Сергій Притула, засновник благодійного фонду Сергія Притули, приїхав до Житомира для зустрічі зі студентами Житомирського державного університету імені Івана Франка і з житомирянами. На цих подіях Сергій Притула прозвітував за роботу фонду і відповів на запитання студентів та житомирян.
Також він поспілкувався із журналістом Суспільне Житомир Дмитром Клименком. Говорили, зокрема, і про вибори.
Читайте повну версію текстового інтерв’ю, а для тих, кому відео краще, дивіться на нашому каналі в YouTube інтерв’ю із Сергієм Притулою.
Ви сьогодні у Житомирі зустрічались зі студентами і ще декілька зустрічей мали із мешканцями Житомира. Ви готуєтесь до виборів?
Ні, ми проводимо публічні звіти діяльності фонду. Тобто, звітність про те, що люди нам допомагають. Дають гроші, які ми перетворюємо в допомогу армії, або в допомогу українцям цивільним, які постраждали від російської агресії. Вона потребує такої багаторівневої історії. Тому що не всім вдається знайти звітність, наприклад, на сайті фонду. Тому ми вирішили максимально скоротити логістичне плече доставки інформації до кінцевого споживача. І на таких, насправді, онлайн-зустрічах набагато цікавіше, аніж сухі релізи в соцмережах. Люди приходять, ми спілкуємось, у них є свої переживання, у них є якісь свої міфи, які створюються завдяки чи російській пропаганді, чи лідерам громадської думки, які виїхали з України і десь із екзилу намагаються впливати на рівень довіри до українських фондів. Хтось приходить зрозуміти, чи якийсь хейт має право на існування, чи ні. Коли ти особисто з людьми спілкуєшся, це набагато цікавіший процес. Ми розуміємо, що рівень донатів буде і надалі поступово спадати. Аналітика, якою ми оперуємо по роботі фонду вказує, що від середнього донату в районі 800 гривень на початках вторгнення, на сьогодні середній донат десь 360 гривень. Тому поїздки по регіонах дають можливість співпрацювати і налагоджувати комунікацію з місцевими бізнесами. Тобто, якщо з якимись компаніями, назвемо так, національного рівня, у нас уже є напрацьована комунікація, співпраця, вони регулярно донатять, а ми розуміємо, на які напрямки скеровувати їхні кошти, то з бізнесами, які можуть бути локалізовані в межах однієї області, якогось регіону, у нас попередньо комунікація не була налаштована. Зараз ми намагаємось це виправити, тому що бізнес донатить не емоційно.
Він хоче мати теж якийсь вплив з цього?
Бізнес донатить нехай небагато, але регулярно. Це дає нам можливість мати середній чи довгостроковий горизонти планування. Тобто, коли ми розуміємо, що бізнеси нам кожного місяця забезпечують ось такий рівень фінансової підтримки фонду. Значить все, що зверху, ми зберемо донатами від фізосіб, від людей з-за кордону, те, що нам дає додаткові можливості.
Тобто, такий тур по регіонам, зокрема, в Житомирі спрямований на диверсифікацію надходжень до фонду?
Тому що ситуація, відверто кажучи, за підтримкою волонтерських ініціатив виглядає не надто оптимістично. Попри те, що я завжди дивлюся на стакан, як наполовину повний, а не наполовину порожній. Наприклад, якщо минулого року на піку валютних надходжень на рахунках фонду під час мегазборів було десь на рівні 25%. Впродовж року, до літа цього року відсоток скорочувався до рівня 10-12% Останній наш мегазбір "Можна повторіть", наслідком якого стане 101 далекобійний БПЛА-камікадзе показав рівень 5% надходжень з-за кордону. При тому, що географія обширна: 56 країн. Але в загальній скарбничці — це тільки 5%. Що ми маємо робити? Правильно, ми готуємось до поїздки в США і до Канади десь у грудні у цього року для того, щоб спробувати покращити комунікацію із донорами там.
Тобто, за кордоном зменшується кількість донатів і певною мірою це пов’язано з тим, що увага до України слабшає?
Саме так.
З ким там ви будете зустрічатись, які у вас там програми — це діаспори, чи це американський, канадський бізнес? Хто ці люди?
По-різному. Зараз ми зайшли у таку тісну співпрацю із Світовим Конгресом українців. Вони допомагають нам із налагодженням інфраструктури по цій поїздці від фонду, і зустрічі там плануються на різних рівнях. Як з громадами міст, наприклад, в Торонто чи Чикаго, де величезні українські діаспори. Також із родинами з української діаспори, які за багато років стали на ноги і володіють якимось бізнесами, і з ними можна спілкуватись, як тут ми спілкуємось з українськими бізнесами. Це зустрічі з американськими, канадськими фундаціями, які можуть стати партнерами, насамперед, гуманітарного напрямку нашого фонду. Також є цікаві перспективи по співпраці з деякими американськими інвестиційними фондами, які були нещодавно створені саме для того, щоб фінансово підтримувати царину українського мілтеку. Мілтек в Україні зараз стрімко розвивається, і наш фонд є безпосередньо дотичний до розвитку цієї царини. Ми співпрацюємо з різними компаніями, виробниками безпілотних технологій. Стосується це не тільки БПЛА, до яких ми звикли, дронів, чи FPV-дронів. Це також платформи дистанційного керування, на які встановлюється турелі під крупнокаліберні кулемети. Те, що пов’язано з підводною безпілотною технологією, але без спойлерів зайвий раз. У нас зараз є дуже цікавий проект. Ми зараз під нього хочемо отримати фінансування з-за кордону. Тому що це дуже дорогий проект. Ми ним дуже пишаємось, ми про нього ще не розказували. Це я зараз зроблю маленький ексклюзив в контексті оголошення цієї інформації медіа, бо ми напишемо скоро допис про це детальніше. Є у нас багато старих, радянських ПЗРК "Ігла". Також у армії є багато переносних зенітно-ракетних комплексів "Перун" польського виробництва. Це та сама "Ігла", тільки апгрейд. Зрештою, комусь щастить отримати "Стінгер". Ними можна користуватися тільки у світлу пору дня. Вони не були розроблені з опцією враження повітряних цілей вночі. Наші колеги з Одеси "Технарі" — так називається організація, придумали інженерне рішення, як імплементувати тепловізійну оптику і поєднати її з оптикою на цих ПЗРК для того, щоб мати можливість працювати вночі. Насправді, це стало певним проривом. Наш фонд в рамках цієї співпраці з "Технарями" і з українською армією: ми забезпечили вже 275 одиниць тепловізійної оптики, яка встановлюється на ці ПЗРК, які в свою чергу отримають мобільні групи ППО, які працюють зараз насамперед на південному напрямку, вклавши умовно 450 тисяч євро зараз початково у цей проект. Він вже себе максимально окупив, тому що одна російська ракета, яку ми збиваємо, коштує дорожче. Це по-перше. По-друге, саме збиття зберігає українську критичну інфраструктуру, по якій ця ракета була запущена. Навіть один раз збивши цю ракету, ми вже окупили цей проект, а там було не одне, умовно кажучи, збиття ракет. Зараз ми хочемо знайти фінансування для того, щоб масштабувати цей проект. Для того, щоб цими системами комплектувати мобільні групи по всій Україні. Нам для цього потрібно десь 1,4 мільйони доларів.
Ви хочете їх знайти у цій поїздці в США, Канаду?
Саме так. Тому що наколядувати зараз таку суму на ось такий проект в Україні, відверто, досить складно. Потенційно можливо, тому що це ППО, а люди розуміють важливість цього напрямку. Є просто напрямки, на які збирати гроші вкрай важко. Зокрема, у нас є таки напрямок КШМ — це комплектація командно-штабних машин необхідним обладнанням, електронікою, девайсами, екранами, елементами живлення для того, щоб командири підрозділів мали можливість оперативно, в режимі онлайн, керувати своїми юнітами в режимі реального часу, реального бою. Зібрати на такий проект гроші в Україні нереально. Нам обладнання однієї КШМ-ки обходиться від 400 тисяч до 600 тисяч гривень, але вийти в паблік і сказати — задонатьте на це, не можливо. Тому що у трьох словах, командно-штабна машина є два поганих слова — командна і штабна. Люди, на жаль, мислять стереотипами, що командири можуть бути поганими, а ті, хто в штабі, то взагалі нічого не роблять, і на такі потреби більшість категорично відмовляються донатити. Хоча очевидний той факт, що ті самі люди дуже радіють, коли українська ракета влітає в будь-який російський штаб. Тоді питання, чому такі подвійні стандарти? Ми ж розуміємо, що знищення штабу або складу цього штабу призводить до втрати управління більшими чи меншими підрозділами».
Це складно пояснювати?
Це складно пояснювати, тому по таких проектах ми дуже часто спілкуємось з бізнесами і намагаємось шукати гроші десь ззовні.
Ви сьогодні зустрічаєтесь з молодими людьми. Я розумію, що налагодження роботи з бізнесом — це важлива річ, але повернуся до свого питання. Якщо вибори будуть, ви підете на них?
Я вважаю вкрай шкідливими розмови про будь-які вибори до завершення воєнного стану в країні. Це насправді дуже шкодить суспільству. Я сподіваюсь, що українському військово-політичному керівництву вистачить мудрості не робити жодні вибори під час війни. Остання поїздка, яка була нещодавно, ми викатували на запорізький напрямок — Донбас і південь. Я регулярно спілкуюсь з військовими. Я завжди запитую, які є проблеми і, зазвичай, ті розмови були і залишалися про забезпечення. Цього разу дуже різко помінялась риторика, коли я запитав, що вас зараз непокоїть і дратує, то мені почали говорити про політиканство. Тобто розмови, які мусоляться у ЗМІ, в "ротах" якихось лідерів громадської думки, українських політиків, про можливості проведення виборів в Україні, дуже сильно дратують військовослужбовців. Вони не розуміють, чому хтось переймається більше якимось виборами, а не тим, що вони гинуть кожного дня. І як хтось планує собі організовувати виборчий процес, якщо в нього не будуть залучені люди, які зараз захищають свободу і незалежність України. Тому я би трохи розділяв, чесно кажучи, ті речі, причини поїздки, комунікації з бізнесом чи студентами. Зі студентами розмову потрібно проводити, тому що це молодь, на неї чекають дуже складні перспективи. З огляду на демографічну ситуацію в країні, яка була завжди від’ємною, то ще додалося від шести до восьми мільйонів біженців, за різними оцінками, які осіли в країнах Євросоюзу. І реалії такі, що більшість із них не повернеться. Це означає, що у нас попереду катастрофічна ситуація з робочими руками в країні. До 2040 року у нас людей віком 60+ років буде більше, аніж всіх інших вікових категорій разом узятих. Саме ось ця молодь, яка зараз вчиться в інститутах, вона стане поколінням відновлення. Плюс ми також себе не списуємо. Людей 30-40 років, які найближчих 15-20 років будуть залишатися в строю. Вкрай важливо достукатися до їхніх розумів з проханням вже починати готуватися до складного життя по закінченню навчання. Треба вже починати працювати, вчити англійську мову, викорінювати зі свого побуту всі російські наративи, включно з переглядом російського контенту, яким вони хизуються, який перетворюється в податки, з яких фінансується війна проти України. Тому що з молоддю, як ви помітили, взагалі ніхто не спілкується. З ними починали завжди спілкуватися за три місяці до виборів, сподіваючись, що це буде якийсь геймчейнджер. Коли я був студентом, зі мною так само ніхто не говорив. Можливо, дуже шкода, що там, у 90-тих, коли країна проходила якийсь етап становлення незалежності, не було менторства над молоддю, щоб пояснювати, що добре, а що погано. Після 2014 року у мене кожного року регулярні зустрічі. Це — Житомирський державний університет ім. І. Франка. Це мій другий приїзд за останні років п’ять у цей університет. Я собі маю таку місію. Мені дуже приємно говорити з молодими людьми. Я дивлюсь, як змінюються їхні запитання. Якщо чотири-п’ять років тому 80% запитань, на які я відповідав, стосувались кар’єри, шоу-бізнесу, телебачення, то сьогодні жодного питання про "тєлік" не було.
Тому що ви зараз фактично не займаєтесь шоу-бізнесом?
Так, не займаюсь. Тому що фонд провадить діяльність по п’яти напрямках: мілітарний, гуманітарний, два освітніх — для цивільних і військових, і адвокація певних інтересів України на закордонних майданчиках. Тому що наші західні партнери сприймають наш фонд як певну квінтесенцію громадянського суспільства в Україні. Завдяки тому, як нам вдається об’єднувати людей під один спільний знаменник нашими проектами. Тому в нас були трошки менше року тому відвідини Брюсселя і Берліна, Європарламенту і Єврокомісії, Бундестагу. У грудні минулого року були слухання в Конгресі. І весь цей рік дуже тісна комунікація з дипломатичним корпусом. Не тільки Євросоюз чи наші союзники, країни, з якими у нас не найкращі стосунки. Ми б дуже хотіли, щоб Індія супортила, ми поки що не маємо з їхнього боку пожвавлень у цей бік. Але потрібно говорити, потрібно зустрічатися, потрібно розуміти, що є перепонами. Виходити на рівень комунікації не тільки уряд-уряд, а і громадянське суспільство. Спілкуватися з медіа з Латинської Америки, африканських країн.
На другий рік повномасштабного вторгнення, на десятий рік повноцінної війни благодійні фонди займаються модернізацією ПЗРК, після складної зими. Ви назвали 450 тисяч. Така сума модернізації це для держави великі гроші?
Ні.
40 млрд грн на БПЛА держава виділила у цьому році. Ви закінчили збирати на безпілотники-"камікадзе". Невже держава за ці гроші не може купити ці безпілотники? Чому цими питаннями займаються благодійні фонди?
Участь благодійних фондів у процесі забезпечення наших військових не є головною запорукою перемоги, але є важливою її складовою. Порівняти бюджети усіх благодійних фондів і організацій разом взятих, усіх громадських ініціатив разом взятих з можливістю бюджету — це не в порівнянні. Ми крихти на тлі цифр, які трильйонами обчислюються. Не забуваємо про достатньо солідну матеріально-технічну допомогу з боку країн-союзників. Але рівень повномасштабного вторгнення — це така тотальна війна, що усе, що я думав і бачив у 2014 році і вважав, що я бачив війну. Як фізична особа волонтер, дуже гарно тоді комунікував із 8-м полком спецназу, 36-та бригадою морпіхів, і 80-кою. Де я і з ким тільки не був. У Пісках я мав можливість спостерігати за сепарським опорником, але я ніколи не забуду того, що я бачив під Чугуєвом минулого літа, коли приїжджали передавати допомогу іноземцям, які за нас воюють. Коли я вперше у житті побачив горизонт, увесь в диму, суцільний дим від вибухів. Нас атакують усим чим можна, крім тактичної ядерної зброї поки що. Задіяний Каспійський флот, всі види винищувачів-бомбардувальників, тисячі одиниць бронетехніки, сотні тисяч особового складу. У нас все розхідний матеріал, але вже пофіг на ті корчі, тепловізори — все. Важливо, щоб люди не ставали розхідним матеріалом. Це означає, що є держава, яка робить усе від себе залежне, є союзники, але якщо у нас є можливість доплюсувати допомогу, яка обернеться порятунком життя українського солдата, то це, чорт забирай, невимовний гріх, якщо ми не скористаємось своєю можливістю. Так, нехай наша допомога на тлі державних проектів забезпечення не є такою величезною, але вона ледь не миттєва. Тобто, логістика закупівлі, доправка до військових з боку українських волонтерів — вона в рази швидша, аніж у дещо неповороткої державної бюрократичної машини, і тим більше, якщо ми говоримо про постання з боку західних союзників. На жаль, там протоколи прописувалися під свої інтереси, а не під форс-мажори російсько-української війни. Вони не готові їх ламати, тому що Україна просить: давайте швидше щось робити. Нам це пояснювали свого часу на пальцях просто. Тому що за кожним рішенням спочатку стоїть обговорення, прийняття на політичному рівні, погодження з парламентами тощо. Ми змушені змиритися з подібним станом справ в європейській і американській бюрократії.
Але не з такими справами у нас, коли від нашого бюджету залежить вирішення тих чи інших питань?
Саме так. І тому, вибачте за фамільярність, копати чиновників на всіх рівнях під час війни — це нормально, у разі, якщо вони не чують людей, військових чи громадянське суспільство. Проте я би також хотів закцентувати увагу на якихось позитивних моментах. Тому що розносити хештег "зрада" — це найлегше, що можна. І, на жаль, українське суспільство більше любить говорити про якісь поразки, а не успіхи. Це нормально у стані війни, коли ти не можеш вплинути на знищення росіян, ти шукаєш куди скерувати свою енергію і виходить, що лупиш по своїх. Чи є у нас успіхи? Так, звичайно є. Я чесно скажу, як людина, яка мала досвід комунікації з державними інститутами, я помітив, що вони проявляють досить непогану гнучкість під час війни у стосунках з українським волонтерським середовищем. Не завжди успішно, не завжди добровільно, але вдається. Зараз маємо черговий кейс, як приклад того, як не треба робити. Коли з першого грудня впроваджуються нові правила ввезення гуманітарної допомоги. Попри те, що великі українські фонди, які репрезентують себе, як український волонтерський рух, є в постійній комунікації в Верховній Раді України. Стефанчук іноді робить досить правильні речі. Він запрошує волонтерів і навпроти них садить грядку — керівництво парламентів, Верховної Ради, Нацполіції, Нацбанку України, Мінфін, Мінекономіки, Мінцифри, і ми проговорюємо проблемні ділянки роботи і шукаємо шляхи, як це все пофіксити, як це виправити. Мінсоцполітики бере і видає нову історію, як ввозити треба буде тепер гуманітарку. Чи є там позитивні моменти? Так, є. Всі намагаються перевести в цифру, діджиталізація — це завжди класно. Чи є там негативні моменти? Так. Перш, ніж зайти в цифровізацію, все одно потрібно назбирати купу папірчиків. Якісь речі, які скасовують, їх замінюють тим самим. Коли ми привезли, до прикладу, 300 тепловізорів, ми не мали чіткого розподілу їх заздалегідь. Ситуація на полі бою може змінитися, підрозділи виходять на ротацію, заходять інші. Якщо у мене буде гарантійник на момент закупівлі від одних, а вони вийшли на ППД і мені потрібно забезпечувати передній край. А від них гарантійника у мене не було. Тому у нас є зараз проблема, як нам завозити номенклатуру з запасом на актуальний запит. Чому так відбувається? Бо хтось не проговорив це з волонтерським середовищем, як це краще зробити. Зараз будемо зустрічатись, будемо в ручному режимі виправляти це все.
Чому я постійно запитую про вибори. Останнім часом в Житомирі відбувається багато різних подій, які пов’язані з політикою. Деякі люди готують виборчі штаби, деякі проводять акції. Нещодавно вийшли люди, волонтери, які реально возять допомогу, і вони вимагали від міськради, облдержадміністрації витрачати гроші не на ремонти стадіону, плитку, а на потреби військових.
Аплодую стоячи. Ось це приклад того, як свідомі люди, з проактивною позицією не поширюють наратив — вернуться хлопці з фронту і порядок наведуть, а беруть ініціативу на себе.
Продовжую. В бюджеті Житомира на кінець вересня 5,7 млрд грн було, 1 млрд грн від нього — це ПДФО військових. 1 млрд 200 тис грн від початку вторгнення громада Житомира з бюджету виділила на потреби військових. Взагалі там 1 млрд 900 тис грн. На плитку 52 млн грн. Ми це вивчали. Інші державні структури витрачають 300-400 млн грн на ремонти чотирьох кілометрів дороги. Там ніхто не "копає"?
Чому ви це кажете мені?
Тут немає політики?
«Тут так само потрібно розглядати випадок від випадку. Не можна все чесати під одну гребінку. Тому що не може будь-яке місто, яке має серйозні інфраструктурні проекти, просто взяти їх і прихлопнути. Треба колектори чистити чи ремонтувати теплотраси. Так, це дуже важливо. Чи треба там якусь дорогу латати, — то це треба дивитися по ситуації.
Чи є тут політика?
Ось ці приклади деяких нераціональних витрат бюджетних коштів стало підставою до того, що у високих кабінетах з’явилась "мулька" проте, щоб забрати військове ПДФО з місцевих бюджетів до центрального бюджету з шляхетною місією: побудувати заводи, випускати військову техніку і тому подібне. І тут дуже важко стати на чийсь бік. З одного боку, ламається хребет децентралізації, за яку так довго боролися. Я знаю безліч прикладів, коли командування деяких військових частин приходять до керівництва територіальної громади, і вони домовляються про відсотковий розподіл цього ПДФО. Тому що військові теж не хочуть, щоб військова громада, вибачте, ходила з голим задом, і їм треба гроші на свої потреби. З іншого боку, я не толерую керівництво територіальних громад, які витрачають гроші ПДФО на те, без чого під час війни реально можна обійтись.
Наступне запитання стосується культурної сфери. Ви давали молодим людям меседж, що від усього російського потрібно відмовлятись. Як ви ставитесь до того, що деякі ведучі, артисти, продовжують продукувати російський продукт, музику і своїм авторитетом легалізують цей продукт.
Я давно не стежу за колегами по цеху. Це доходить тільки тоді, коли це прорвало всі фільтри та блоки. Роботи дуже багато, і я не встигаю за цим стежити. Звичайно, до мене доходить, коли Оля Полякова виступала на весіллі, де торт перевищує сто тисяч гривень. Мені здається, що просто потрібно бути більш перебірливим. Я коли працював у креативній індустрії, у мене були свої червоні лінії, які я не переходив. Не було корпоративів, які я міг провести для регіоналів чи комуністів. Зараз ми скотимося до обговорення такого поняття, яке не сформоване в Україні, як інститут репутації, і там у мене для вас хороших новин немає.
Ви напрацювали певний капітал — соціальний, і люди орієнтуються на фонд "Повернись живим", на "Фонд Притули", на інших волонтерів. Тому до думки людей, які беруть гроші, купують і продають дослухаються?
Тому я людям кажу конселить всю русню, яка оточувала і оточує. Чотири роки тому у мене була зустріч зі студентами Львівської політехніки. Запитую: "Студенти, а підніміть лапку вверх, хто дивиться Дудя?" Це російський блогер такий. Вісімдесят відсотків молодих людей, народжених в незалежній Україні, дружненько підняли руку. Тому я кажу, що з молодими людьми потрібно розмовляти і пояснювати все. Тих не дивіться, тих не слухайте, це не розповсюджуйте. Це стосується різного шлаку, який втік із України і шкодить інформаційно Україні. На кшталт, Шаріїв і т.п.
У вас були елементи російської культури, яку ви сприймали, але після 2014, 2022 року відмовились?
Після 24 лютого 2022 року мені не довелось ні від чого відмовлятись, бо все було законселено іще у 2014. Єдиний тотальний гріх був це — партнерство у програмі "Хто зверху" з Катею Варнавою. Я її водив на майдан до Небесної сотні, вона кивала головою. А потім вилазять гастролі в Криму. Відповідно бан від СБУ і до побачення. Російську музику я в принципі не слухав. Я ріс у селі в середовищі, де ходила фраза, що російський рок — це кал. Ми росли на Sepultura, Iron Maiden та Metallica, і нам слухати російське було понятійно неправильно. У моєму інформаційному просторі цього не було. Від чого я відмовився після повномасштабного вторгнення остаточно, так це те, що мене залишалось три людини з російськими паспортами, з якими я підтримував стосунки навіть після 2014 року. Нас пов’язувало дуже багато подій в молоді роки. І коли за місяць часу, після повномасштабки, жодна з цих людей не зв’язалась зі мною, не запитала, як ти. При чому, двоє з трьох живуть не в Росії, у Євросоюзі. Ну, окей, до побачення.
Рано чи пізно перемога буде, але росіяни залишаються сусідами і рано чи пізно з ними доведеться комунікувати. Як ви бачите цю комунікацію після нашої перемоги?
"Я не збираюсь ні з ким говорити, якщо відверто. Я не бачу проблеми в ровах з крокодилами. Вони ж можуть бути не тільки фізично проявлені, а в людських головах. Ментальне кредо, яке має сьогодні бути чітким для кожного: "Росія – зло! Все!" І оберігати своїх дітей, щоб вони з цим злом ніколи не зв’язувались. Тому, ментальні рови з крокодилами, насамперед. А фізично треба думати над лініями оборони після того, як відновимо кордони 1991 року.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
