"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін. Фото: be_man_be_strong/instagram

Володимир Фокін до повномасштабного вторгнення працював тренером з плавання та займався громадською організацією. Наразі він — старший лейтенант, командир третьої штурмової роти першого штурмового батальйону, третьої штурмової бригади ЗСУ. Про те, як працюють штурмові бригади на передовій і як правильно мобілізовувати нових людей в армію, розповів в інтерв’ю Суспільному.

Давайте з вами почнемо цю розмову з такого питання. Ви в Одесі вже добу, скажіть, повертаючись з передової, які в вас враження від міста?

Чудове, красиве місто, багато людей, всі з посмішками — і це приємно. Насамперед, 24 лютого, на початку повномасштабної війни, у нас була головна ціль, аби громадяни могли жити у вільних містах, насолоджуватись життям і щоби все було тихо і спокійно. Але з іншого боку, чесно кажучи, я в шоці і не тільки з Одеси, а і з Києва, бо повертаючись з таких міст, як Краматорск і Слов’янськ, то в Одесі і Києві дороги гірші.

Плюс, питання до нічних клубів, які за допомогою своїх схем працюють під час комендантської години — це незрозуміло, куди дивиться поліція, ТЦК і всі інші. Там такий фонд, який міг би допомогти наші бригаді штурмувати набагато краще. Ми воюємо там, щоби тут було спокійно і тут, умовно в Одесі, наш народ міг продовжувати жити нормальним повноцінним життям, але відчуття, що в нас повномасштабна війна і що воює вся країна — такого відчуття немає. Відчуття, що в нас кожного дня йде війна і гинуть українці немає, ані в Києві, ні в Одесі, ні в інших містах.

Чим ви займалися до повномасштабної війни, чим займалися у цивільному житті?

У цивільному житті я працював тренером з плавання, тренував маленьких діточок та займався громадською організацією спільно з іншими хлопцями — це була "Спілка ветеранів АТО Подільського району в місті Київ". Ми намагалися відстоювати права АТОвців. Також трохи займався бізнесом в напрямку автоіндустрії. Свою службу я розділяю на дві кампанії. Перша почалася на початку 2015 року, я пішов добровольцем в Азов, і закінчилась у вересні 2018 року, коли я звільнився з лав ЗСУ. Друга моя кампанія почалася 24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення Російської федерації.

Ви командир роти наразі. За що відповідає команди роти, і яку відповідальність ви на собі відчуваєте, коли йдуть люди на штурм?

Ну, дивіться, є обов'язки командира роти згідно статуту ЗСУ, а є обов'язки командира в нашому підрозділі, і вони відрізняються. Обов'язки командира в нашому підрозділі мені більше до вподоби. Звісно, командир роти відповідає за весь особовий склад, який йому підпорядковується, також я відповідаю за всю техніку та озброєння. Також відповідаю за готовність до дій, відповідаю за планування та реалізацію різних задач. Відповідаю за тренування особового складу, рівень підготовки. У нас штурмова рота. Кожен, мабуть, розуміє, що, якщо він йде у бій — він може не повернутися.

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін. Фото: be_man_be_strong/instagram

Ваша задача якимось чином поспілкуватися з людьми, пояснити їм, чи цього не доводиться робити?

Все почалось для нашого підрозділу ще 24 лютого. Тоді наш підрозділ, який в майбутньому став ССО "Київ", формувався на базі "Нацкорпусу" та "Нацдружин" — це також частина "азовського" руху, і також формувався на базі ексбійців полку "Азов". Там була велика кількість тих хлопців, які разом зі мною, або у інший проміжок часу, служили в полку Нацгвардії "Азов".

Цінності братерства, єднання та боротьби були з самого початку. Всі нові хлопці, які приходили, вони одразу попадали в здоровий колектив зі здоровими цінностями. Це стосується як для військового, так і для патріота своєї держави. В цьому плані було легко, плюс внутрішня атмосфера дозволяє усвідомити, що він не хлопчик з цивільного життя, а він — воїн, на якого покладена честь вбивати ворогів та повертати наші території.

Щодо слів, які я кажу перед штурмом. Мені щастить, бо в мене дуже гарний колектив. В мене кожен знає і усвідомлює свою роль в нашій визвольній війні та боротьбі. Змушувати когось, або просити щось робити мені не доводиться. В цій роті я і сам починав звичайним солдатом.

Ви вважаєте себе елітою української армії?

Особисто себе – не вважаю, бо як кажуть наші генерали, я не кадровий військовий. Я вважаю нашу бригаду однією з найбоєздатніших наразі в нашій країні. Це дійсно одна з найкращих бригад ЗСУ.

Ми можемо зараз пояснити в чому специфіка штурмових бригад?

Умовно, є ділянка на лінії фронту – це може бути населений пункт, лісосмуга тощо. Є задача — і її треба забрати, як у нас кажуть "штурмануть". Розробляється план, задіюються всі сили і засоби які є в батальйоні та бригаді – це аеророзвідка, рота розвідки, снайпера. У нас, як у командирів має бути максимальна кількість інформації для особового складу. Йде планування дій та штурмів, плюс під час планування ми дивимось та аналізуємо ворога. Аналізуємо його спроможності і можливості, і не забуваємо про спроможності нашого підрозділу. Бо бувають задачі відверто непосильні для тих сили і засобів, які підпорядковуються мені.

У такій ситуації робиться доповідь, що наразі мій підрозділ не може виконати цю задачу через це-це-це, і пояснюєш обставини. Завдяки командуванню, яке в першу чергу дбає про особовий склад, збирається командування за круглим столом і думає, яку цю задачу можна виконати іншим шляхом, аби все виконати та мінімізувати втрати особового складу. Це про поранених і зрозуміло, що хлопці іноді гинуть. Якось так.

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін. Фото: be_man_be_strong/instagram

Чи є таке, що ви, штуромовики, займаєтесь лише штурмом позиції, не копаєте окопи, не займаєтесь тим, чим мають займатися механіки. Є така особливість?

Взагалі, якщо згідно статуту, то саме механізовані війська мають проривати лінію противника, передній край і створювати умови для просування далі. А у нас в країні це якось викривилось, і тому у нас цим займаються штурмовики. В нас є і позиційна війна, і навіть, коли просто штурмовики тримають позицію, як звичайні піхотинці. Ми тоді облаштовуємо собі позиції і просто тримаємо. Плюс, дуже часто ми виступаємо в ролі пожежників. Якщо поруч з нами йде загострення, ворог активізується і не справляються з ними та з’являється загроза прориву, то наші підрозділи приходять на допомогу. Укріплюємо ті позиції які є і стримуємо навалу орди.

В інтерв’ю моїй колезі з "Української правди" ви сказали, що ваші позиції свого часу були буквально в 30 метрах від позицій ворога в Бахмуті. Я ведеться бій в такий умовах?

Скажу більше, що це в нашому підрозділі нормально і так майже завжди, що до позицій ворога 30-50 метрів. Якщо це 150-200 метрів, то в нас про це кажуть, що це "лафа" і "шара". Це вже майже не війна, ти знаєш, що вони десь там і все. Тут ще дивлячись від того, яка місцевість і де ми тримаємо оборону. Якщо це відкрите поле, то ніхто там за 30 метрів не сидить один від одного. Це нереально, бо не буде логістики. Не пішої не буде логістики, ні за допомогою техніки.

Якщо це лісосмуга, тоді ми відштовхуємося від пори року. Якщо "зеленка", то можна підійти і на 10 метрів — і ти ворога не побачиш. Якщо взимку – це трошки легше, але все залежить від умов. Якщо ми говоримо про бій у місті, наприклад у Бахмуті, то взагалі можна сидіти в одному будинку і перші два під’їзди можуть бути за нами, інші два – за росіянами.

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін. Фото: be_man_be_strong/instagram

Ви брали участь в операції зі звільнення Херсону. Чи правильно я розумію, що росіяни настільки швидко втікали від наших, що майже не було боїв з ними?

Так, це правда. Коли почалась ця велика операція, то в нас була одна ціль — наздогнати росіян. Спочатку ми їхали і були впевнені, що всі загинемо. Ми розуміли, як побудовані на передньому краї противника фортифікаційні споруди, і якщо би нас було бажання зустрічати – нас би зустріли чудово. Я ж кажу, ми всі були готові загинути на Херсоні.

Коли прорвали першу лінію оборони, то ми зрозуміли, що росіян немає, і тоді в нас виникло інше бажання – їх наздогнати. Населений пункт за населеним пунктом, куди ми пересувались і займали, ми питали, коли росіяни пішли. В першому населеному пункті сказали – 12 годин тому. Думаєш, блін, за 12 годин можна далеко поїхати.

Наступний населений пункт каже – 8 годин тому. Передостанній пункт каже – десь 5 годин тому росіяни поїхали і ми ось намагалися їх наздогнати. Наша артилерія 155 калібру, 777 завжди нас наганяла. Такого на Бахмуті немає, бо там більш позиційна війна, а там були активні наступальні дії і ворог тікав. Ми приїжджали, займали село і за нами підтягувалась одразу важка артилерія.

Більше 600 днів повномасштабної війни вже позаду, то ж хотілось з вами зробити якісь висновки. Чи навчилася, на вашу думку, українська армія чомусь абсолютно новому і чи вчиться ворог?

Давайте розпочнемо з нашої армії. Так, звичайно, всі активно почали застосовувати БПЛА, хоча "Азов" почав його застосовувати же у 2017 році. Є проблема, що це все у більшості випадків на волонтерських засадах. Тих самих БПЛА, ударних і розвідувальних, нам дуже сильно не вистачає. Є різні типи, які працюють на різну глибину ворога. Не вистачає нам абсолютно всіх типів БПЛА. Плюс, основне для піхоти – це "Мавік 3" та "Мавік 3т" – це просто китайський коптер, який розроблявся для того, щоби весілля знімати. Це добре, що до них в нас є доступ і їх закупають волонтери, але вже вчора нам треба було шукати якийсь вихід, щоби з цього гачка китайського зістрибнути, бо в будь-який момент ці поставки можуть перекритися. Ми в такому випадку будемо в дуже-дуже скрутному становищі.

Теж саме і з іншими озброєнням, нам дуже сильно потрібно розвивати наш ВПК, виробництво нашої зброї і наших боєприпасів – це ті самі міномети, гранатомети, будь-що. Ми тут дуже сильно просідаємо. Щодо адаптації в нашій бригаді до умов бойових дій – вона на достатньо високому рівні. Кожна наступальна операція – це такий клуб, хто і що краще придумає. Майже кожного штурму у нас щось нове, щось інше: різна кількість застосування особового складу, різна кількість застосування вогневих засобів, різні маневри.

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін з побратимами. Фото: be_man_be_strong/instagram

Ми намагаємось обдурити ворога, не дати йому можливість підготуватися по певних дій. Що на фоні країни в плані адаптації – росіянам, нажаль, ми зараз реально програємо. Ми тільки почали використовувати Мавіки на лінії фронту – у росіян вже окопний РЕБ. Тільки в нас хтось зібрав fpv-дрон – у росіян вони вже виробляються в промисловому масштабі. Зараз, на тому напрямку, де стоїть наша бригада, ну ми просто від них потерпаємо. Росіяни набагато-набагато швидше адаптуються до умов цієї війни. Те що там особовий склад не мотивований, тому що вони ведуть загарбницьку війну. Вони самі, по факту, не знаю за що воюють, більшість з них – це надає нам перевагу. Те, що у них офіцерський склад: командир взводу, командир батальйону не дуже досвідчені, мало вмотивовані і не бережуть свій особовий склад – є таке, але у плані ВПК ми програємо по всім параметрам.

Рік тому Арестович казав, що в них ракети вже закінчилися, чи за тиждень закінчаться. Де Арестович? Арестович закінчився, а ракети не закінчилися. Додалась лише величезна кількість "шахедів" з Ірану. Все погіршилось. Так, західні партнери надали нам ППО, але подивіться на мапу і розмір нашої країни — і тоді буде реально зрозуміло скільки тих же систем Patriot нам потрібно. В плані ВПК, я особисто вважаю, що росіяни трохи швидше пристосовуються до реальні сучасної війни.

Ви кажете, що не вистачає техніки, але ж не вистачає і людей. На цьому етапі війни, який може бути стимул для людини, яка досі не воює, яка може бути мотивація?

Скажімо так, наша країна провалила повністю мобілізаційну кампанію, це з моєї точки зору. З самого початку, з перших днів повномасштабного вторгнення. В нас на районі, в Києві, я бачив тисячі чоловіків біля військкоматів. Дуже багато з них до сих пір не мобілізовані, але вони і втратили насправді бажання. Спочатку побіг дуже великий людський ресурс у військкомати. Країна не впоралася і черги стояли перші два місяці війни. Якщо країна не впоралась з мобілізацією – вона втратила солдат.

З приводу людей в нашу бригаду. В нашій бригаді плюс-мінус все добре. В нашу бригаду величезна кількість заявок на службу і з кожним днем їх стає все більше. Але тут є і бюрократичні перепони: з приводу оформлення людей і переміщення з однієї бригади в іншу. Тож бюрократична машина тут не дуже допомагає. І замість того, щоби після 600 днів війни це трошки змінювати в бюрократичній машині, мені здається, що навпаки цієї бюрократії стає все більше, тому це проблема.

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін. Фото: be_man_be_strong/instagram

Ви сказали про те, що держава провалила мобілізацію на початку. Але ви мабуть бачили такі відео, як представники ТЦК хапають на вулиці когось, кидають в бус. Далі завозять у військкомат, людина проходить медичну комісію і далі її відправляють служити. В мене питання до вас, як до людини, яка керує військовими. Якщо таку людину направлять до вас, чи змогли би ви знайти правильні слова, аби цей солдат був ефективним, чи цього вже неможливо зробити?

"Неможливо" — такого слова для мене взагалі немає. Звісно, все залежить від людини, але також дуже важливо, в який колектив людина потрапляє. Якщо він навіть не бажає служити, або, наприклад, боїться померти. Якщо він потрапляє в здоровий колектив, в здорову атмосферу, то в багатьох би людей змінювалось би ставлення до військової служби. Є якісь міфи, що якщо тебе мобілізували, то ти вже солдат в окопі і скоріше за все завтра ти загинеш. Звідки вони беруться, я не розумію. Це маячня. Я знаю, як це в нашому підрозділі, я знаю, як це насправді.

Але все ж при відборі людей, які стануть в майбутньому солдатами і захисниками Батьківщини ми віддаємо перевагу саме добровольцям. Це люди, які свідомо здійснюють вибір на рахунок нашої бригади і служби. Наприклад, нещодавно мобілізувався мій товариш близький і в нього на співбесіді питають: "Ну ти розумієш, куди ти йдеш? Це ж найлютіший батальйон, а третя рота це ж взагалі". Він каже: "Так, я розумію, я хочу. Я Фоку знаю дуже давно". Він приїхав, пішов перший раз на штурм, повертається і каже: "ти знаєш, мабуть я збрехав. Я не знав куди я йду і я був до цього не готовий, але все було круто. Мені сподобалось, погнали далі". Реально, як ти знаєш, як твоя психіка відреагує на обстріли.

Є така теза про демобілізацію, що зараз є "вхід" в Збройні Сили України, але виходу практично немає. Або це має бути важке поранення, або смерть. Що ви думаєте з цього приводу?

Що це велика проблема, я би не сказав, але ситуація така існує, дійсно. Я бачив, що хтось створював петицію, щоби з моменту мобілізації людина мала відслужити 18 місяців і потім міг би звільнитися. З одного боку – ідея непогана, але якщо кажучи об’єктивно, от хто мене з моїми хлопцями поміняє. Нашу бригаду не виводять з поля бою, скоро вже буде рік. З одного боку, мені за це боляче, бо хочеться аби хлопці перепочили. Хочеться взяти цей багаж знань та досвіду, який ми отримали на цьому напрямку, опрацювати його і мати можливість навчити хлопців чомусь новому.

Об’єктивно, я розумію, а хто ж нас поміняє. Якщо підтримають закон, або цю ініціативу і уявіть – 200-300-400 тисяч військових звільнились і що робити, як воювати. Це якби всі люди з лінії зіткнення встали і пішли. Така проблема є, і що з нею робити, я не знаю. Особисто для себе, і багато хлопців з мого підрозділу розуміють, що ми тут не до кінця, ми тут до перемоги. На даний момент думати про відпочинок, дивлячись що коїться на фронті, ми не можемо собі дозволити. Правда, я не знаю, як я до цього будемо ставитись ще через два роки, бо служба – вона виснажує.

"Ми їхали і були впевнені, що всі загинемо": інтерв’ю з ротним третьої штурмової Володимиром Фокіним
Володимир Фокін. Фото: be_man_be_strong/instagram

Давайте останнє і замість підсумків, що будете робити після перемоги? І друге, чи є те, що ви хотіли би ще сказати нашими глядачам, а ми можливо це не обговорили?

Про плани. Перше, я хочу, як тільки ми здобудемо нашу перемогу, взяти всю свою сім’ю і вирушити мандрувати спочатку Україною, а потім, мабуть, світом. На це ми плануємо витратити два-три місяці мінімум, відпочити, перезавантажитись. Потім будемо повертатися, як то кажуть, до нормального, цивільного життя. З дружиною плануємо за містом жити, бо від Києва ми втомилися. Але в той же момент я розумію, що після перемоги буде ще багато роботи і на наші плечі ляже багато змін в країні, які треба буде зробити.

А з приводу того, про що ми не поспілкувались. До багатьох хотів звернутися – війна зачепить кожного і я зараз не закликаю всю Одесу піти у військкомат для мобілізації, але абсолютно всім треба готуватися. В Ізраїльській армії, наприклад, служать всі. В нашій країні треба робити щось на кшталт цього, і поки є час у тих людей, які не хочуть воювати – нехай готуються. Бо як показало 24 лютого, війна може прийти дуже швидко і бути дуже близько з тобою.

Хто ще вагається, то в нас, наприклад, зробили "тиждень рекрута", пробний. Якщо ти не знаєш, чи хочеш ти, чи не хочеш остаточно, готовий ти, не готовий, потягнеш, або ні, то ти можеш прийти на тиждень. Потренуєшся з тими людьми, які проводять відбір в нашу бригаду – це наші інструктори. Хлопці брали участь також у бойових діях. З ними тиждень тренуєшся. Якщо тобі на другий день не сподобалось, то все – ти можеш встати і вийти. Там годують, одягають, є там тренажерні зали, кімнати відпочинку. Можна спробувати і тоді ти даси собі відповідь, а ти готовий йти до нас, наприклад, в третю штурмову, або ні.

Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

На початок