Як говорити з дітьми про війну та втрату рідних? Психологиня з Дніпра Олена Пуліна каже, з початку повномасштабного вторгнення одне з перших запитань батьків — чи треба говорити дітям правду? Фахівчиня радить: говорити правду, але не драматизувати ситуацію. Вона також нагадує, що під час звуку вибухів важливо контролювати свої емоції та діяти за узгодженим завчасно планом. Після — поговорити з дитиною та на власному прикладі показати, що страх — це нормальна реакція.
Ці та інші поради про те, як говорити з дітьми в небезпеці, — в матеріалі Суспільного
— Як розмовляти з дітьми, аби не травмувати їх?
— Найважливіше — це спілкуватися з дітьми, бо батьки вважають, якщо дітям по 3-5 років, то вони нічого не розуміють. А якщо вже діти старші, то батьки не знають, як це робити. Ми й самі не можемо собі дати раду, а вже діти... Не кажіть дітям: "Так, йди пограйся, бо батькам треба поговорити". Бо дитина в цей час розуміє, що він не є частиною родини, він не потрібен, його думки нікого не хвилюють. Для дітей це навіть більш страшне, ніж оці всі вибухи. Дитина ніколи не прийде і не скаже: "Тату, мені страшно". Навіть коли в моменті, ми пам'ятаємо, що ми — батьки і на нас є відповідальність. І ми не можемо драматизувати ситуацію. "Так, спокійно, дивись це ми зробили, оце ми зробили, ми там вийшли у коридор".
Ми знаємо, що ми робимо — оце головне. Не треба бігати й кричати: "Кляті вони всі, убивають, діти помирають". Ні, не треба. Бо ви викинули свої емоції і все, вас попустило, а для дитини це дуже важливо. Вона потім думає-думає-думає і вона не знає, що з того емоція, що з того правда, а що неправда.
"Так все гаразд, давай, в нас є алгоритм дії, ми знаємо що ми робимо". Візьміть чай чи щось таке, смачненьке, сідайте разом і починайте розмову з себе. Розмовляємо про те, як нам було страшно: "Дім здригнувся, чи ми чули цю ракету, чи ми чули ці вибухи і в мене тремтіли руки" — наприклад. У кожного з нас же тіло дає різну реакцію, тому нам потрібно допомогти дітям. І якщо ви можете розмовляти про свій страх — ви, оце дуже важливо, легалізуєте страх у дітей.
Останнє що треба спитати: "Де саме ти відчував цей страх?". Бо у кожної людини це може бути у животі — адреналін може так діяти, може дихання перемикати і все. І м’язи пам'ятають це і потім наші плечі починають опускатися і наша постава дуже змінюється. Бо ми ось тут наші страхи "несемо".
Отже, наше завдання — розслабитися та допомогти дітям. Це — фізичні вправи, швидка ходьба, плавання, це баня, спа, такі процедури.
— Які зараз найчастіші запити від батьків?
— Люди пишуть, коментують мені у Facebook та в Інстаграмі та кажуть: "Ми не маємо права бути слабкими, ми не маємо права показувати наші страхи дітям, бо тоді вони будуть хвилюватися ще більше. Ми повинні бути сильними". Це дуже велика помилка. Так робили наші батьки, їхні батьки і це — помилка.
Найбільше питання — таке: "Як казати правду чи неправду? Це був вибух чи гроза...". Правду, казати правду! Бути правдивим, але без драматизування ситуації, є як є. Адже вони все одно дізнаються: у садочку, у школі і вам не пробачать, що ви їм збрехали. А вам потрібно, щоб у вас зараз був такий зв'язок, був такий контакт, щоб вони до вас прийшли наступного разу і сказали: "Поговори зі мною". Важливо підтримувати це.
— Як говорити з дітьми про втрату?
— Не розмовляйте про щось з такими, знаєте, обличчям, а дитина ж не розуміє, що трапляється. Тому це той випадок, коли треба казати правду.
По-перше, у кожній родині свої традиції: хтось віруючий, хтось може не зовсім. І кожен може щось своє сказати. Хтось каже, що він на небі, як янгол, хтось може сказати, що він пішов, але він завжди в нашому серці. І це дуже важливо, дуже важливо, що ми сідаємо та розмовляємо.
Але не робить так, знаєте: "Доню, мені потрібно з тобою поговорити, твій тато…". Не треба, бо це лякає. Просто кажіть: "Дуже-дуже погані новини, в нас в родині таке трапилось...".
Нам здається, що дитина і так розуміє все, бо ми ж розуміємо. Ні, вона не розуміє, бо дитина завжди боїться образити, боїться сказати щось не те. Вона боїться завдати болю батькам, тому вона нас береже. Це абсурд, але дитина нас береже.
— Від чого залежить реакція дитини на події?
— Це дуже залежить від батьків. Якщо батьки "театр" влаштовують та драматизують ситуацію перед дітьми... А перші місяці ніхто не міг втриматись, це ж було жахіття. І це дуже потрібно зараз, знаєте, так-от пригнічувати-пригнічувати, прибирати емоції
В мене було декілька таких консультацій, коли батьки приходили та казали: "Дитина нічого не хоче, вона не вчиться". Спочатку ковід, потім війна. А ще є переселенці, люди з окупованих територій.
У мене була така жінка, з Донецька, а потім переїхала до Маріуполя, тікали. А що дитина може хотіти? Я кажу: "Так вона ж не знає, може, завтра знов тікати, навіщо зараз будувати нове життя, якщо воно може теж змінитися?". Ми повинні дати дітям якусь основу: "Життя продовжується. Дивись, ми будемо жити, ми з тобою будемо працювати. Я працюю, я заробляю гроші, це моя улюблена справа. А ти навчаєшся, бо це твоя справа. В нас є майбутнє, бо заради чого тоді наші хлопці там на фронті зараз? Вони це роблять для майбутнього".
Життя триває, і дуже важливо казати їм, що ми не можемо його поставити на паузу, бо ніхто не компенсує, ніхто не поверне нам ці роки.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
