Сказати добре слово, подякувати, підтримати — такі бажання виникають у багатьох цивільних, які зустрічають військовослужбовців у транспорті, магазині чи іншому громадському просторі. Натомість потрібно пам'ятати, що недоречні питання можуть нанести травму чи спричинити біль військовому. Кореспонденти Суспільного Житомир поспілкувалися з військовослужбовцями та їх лікаркою-психіатринею, щоб разом скласти список табуйованих питань та тих фраз, які військові хочуть чути від цивільних.
“Ми постійно в стресі. Хтось в більшому, хтось в меншому. В кожного різне ставлення до війни”
Військовослужбовець Віталій зараз лікується у психіатричному відділенні однієї з житомирських лікарень. Журналістам розповідає, що через психологічну травму йому важко навіть говорити на тему війни.
"Це для мене дуже болюча тема. Навіть переглядаючи новини у телефоні, швидко пролистую і намагаюся менше пускати в себе негативної інформації. Коли ми спілкуємося з цивільними, вони не розуміють багато речей: те, що ми пройшли цю війну, що ми там бачили, що ми там відчували. Вони собі спокійно можуть розмовляти про ту ж саму війну, не розуміючи, наскільки це впливає на нас".
Чоловік просить людей не провокувати конфлікти, і якщо військові попросили не говорити про війну, то далі розмову на цю тему не продовжувати.
“Тобто, якщо ти собі побалакав, допустимо, і думаєш, що все нормально, то для військового, який має певні проблеми, як ось я, це створить біль і проблему”.
Віталій говорить, що почувається дуже некомфортно, перебуваючи серед цивільних вдягненим “по формі”. Зайвої уваги суспільства він уникає.
“Мені простіше переодягнутися і пройти так, щоб люди не знали, що я військовий. Я не хочу, щоб мені поступалися у чергах без причини. Але якщо військовий поспішає і просить людину поступитися місцем у черзі, то тоді поступитися буде елементарною повагою. А безкоштовний проїзд — матері загиблих кожного разу бояться, виженуть їх чи ні. У цьому теж проявляється повага, повага до тих, хто віддав своє життя за наш спокій тут”.
Гроші — також табуйована тема для спілкування з військовими.
“Люди люблять рахувати чужі гроші або казати, що на війну ти пішов заробляти. Ми — ті, хто 24 лютого пішли, — навіть на гривню не сподівалися. Мало хто знає, що часто ми витрачаємо гроші на ті ж “мавіки”, автомобілі тощо. На лікування таких же військових часто скидаємося”.
На запитання “Як би ви хотіли, щоб з вами спілкувалися оточуючі?” Віталій відповів, що особливого ставлення вони не потребують. Але будуть вдячні за повагу і розуміння.
“До мене підійшов хлопчик. Запитав, чи може мені подякувати за захист і дещо дати від серця. Подарував ручку синьо-жовту та дві шоколадки. Мені дуже було приємно, я відчув, що все, що я роблю — недаремно, що мені є кого захищати. Але так, щоб прям усі підходили і дякували, то непогано, але не завжди потрібно. Забагато уваги”.
“Те, що ви подивилися мені в очі, коли я увійшов, і є ваша подяка”
Військовослужбовець Ростислав ніяковіє від слів подяки і запевняє, що дякувати треба не йому, а батькам, які виховали захисників і захисниць України, волонтерам і волонтеркам, полеглим Героям та тим людям, які отримали важкі поранення.
“Я хочу чути, щоб дякували моїм побратимам, яких немає вже. Мені не потрібно дякувати. Я військовий офіцер, це моя робота. За що мені дякувати?”
За словами Ростислава, йому складно сприймати гучні чи неочікувані звуки.
“У лікарні був ремонт. Працював перфоратор. Це не якийсь невідомий вибух. Це перфоратор, люди працюють. Але все одно було дуже важко. Я кожну хвилину собі намагався надіятися, що от зараз буде тихо. Зараз. Зараз. Зараз. Також складно, коли хтось грюкає дверима. Хочеться ховатися. На автоматі, на підсвідомості”.
Ростислав помічав, що люди часто хочуть задовольнити свою власну цікавість за рахунок військовослужбовців, розпитуючи про війну та перебування на фронті у деталях, або ж жаліють і говорять, що розуміють.
“Військові воліють, щоб з ними не спілкувалися. Не треба перед нами “стелитися”. Не потрібно жаліти. Коли я у спортивному костюмі стою, до мене ніхто не звертається, нічого не питає, не каже, як він мене розуміє. От так і коли я “по формі”, то не треба”.
“За кожним вашим питанням про війну стоїть ціна життя”
Житомирська лікарка-психіатриня Альона Лук'янчук працює з військовослужбовцями з 2022 року. Зараз вона допомагає військовим повертатися у цивільне життя.
“У суспільстві є стигматизація (таврування, створення негативного стереотипу — ред.) військових, які повертаються із зони бойових дій – люди навішують ярлик, що вони вже апріорі мають якісь психічні розлади. Це не так. Не потрібно сприймати військових як людей із якимись психічними розладами або психологічними проблемами”.
За словами лікарки, на війні у людини все працювало на те, щоб вижити. Для того, щоб зберегти психіку і фізичне здоров'я, відкриваються механізми, які дають адаптацію у складних умовах і дезадаптацію у цивільному житті. Коли захисники повертаються з війни, у них ці механізми продовжують працювати на підсвідомому рівні.
“Коли ви говорите про війну, військові це сприймають інакше. Ви питаєте, як вам здається, буденні речі, а він згадує, скільки кого він знав, скільки і кого він поховав. Максимально некоректно питати: “Коли закінчиться війна?”, “Ти вбивав?”, “Скільки ти вбив?”, “ Багато біля тебе загинуло?”, “Хто із друзів загинув?”, ”Чи бачив ти розірвані тіла, збирав шматки?”. Всі ці запитання можуть нагадати про травматичні події, підняти болючі спогади”.
Спеціалістка нагадує, що спілкуючись з військовими, треба бути обережним у висловлюваннях. Вони мають бути короткі і щирі.
“Якщо у вас є потреба звернутися, то це має бути максимально лаконічно. Не потрібно надмірних емоцій. Проста повага, людяність. Варто попередньо запитувати, чи не проти людина з вами поспілкуватися, обійнятися, чи щось прийняти у подарунок. Тому що це ваші бажання, а не його”.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
