїхали, може прокинутися бажання повернутися.
Оскільки ми вже заговорили про політику. Чи збираєтеся в політику ви?
Анастасія: Ні, я не збираюсь. Я буду з народом України, тим паче що я вже спробувала цей шлях. Можу сказати, що мене там багато що засмутило, і залишаються "всьо тє же на манєже". Я не знаю, яка буде система виборів нова, не знаю коли будуть вибори взагалі, що буде з Конституцією, чи будуть вносити зміни до неї.
У цьому контексті, ми звернули увагу, що попередні президентські вибори продемонстрували нам запит суспільства на нові обличчя. І це не обличчя політиків, а обличчя шоуменів, ваших колег.
Анастасія: Досить.
Що досить?
Анастасія: Досить цього всього. Треба, щоб туди йшли люди, які розбираються в політиці. Натепер у нас дуже складна і кризова ситуація в державі. Я вважаю, що коли були часи ще Таїсії Повалій, може це тоді було актуально. Зараз повинні прийти дійсно нові обличчя, але які дійсно розбираються в політиці. Треба країну витягувати, а не популяризувати медійні обличчя, які не мають відношення до парламенту і політики. Тому і я туди не йду, бо навіть якщо йти і працювати там в сфері культури, то, чесно скажу, я боюся, бо не маю досвіду. Тому зараз треба робити кожному своє, не думати про піар, а думати про те, як врятувати державу.
Тобто це є вашим ставленням до колег, які йдуть в політику?
Анастасія: Я б їм не радила зараз йти. Куди? Давайте фахівцям важелі в руки для того, аби вони розробляли економічний і військовий плани. Це дуже важливо, це зараз не іграшки і не час, аби йти туди і комусь щось доводити. Зараз важливо врятувати нашу країну будь яким способом, але не піаритися. Тому хай Бог милує, щоб у когось були такі думки. Я дуже здивуюся, якщо когось із колег побачу, які підуть і будуть казати якісь гасла, до яких не мають жодного відношення. Вибачте за таку категоричність, але для мене зараз на першому місці держава. Бо я не хочу кудись їхати, я хочу жити в своїй державі.
Це ваша тверда позиція?
Анастасія: Так, в принципі.
Як ви відновлюєте свої сили, де черпаєте натхнення? Можливо є люди, книги чи музика, які вам допомагають в цьому? Що вас мотивує і драйвить?
Олександр: У мене був період тривалістю десь три роки, коли я музики не слухав узагалі, не те що не писав. Зараз, наприклад, я відчуваю, що мені є чим поділитися і що сказати, і я маю чудову можливість через свої пісні підтримувати кожного українця. Хоча я просто їх пишу. Я не знаю, як так виходить, що я написав, а люди кажуть, що комусь ця пісня допомагає випустити певні емоції, щось пережити, інакше подивитися на ситуацію. І я дякую Богу, що в мене є така можливість і що я живий. Сподіваюсь дожити до 11 березня.
І успішно виступити саме на цій сцені.
Олександр: Так. В щирості. Бо коли ти щирий, справжній, робиш свою справу з душею, то що би ти не робив — чи рятував би чиєсь життя, чи писав би книгу — ти робиш це для інших людей. І особливо зараз дуже важливо робити це для своїх близьких, рідних, друзів, і навіть для незнайомих людей. Бо ми усі українці, це наш дім, і кожне місто — це наче квартири в цій багатоповерхівці, а ми всі сусіди. Ну в сусідів усяк буває — можна затопити чи іще щосью.
Але все ж по-сусідськи.
Олександр: Так. Треба триматися і підтримувати один одного.
Тобто підтримка і взаєморозуміння — це наша сила?
Анастасія: Я вважаю, так. Треба розуміти один одного.
А як вважаєте, чому оця консолідація, яка була на початку повномасштабного російського вторгнення в українців, якось почала зникати?
Анастасія: Вам відповідь моя не сподобається. Просто подивіться на ці всі великі скандали, які відбуваються з закупівлею тих же самих яєць для ЗСУ, курток, з розкраданням гуманітарної допомоги. Це демотивує людей. Ти починаєш потроху здуватися від того, що намагаєшся зробити все, і замість того, щоб тобі "вишестоящіє інстанції" допомагали, вони ще й ставлять тобі палки в колеса. Я не проти нашої влади, я просто кажу, що так не можна робити. Це знають всі, це ж не якась таємна інформація, ми всі це читаємо і все це бачимо.
Зараз багато чого тримається на волонтерах, їм шана і повага, але дуже хотілося щоб і влада якось робила щось. Ну вона робить, але хотілось би аби не було таких скандалів, бо на війні красти… Я вважаю, Бог все бачить. Ми бачимо, що там з воєнкомами відбувається, хто там будинки собі купив, і це дуже засмучує волонтерів та військових. Тому воно усе починає потрохи сипатись.
Але я вірю, що українця зламати дуже важко. Це просто, знаєте, життя як серцебиття — аби не пряма. Тому так воно буде йти постійно — вгору і вниз. Але українці вони такі: сьогодні засмутилися, поплакали, потім обтрусилися і пішли далі робити свою роботу. Українці дуже працелюбні, а тим паче, коли це стосується нашої країни — усе зроблять. Для таких ми і співаємо, для таких ми і залишаємось тут.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
