У серпні 2023 року управління у справах ветеранів Житомирської міської ради очолив Андрій Забігайло. Ветеран російсько-української війни, який був поранений у боях на Луганщині. Після звільнення з військової служби повернувся додому. З часом проходив реабілітацію, бо мав декілька залежностей. Сьогодні Андрій Забігайло реалізовує ветеранську політику у громаді. Кореспондентам Суспільного чоловік розповів про власний життєвий шлях, адаптацію після ампутації ноги, лікування, реабілітацію та роботу в управлінні у справах ветеранів.
Зараз ви ветеран і посадовець. Чим ви займалися до початку російсько-української війни у 2014 році?
До 2014 року я був поліцейським — працював у лінійному відділі поліції у Кривому Розі. До цього я був у строковій армії в Києві, в окремому полку президента України. У 2014 році добровольцем пішов на схід.
Що мотивувало піти воювати?
Перше — захищати Україну. Друге — в мене батько був у той час мобілізований. Це йому тоді вже було за 50. Я розумів, що мені буде легше піти. Тоді ж говорили, що з сім’ї можуть забрати тільки одного представника, і тому я пішов раніше. Я був молодий. Мені тоді було лише 26 років. Така от мотивація була в той момент.
Чи було бажання повернутися на війну, коли почалось повномасштабне вторгнення військ РФ?
Бажання повернутися відразу було. Я навіть шукав шляхи, щоб це можна було зробити. Я застав повномасштабну війну з Росією, перебуваючи у США. Я тоді був там на протезуванні. Це був штат Флорида в Орландо. До нас навіть приїжджав конгресмен. Він мені подарував свій колінний вузол, протез. Запитував мене, чи я буду повертатися на війну. Я говорив: "Так, я буду йти". Але коли я вже приїхав в Україну, зрозумів, що з першою групою інвалідності мені це буде дуже важко. Коли минули перші емоції, я зрозумів, що можу стати завадою для наших хлопців. Я можу зробити більше, перебуваючи в тилу. Допомагати хлопцям, які повертаються, волонтерити, в принципі, те, що ми й почали робити. Ми є капеланами, ми є волонтерами, які з перших днів їздили на деокуповані території Херсонщини, в Краматорськ наш машини возили, на схід України, на Чернігів — де ми тільки не були. Я розумів, що так я можу зробити більше.
У 2014 році ви втратили ногу на війні. Як відбулася реабілітація? Ви пройшли цей процес і маєте досвід. Що в системі реабілітації варто змінити?
В 2014 в жовтні я отримав поранення, а в листопаді мені її ампутували. В мене висока ампутація, вище коліна правої ноги. На той час я нікуди не їздив. Не хотів. Тоді я хотів швидше повернутися додому, в Кривий Ріг, щоб не бути в шпиталі.
Ви кажете, що нікуди не їздили. Тобто у вас не було повного процесу реабілітації?
Ні, не було. Я не проходив такий курс. Мені говорили, що я буду відновлюватися десь пів року у шпиталі. За півтора місяця я сказав, що відчуваю себе дуже добре. Я ходив на милицях. Мені зробили протез, але перші роки два я на ньому не ходив. Я не хотів на ньому ходити. Я розумів, що це не моє, і було важко. І на такій комплексній реабілітації я ніде не був. На сьогодні, якщо подивитися, більше можливостей, де можна реабілітуватися. Плюс до цього нас тоді було дуже мало, і так ніхто не брав, можливо, за кордоном на якесь протезування. Сьогодні більше можливостей.
Можливо, є моменти в реабілітації, які ви зараз з боку бачите, які можна було покращити? Можливо, ви спілкувалися з хлопцями, які втратили ногу чи руку?
Я думаю, що для того, щоб покращити перше, це треба зробити своє власне. Щоб в Житомирі був власний центр реабілітації, починаючи від лікування і закінчуючи протезуванням. Робити вправи, навчати ходити, давати можливості їм спілкуватися один з одним і ходити на рівних. Ми колись з одним побратимом із Житомира їздили в Австрію на протезування, і там було добре тим, що вони навчали ходити. Цього сьогодні не вистачає у нас. Захисник прийшов, втративши ногу, йому дали протез і говорять: "Ти отримав". А навчити його ходити, як малу дитину, коли вона перші кроки робить, і їй батьки допомагають, то у нас немає такого. Тобто воно є в Україні, але дуже мало. Я би цю складову хотів би покращити. Знайти хлопців, які вже пройшли з 2014 року, які вже на протезах, які можуть сьогодні долучитися до ресоціалізації та соціалізації самого військового, коли він повертається. Навчити його ходити. І це було б дуже класно.
Чи залучені ви до проєкту створення реабілітаційного центру в Житомирі?
Авжеж, ми будемо до нього долучені, тому що ми сьогодні управління в справах ветеранів війни Житомирської міської ради. Це буде один з майданчиків, де ми будемо спілкуватися з хлопцями, де ми будемо з ними працювати. Ми будемо в цьому їм допомагати.
В одному з інтерв’ю проєкту "Вибратися із котловану" ви розповіли про свою наркотичну залежність. Коли ви зрозуміли, що це межа і варто звернутися за допомогою?
Трохи більше шести років тому я мав великі проблеми із залежностями, починаючи з тютюнопаління, алкоголю, вживання наркотичних засобів та ігроманії.
Це було після поранення?
Так, після поранення. Це було з 2014 року, майже з 2015 по 2018. Коли я зрозумів, що вже досить, це, мабуть, тоді, коли останні люди, які в мене вірили, а це мої батьки, сказали про те, що вони більше не хочуть зі мною спілкуватися. Мені батько сказав: "Я тобі не подам руки". Не про те, що не допоможе, а про те, що він навіть не хотів зі мною вітатися. Це для мене стало моментом, коли я сказав собі "Все, це вже край". На наступний день я набрав одну знайому людину. Я в нього просив іншої допомоги — матеріальної, оскільки було потрібно вирішити деякі проблеми. Він сказав, що грошей у нього немає, але може допомогти мені по-іншому. Запросив мене приїхати в центр реабілітації (релігійний — ред.) для людей із залежністю (наркотичною — ред.) від церкви. Я приїхав, пройшов його і вже більше шести років я повністю вільна людина, не маючи залежностей ні в словах, ні в діях, ні в тютюнопалінні. Колись палив двадцять років, а зараз до цього вільно ставлюся і не палю. Маю сім’ю: дружину і двох дітей.
Скільки тривав курс реабілітації?
Пів року у центрі реабілітації і рік після цього, як ресоціалізація. Так ми називаємо соціалізацію в соціумі. Вже як віруюча людина та військовий капелан в житті — майже півтора року.
Ветеран без ноги, з наркотичною залежністю, із складними стосунками в родині може повернутись до нормального життя лише за підтримки релігійного реабілітаційного центру? Яка допомога від держави у вас була?
Ну, знаєте, щоб нікого не ображати. В той час мені жодної підтримки від держави не було. Це була релігійна організація, де люди, на яких уже всі ставлять "хрести", вони ними займаються. Що мені допомогло ще? Спілкування з нормальними людьми. З нормальними я маю на увазі – не залежними, в яких немає залежностей наркотичних чи алкогольних залежностей. Мені допоміг спорт, мені допомогла сім’я. Я розумію, що моя соціалізація проходить постійно, тому що постійно з чимось новим зіштовхуєшся і повертаєшся від військової кар’єри до цивільної.
З цим досвідом, який ви здобули, що потрібно змінити, що зробити, аби ветерани мали можливість соціалізуватись і повернутись до життя? Ми ж розуміємо, що після нашої перемоги у війні велика кількість військових демобілізується. Уже зараз говорять про те, що країна не готова до такої кількості ветеранів. Чи управління в справах ветеранів Житомира готується до цього?
Ми готуємося до того, що прийдуть ветерани додому, і ми про це знаємо. Сьогодні вже робляться кроки. Це написання нової програми, яка буде повністю направлена і зосереджена саме на ветеранах і ветеранках, захисниках і захисницях України. З власного досвіду я скажу так: це робота двох сторін. Перше — це робота самого ветерана, який повертається додому. Він повинен зрозуміти, що він приходить назад. Коли у мене був стан, що я не хотів ні з ким спілкуватися, крім ветеранів. Я думав, що тільки вони можуть мене зрозуміти, і це було моєю помилкою. Оскільки, спілкуючись лише з ветеранами, я себе ставлю в певні межі і не знаю що там і як спілкуватися просто з людьми. Це перша робота — ветерану потрібно прийти додому. Зрозуміти, що він вже не на військовій службі, а вдома. А інша робота — це із суспільством. Не потрібно кричати: "Ой, ветеран пішов". Не потрібно кричати і показувати пальцем, що немає руки чи ноги, тобто суспільству потрібно приготуватися до того, що вони прийдуть і говорити з ними.
На вашу думку, суспільство наше ще не звикло до цього з 2014 року?
Ні, не звикло. Мала частина людей сьогодні розуміє, хто повертається. Велика частина дивиться зі сторони, і вони не знають, що з нами робити, як з нами спілкуватися. Вони взагалі не знають, що перше можна сказати, вони не звикли до таких людей. Особисто в мене були випадки, коли молоді хлопці 30-40 років, коли я йшов на милицях говорили: "О, дивися". Зрозумійте, комусь буде дуже боляче. Добре, що я вже адаптувався. Мені байдуже на такі слова. Я живу, спілкуюся, у мене є своє коло спілкування, друзі, своя діяльність. Для ветерана, який сьогодні повернеться, завтра на нього хтось покаже пальцем і скаже: "Он, дивіться, в нього ноги немає", і він більше не вийде, буде сидіти вдома.
Це перші кроки: усвідомлення людини і прийняття себе, прийняття суспільства. А які мають буди кроки від держави для адаптації цих людей в суспільство? Можливо, це буде додаткова освіта, оскільки, повернуться багато ветеранів, в яких не буде роботи. Як їм далі бути, що держава має для них зробити?
Держава має забезпечити повністю життя цих ветеранів і ветеранок, які будуть повертатися. Військовий, який повернеться, його потрібно прийняти, щоб йому було де жити. Наступний крок — можливо, людині потрібна нова освіта, як ви говорите, потрібно навчитися якійсь іншій сфері праці. Потрібна перекваліфікація, хтось можливо захоче змінити свою професію, яка в нього раніше була і держава повинна повністю забезпечити цим. Вона повинна надати навіть таку роботу, щоб ветеран з інвалідністю отримував зарплатню рівно стільки, щоб йому вистачало на життя для нього і його сім’ї. Сьогодні людина, маючи інвалідність І групи і пенсію, не може піти ще на одну роботу. Тому що вона фізично не може це зробити. Хто фізично може, той іде. От я отримую пенсію і пішов на роботу. Я розумію, що для мене і моєї сім’ї потрібно закривати деякі потреби. Але це було не основною мотивацією чому я пішов на роботу. Оскільки я ветеран, з 2014 року я проходив свої труднощі в житті, якими я можу сьогодні поділитися, з якими я можу допомагати нашим хлопцям і дівчатам, які повертаються додому – це основна мотивація. Якщо нашим ветеранам, які приходять з війни буде добре і мені буде добре. Я отримую задоволення від того, що я роблю. Це саме головне.
З якими питаннями найчастіше звертаються ветерани до вашого управління?
Найбільші проблеми зараз — це отримання статусів, документів учасника бойових дій, отримання документів з МСЕК, з групи інвалідності. Проблеми зі збиранням документів на пенсію — це найбільша проблема зараз. Ветерани повертаються і в перший момент, що вони не можуть отримати учасника бойових дій, бо військова частина не відправляє документи чи відправили, а вони дуже довго йдуть. Київ дуже довго переглядає ці документи — майже 11-12 місяців. І сьогодні 70% захисників і захисниць приходять саме з такими питаннями.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
