У Житомирі на базі обласної клінічної лікарні імені Гербачевського у 2023 році вперше виконали операції із трансплантації серця і печінки. Хто дав органи для пересадки, скільки людей перебуває в черзі на трансплантацію, які ще органи пересаджують в області, чи можна стати посмертним донором і чи є охочі це зробити? Про це та інше, а також про міфи і фейки, пов'язані із трансплантологією на Житомирщині та в Україні, — розповіла трансплант-координаторка в області Марина Стадник в інтерв'ю журналістці Суспільного Олені Ваховській.
Згідно із даними громадської організації "Всеукраїнська платформа донорства "іDonor", у 2023 році в Україні пересадили 406 органів. Таку інформацію оприлюднили 9 жовтня. Минулого року трансплантацій було 384. Тобто можна зробити висновок, що за дев'ять місяців кількість таких операцій збільшилась у порівнянні з усім періодом минулого року. А я у нашій області. Які показники у нас у цьому контексті на медичні карті України?
Упродовж минулого року в обласній клінічній лікарні імені Гербачевського виконали сім трансплантацій. За дев'ять місяців цього року теж сім. Тобто наприкінці жовтня ми вийшли на показники минулого року, і маємо трошки часу, щоб, в принципі, показати той самий рівень, що загалом по Україні.
Чи можете розповісти, які саме це були операції, які органи трансплантували?
Минулого року це були винятково родинні трансплантації нирок, а в 2023 році це вже були випадки посмертної трансплантації. Ми мали діагностику смерті мозку у нас в лікарні, посмертних донорів, ну, і перші, відповідно, трансплантації. І це були не лише нирки. Це були трансплантовані на базі нашої лікарні печінка і серце. Це було вперше в нашій області, і сподіваємося, що ми будемо мати ще такий досвід надалі.
До цих операцій залучалися фахівці з інших медичних закладів?
Залучалися. Органи розподілялись від наших донорів, але не винятково для наших реципієнтів з листа очікування. Так працює Єдина державна інформаційна система трансплантації, бо співставлення пар донор-реципієнт відбувається саме в цій системі. І так вийшло, що від наших донорів органи були розподілені і реципієнтам із інших листів очікувань, з інших клінік. Відповідно, з тих клінік приїжджали до нас бригади вилучення, брали участь у вилученні органів і забрали ці органи в свої клініки для подальшої трансплантації. У випадку із серцем трансплантація відбулась на нашій базі. Реципієнт був не з нашого листа очікування, але в силу того, що воєнний стан, і серце "живе" поза тілом дуже короткий час, лікарі змушені були привезти реципієнта до нас.
От ви сказали про оцей короткий час. Якими є ці часові обмеження?
Якщо ми говоримо про нирку, то вона може в холодовій ішемії "жити" до 16 годин безпечно для подальшої трансплантації. Тобто нирку можна транспортувати буквально в будь-яку область по Україні наземним автомобільним способом. А у випадку печінки і серця, то там дуже обмежений час. Печінка може "жити" до 9 годин, але там сам термін операції дуже тривалий, тому її також стараються максимально швидко доставити. Серце –тут хірурги взагалі мають 3,5 години від часу зупинки кровотоку у донора до запуску кровотоку у реципієнта. Тобто і на вилучення, і на доставлення, і на безпосередню трансплантацію в них є всього три з половиною години.
А скільки тривають такі операції?
Якщо ми говоримо про серце, то в ідеальному варіанті це десь до півтори години часу. Технічно може знадобитись і більше. Але якщо хірурги не вкладуться в цей час, ми можемо втратити функцію цього органу. Тому в цьому плані такі операції — це вищий пілотаж.
Ви ще також згадали про листи очікування і, зокрема, про те, що кожен медичний заклад формує їх окремо.
Кожен медичний заклад, який має ліцензію, тобто право займатися таким видом діяльності, формує свій окремий перелік-лист очікування. Але дані всіх цих реципієнтів вносяться в Єдину державну інформаційну систему трансплантації. І розподіл органів відбувається по всій Україні.
Якщо говорити про потребу, то скільки людей на Житомирщині потребують донорських органів?
Якщо ми беремо просто загальну кількість людей, які взагалі потребують трансплантації, то теоретично ми можемо говорити про те, що її потребують всі люди, які мають встановлений діагноз — цироз печінки. А також ті, хто має ниркову недостатність у термінальній стадії, тобто в останній стадії захворювання. По серцю є певні діагнози, які статистично 100% мали би потрапляти в лист очікування. Але не всі пацієнти стають у лист очікування і заявляють про свою потребу на такий метод лікування.
Тому фактично в нашому листі очікування на Житомирщині майже 60 пацієнтів. Але їх кількість змінюється.
Це загальна кількість по всіх органах?
По всіх органах. А якщо ми говоримо, наприклад, про нирку, то на замісній терапії у нас в області перебуває майже 250 осіб. Теоретично, цих 250 людей мали б перейти до нас в лист очікування. Але через різні обставини це не відбувається.
Що треба зробити, щоб стати в такий лист очікування?
Потрібно звернутись в будь-який центр трансплантації. Територіального обмеження тут немає. Тобто людина з Житомирської області теоретично може обрати будь-який медичний заклад в Україні. Передовсім написати заяву в трансплант-координатора про те, що вона хоче отримати лікування в такий спосіб саме в цьому закладі. Потім має пройти певний перелік обстежень. І вже по факту цих обстежень збирається мультидисциплінарний консиліум, куди входять і вузький спеціаліст за напрямком – нефролог, і кардіолог чи гепатолог, а також сам трансплантолог, трансплант-координатор та анестезіолог. І тоді вже лікарі встановлюють той факт, що дійсно особа потребує лікування методом трансплантації, а також статус екстреності, який має потім значення при розподілі органів.
Пріоритетність.
Пріоритетність, так. І якщо лікарі погоджуються взяти цю людину на трансплантацію, якщо немає прямих протипоказів до цього, то дані людини вносяться в систему. І все, людина перебуває в листі очікування цього закладу, і там очікує свого донора. Центр трансплантації можна змінювати не частіше, ніж раз на шість місяців.
Чи довго люди чекають на органи? Я розумію, що тут дуже багато факторів впливає, але може є якийсь середній показник?
Дуже-дуже багато. Ну, от Інститут серця нам дає усереднений показник по серцю, що це плюс-мінус близько року. Але хтось може стати в лист очікування і отримати через два тижні свій орган, а хтось може стати в лист очікування і чекати його два-три роки.
В Україні декілька років є можливість написати згоду на посмертне донорство. Розкажіть детальніше, як ця опція працює?
Прижиттєво згоду на посмертне донорство дійсно можна написати. Це працює доволі давно. З 2019 року, коли внесли зміни до законодавства, власне, цю норму прописали.
До початку повномасштабної війни готували зміни до законодавства і планувалось, що таку прижиттєву згоду або незгоду, що не менш важливо, людина могла би дати в застосунку "Дія". Але ці зміни в законодавство не внесли. Тому треба трошки заморочитись.
На сайті Міністерства охорони здоров’я України, а також на сайті Українського центру трансплант-координації є перелік всіх закладів, які займаються такою діяльністю. У кожному такому закладі обов'язково працює трансплант-координатор. От саме цю людмину треба знайти. На обох згаданих сайтах є її контакти. Потім домовитися з ним на зручний для вас час прийти і написати власноручну заяву. З собою мати паспорт та ідентифікаційний код.
А як перевірити чи дані внесені, якщо людина написала заяву?
Людина не зможе перевірити, чи її дані внесені. Хіба можна домовитись з трансплант-координатором, і він може вносити дані при вас, якщо є таке бажання. Насправді ця інформація закрита абсолютно і не доступна нікому — ні сімейним лікарям, ні лікарям-трансплантологам. Доступ до неї мають виключно трансплант-координатори. Тому ці перестороги, які бувають у людей, що про це будуть знати в поліції, будуть знати сімейні лікарі, будуть знати ледве не в кожній реанімації анестезіологи, не відповідають дійсності. Цей реєстр закритий. І тільки у тому випадку, якщо колись так станеться, що людина потрапить в реанімацію, у неї діагностують смерть мозку, і її дані як потенційного донора внесуться в ЄДІСТ, то тільки тоді стане відомо, що ця людина за життя давала власну згоду або незгоду.
А якщо говорити про кількість людей, які дали згоду на посмертне донорство на Житомирщині, то скільки їх?
На сьогодні 15. Особисто мені подали заяву 15 людей.
Це за який період?
Десь за останній рік, напевно. Найперша заява була моя. Як тільки я отримала доступ до системи, це було перше, що я зробила.
А хто ці люди, які приходять писати заяви на згоду? Я розумію, що ви не можете персональні дані розповідати, але в загальному.
Так. В основному, це жінки. Чомусь вони у нас більш в цьому плані прогресивні чи що, я не знаю. Жінки і більшість людей молодого віку. Причому, якщо приходить вікова категорія 30-35+, то їм дуже цікаво. Вони ставлять багато запитань. Ми спочатку годину-півтори спілкуємося, я їм розказую всі нюанси, які їх цікавлять. І після цього вони пишуть заяву.
Якщо приходять молодші люди… У цьому плані вони мені дуже подобаються. Вони абсолютно впевнені у своєму рішенні, приходять і кажуть: "Добрий день, ось мій паспорт, ось мій код, давайте, що там треба написати. Все, до побачення. Гарного дня". Якось хлопчина приходив. Я його запитую: "Може, вам хоч щось розповісти?". А він у відповідь: "Я знайшов всю інформацію, я прочитав все законодавство, все, гарного дня".
Ви ще згадали таку опцію, як "незгода". Чи потрібно підтверджувати її у вас так само, як згоду?
Ну, дивіться, я кажу, що заяву про згоду в нас написали 15 людей. Незгоду не написала ще жодна людина. Хоча у коментарі до подібних інтерв'ю, як у нас сьогодні, чи просто моїх дописів про це, завжди приходить хтось, хто прям радикально не згодний. Але коли я запрошую таких людей прийти і оформити свою незгоду, то, скажімо, жодна людина поки що не прийшла.
А взагалі, така опція доступна. Ми ж розуміємо, що не всі люди апріорі згодні на це. Людина має право на свою думку, на своє бажання і на те, як розпорядитись своїм тілом після смерті.
Якщо не помиляюсь, згідно із законодавством, незгоду можна змінити на згоду і навпаки?
Можна. Можна відкликати згоду, можна відкликати незгоду. І це можна робити необмежну кількість разів протягом життя. І необов'язково шукати того трансплант-координатора, якому ви цю згоду давали. Будь-який трансплант-координатор у будь-якому центрі може внести ці дані. Вони ідентифікуються по ідентифікаційному номеру, тобто навіть якщо особа змінить прізвище, паспорт чи якісь інші вхідні дані, то реєстр по ідентифікаційному коду все одно цю особу встановить і підтягне статус.
А щодо тих операцій, які проводились в обласній лікарні — донори були в цьому реєстрі чи ви працювали саме з родичами, які давали згоду?
Ні, в Україні взагалі не було ще жодного випадку, коли донор підбирався із реєстру, який дав за життя згоду. Просто відсоток таких людей насправді на сьогодні ще дуже невеликий. І з цього приводу ми змушені були звертатися до родичів.
А як працювати із родичами? Власне, у людей є упередження стосовно такої делікатної теми. З чим ви стикаєтеся?
Ми стикаємось не те, що з упередженнями, а часто з тим, що люди взагалі на таку тему мало думають, мало спілкуються, і в них часто немає взагалі думки на цю тему. Ми приходимо тоді, коли людям повідомляють про те, що їх родич помер. І тут же я мушу зайти з розмовою про цю згоду або незгоду. Немає часу відтягувати, відкладати, поговорити про це завтра, дати людям оговтатися. Тому що пацієнт в такому стані, це вже фактично не пацієнт. Це вже ми говоримо про те, що людина померла. І фактично за рахунок медичних препаратів і обладнання підтримується життєдіяльність. І це настільки хиткий стан, настільки нестабільний такий пацієнт, що зупинка життєдіяльності може відбутися у будь-який момент. У нас насправді дуже мало часу. І через це ми на таку розмову виходимо зразу. Люди в шоковому стані, люди емоційно розчавлені, вони мали надію на те, що родича можна врятувати. І тут ми ще приходимо і говоримо, ну, а давайте ви поділитеся, вашого ми не врятували, але ми маємо шанс врятувати інших. І насправді люди дуже по-різному реагують. Хтось категорично відмовляється одразу, комусь треба аргументи для того, щоб переконати. Найчастіше ми відмови отримуємо з таким формулюванням, що люди кажуть: "Я не знаю, як би він хотів". Тому я завжди говорю, що треба розмовляти про це — вдома, за вечерею, за чашкою кави. Нехай це буде така тема для розмови сімейної, щоб ваші родичі знали про те, як ви хочете. Якщо ви не маєте часу і бажання написати заяву.
Перестороги у людей теж існують. Хтось думає, що ми заробляємо на цьому космічні гроші, що ми приторговуємо трохи тими нирками. Але насправді законодавство влаштоване таким чином, що торгівля органами апріорі не можлива, компенсацій жодних родичам за згоду не передбачено. Як і не передбачено ніде у світі, не тільки у нас.
Рішення про смерть мозку — це дуже непроста і тривала процедура. Кілька клінічних оглядів, тест на апное, іноді додаткові діагностичні методи. І саме консиліум лікарів підписує рішення, акт цієї діагностики — смерть мозку.
Зробити це в напівлегальний спосіб, десь не долікувати, десь не додивитись —теж не можна. Для того, щоб людину підвести до цієї діагностики, провести її якісно, діагностувати смерть мозку і потім, щоб такого пацієнта змогти кондиціонувати, насправді його треба дуже-дуже якісно лікувати. Тому в цьому плані також всі махінації просто не можливі.
А якщо люди, наприклад, родичі погоджуються на посмертне донорство свого родича, чи розповідаєте ви їм, чиє життя врятували ці органи? Чи є така комунікація?
Ми не можемо відкривати персональні дані. Тобто ми не можемо повідомити, що там…
Прізвище, ім'я умовно.
Так. Але ми можемо просто сказати, що цей орган трансплантований, і що він функціонує.
А там, наприклад, умовно, що пересадили 15-річному хлопчику, або ще комусь?
Такі загальні дані — чи це дитина, дорослий, жінка або чоловік, ну, звісно, ми можемо дати.
А люди запитують?
Було по-різному. Просили родичі, які дали згоду одразу повідомити, коли відбудеться потім трансплантація, який результат. Були родичі, які через пів року мені подзвонили і про це запитали.
А наскільки близьким має бути родич, аби давати таку згоду або незгоду?
Будь-хто із числа родичів. Ну, ми умовно говоримо про близьких родичів, але взагалі будь-хто, хто може підтвердити родинні зв'язки із донором. Батько, мати, брат, дружина, брат, сестра. Хоча в законодавстві прописано, що навіть людина, яка має право на поховання, але не є родичем, бо інших родичів немає, може давати таку згоду.
Хочеться поговорити ще про міфи про донорство в нашому інфопросторі. Певний час тому ходив такий фейк, і це, певно, було російське ІПСО, тому що сліди ведуть туди, якщо можна так сказати, про те, що органи українських військових продають. Поясніть, як фахівчиня, чому це не можливо.
Не можливо апріорі. І насправді законодавством заборонено навіть розглядати як потенційних донорів осіб, які загинули внаслідок бойових дій — як цивільних, так і військових.
Це надто специфічна процедура. І просто десь там у підвалі в когось щось вирізати, чи в якомусь закладі, який під це не прилаштований, і де не можна в правильний спосіб законсервувати цей орган і його транспортувати, неможливо. Мають бути фахівці, які вміють це робити у правильний спосіб. І орган цей ти ж в кишеню не сховаєш, має бути спеціальний контейнер, певним чином замаркований. Реально ніяк.
Ну, і в буквального трупа органи, в принципі, не вилучаються. Тому що забір органів має бути саме у людини, в якої підтримується життєдіяльність внутрішніх органів.
Які ще міфи вам доводилися розвінчувати при спілкуванні з людьми або у своїй просто роботі?
Найчастіше це те, що ми можемо приторгувати органами або хтось на цьому може заробити. У нас навіть були випадки, коли люди приходили, говорили, що у нас крутне матеріальне становище, давайте я нирку свою комусь продам. Але це не можливо. У випадку родинних трансплантацій привести когось живого і сказати, що це мій родич, — не вийде. Ви маєте документально підтвердити, що це справді ваш родич. Знову ж, ми вносимо дані про донора в ЄДІСТ. Це автоматизована система. Ми не можемо знати наперед, кому саме дістануться ці органи, тому не можемо домовитись з реципієнтом в тому, що він може купити цю нирку.
Стикаємось з думками, що вилучити орган можна будь-де, мало не в швидкій. Але це високотехнологічні операції. У цей процес залучена величезна кількість фахівців. У нас, коли йде такий мультоорганий забір, в операційній одночасно близько 100 людей перебуває. Тобто такі штуки втаємничити не реально.
Заробити на цьому теж не можна, тому що зараз працює державний пілотний проект, і ці послуги безоплатні для реципієнтів. І лікарі, які вміють це робити, їх настільки невелика кількість насправді в Україні, що вони не будуть ризикувати своїм ім'ям та репутацією. Держава платить закладу за факт проведеної трансплантації за пакетом, і вона платить гарну вартість. І лікар за свою роботу має можливість отримати гарну зарплату. Тож, потреби заглядати пацієнту в кишеню у лікаря точно немає.
Я ще хотіла такий момент з'ясувати. Якщо людина, знаючи, що вона потребує органу, наприклад, нирки, приводить не родича, а свою знайому людину, чи навіть, можливо, свого партнера, чоловіка, дружину. Чи може вона з цією людиною прийти і попросити перевірити сумісність?
Чоловік-дружина – може.
Якщо це цивільний чоловік і дружина, значить, ці люди мають принести рішення суду про те, що вони дійсно є цивільним подружжям, просто неузаконені свідоцтвом про одруження.
А якщо це просто знайома людина, але не із числа родичів, це не можливо. Тому що закон передбачає, що родинні зв'язки ми маємо підтвердити. А дозволені лише родинні трансплантації. Це можуть бути родичі і першого порядку, і другого порядку. Це можуть бути і племінники, і племінниці, і дядьки, і тітки. Але треба формально згідно із документами довести, що це дійсно твій родич.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
