Андрій Олійник у 27 років став народним вчителем, а у 28 — наймолодшим освітнім управлінцем у своєму місті. Вже два роки він — директор у ліцеї Кам`янського, що на Дніпропетровщині. Танцює з дітьми, радиться з ними щодо шкільних справ та вчить за допомогою ігор.
Які новації увів у шкільне життя, що, на його думку, треба змінити в освітній автономії та як допомагає дітям в укритті переживати повітряні тривоги – він розповів в ексклюзивному інтерв'ю Суспільному.
Ви написали, що зараз не створюєте свій особистий бренд як вчителя, а створюєте бренд освітнього закладу і ви керівник з іншим баченням освіти. Коли до вас прийшла думка, що треба інше бачення освіти і чому?
Ця думка в мене була, мабуть, з першого дня роботи взагалі в освіті, ще коли я був вчителем початкових класів. Ми тоді працювали за звичайною системою, за тодішньою програмою і якраз стартував пілотний проект нової української школи. І, звісно, мене вабило нове, мене вабило те новаторство. І мені хотілося щось робити таке.
І от з 1 липня 2021-го року я почав змінювати життя в цьому ліцеї.
Які новації ви ввели?
Основною задачею для мене, як для керівника в цьому закладі, було створення партнерства батьків, вчителів, адміністрації і дітей. Думаю, що саме в цьому сьогодні полягає успіх навчання, успіх виховання наших дітей. На жаль, на сьогоднішній день між школою та між батьками, я завжди про це говорю, є стіна недовіри і непорозуміння.
І якщо ми говоримо про зміни в закладі, то ось ця відкритість для мене була одним з основних моментів, щоб батьки мали можливість приходити в заклад.
І у вас починається це з того що у вас двері в школу відкриті і лунає музика.
Так, відкриті двері і лунає музика. Лунає музика на вході в школі, лунає музика в кабінеті у директора, і вона є на перервах.
Мені дуже хотілося спілкуватись з дітьми, окрім своїх уроків. Просто з учнями, які до мене приходили, ділилися своїми враженнями, ідеями, як вони взагалі бачать наш процес навчання в школі. І для мене це було таким кайфом!
А як це було для учнів – коли їх слухали?
Знаєте, перший час вони заходили у приймальню і у них було: "Боже, а тут можна перебувати?". Вони заходили в кабінет так, начебто до якогось музею. Я кажу їм – діти, розслабтеся, давайте сядемо нормально поговоримо. І от коли так ми з ними пили чай, то дуже багато змінювали. Відразу ми почали модернізувати учнівське самоврядування.
Старшокласники проводять уроки у молодшої школи. Самі розподіляють предмети, готуються до занять і викладають. Це самостійно вирішили так робити в рамках учнівського самоврядування.
І мені дійсно подобається, знаєте, є межа, яку вони не перетинають, але коли ми з ними спілкуємось, я не можу це назвати дружнім спілкуванням, але воно таке тепле. От я розумію, що сидить учень і говорить зі мною не просто як з директором, а мабуть більше – як з наставником, з людиною, яка може його підтримати, дати йому якусь пораду і вказати на правильний шлях, і тоді дійсно він чи вона досягне певних результатів. Насправді нововведень було багато, як я вже сказав – партнерство з батьками. Перше — це відкритість.
Відкритість — це перше, а друге?
А друге — це щирість. Батьки повинні розуміти і знати, що їхніх дітей тут люблять, що їх поважають, що в жодному разі не булять і діти почувають себе комфортно. На цю щирість рівняються і самі вчителі.
Ви торкнулись питання булінгу. Стикалися з цим? Якісь профілактичні заходи проводите щодо проявів булінгу?
До нас постійно хтось приходить і постійно якісь заходи ми в цьому плані проводимо. Протидія булінгу у нас такою червоною лінією іде протягом усього навчального року.
На жаль, ми стикалися з випадками булінгу. Випадок зафіксований по відношенню до вчителя від одного з батьків і його дитини. Це була дуже складна ситуація для усього нашого колективу. Ми подали позов до суду, виграли суд... Правда була за нами. Я не просто так сказав про стіну недовіри між батьками і вчителями, тому що дуже не хочеться, щоб сприймали вчителя як обслугу. Це образливо.
Якщо ми говоримо про роботу в умовах війни – мабуть сьогодні всі вчителі наскільки трансформувалися, наскільки знайшли в собі сили не просто викладати, не просто любити свій предмет, а бути для багатьох підтримкою, якоюсь рятівною силою, до якої можуть прийти будь-хто з батьків, будь-хто з дітей.
От у нас на початку року діти спускалися в укриття і деяким з них було важко і було, що дівчинка плаче. Я до неї підходжу, запитую: "Чому ти плачеш?" А вона так тихо плаче. Я запитую: "Може тобі треба покричати?" От знаєте, як буває – дати емоцію, щоб вона просто викричалась. Вона каже: "Ні, я не можу плакати голосно, тому що почує ракета і прилетить". І коли ти чуєш такі відгуки дітей, то складно знайти якісь слова, якими можна підтримати і тут розумієш що якісь обійми і якісь техніки, які нам пропонують – тільки це може нас рятувати.
Зараз працювати важко, тому що на момент нашої, скажімо так, технічної праці повсякденної накладається момент емоцій. Ми повинні бути стресостійкими і якось наповнювати себе.
Коли ви були вчителем початкових класів, ви танцювали з дітьми. Чи танцюєте ви зараз і чи є місце танцям у війну?
Зараз танцюю я вже значно менше. У минулому році було кілька заходів. Був один з таких днів, я прийшов на роботу, думаю: сьогодні треба потанцювати. Ми зібралися з початковою школою, порухалися і я виклав це відео в інтернет.
Було дуже багато репостів цього відео, багато приємних відгуків, але були і відгуки не дуже приємні: що зараз це не на часі, бо війна, гинуть захисники… Я з цим погоджуюсь, але завжди кажу – у наших дітей, на жаль, викрали дитинство. Де, як не в школі, вони можуть погратися? Де, як не в школі, вони можуть потанцювати? Не на часі великі танці, великі якісь веселощі, шоу, але все ж таки момент дитинства, момент усмішок, дитячих оцих емоцій він все ж таки повинен бути.
Система освіти, як на мене, це те що постійно змінюється. Чи встигають ці зміни, на вашу думку?
Так, постійно змінюється і починається завжди все з початкової школи. Дивіться, реформа початкової школи впроваджена і я думаю, що успішно ми її в початковій школі впровадили. Якщо ми зараз говоримо про середню школу, про п'яті - шості класи, то там трішечки є проблеми.
П'яті-шості класи це вже ж більші діти, там вже потрібні інші методи, тому якось десь щось модернізуємо, багато всього є в мережі, багато є можливостей. Ми сподіваємось, що все ж таки у нас вийде і ми отримаємо те, що треба не тільки в плані матеріально-технічного забезпечення, а от в плані саме нових методів.
Я навчаюся, і це навчання постійне. Це не просто знання законодавства, це не просто робота з батьками, з учителями. Це такий величезний пласт: і психологія, і юриспруденція, великий об'єм роботи займає саме господарська частина для менеджера.
У чому ви йдете проти системи? Що треба змінити?
В автономності школи не вистачає можливості ухвалення особистих рішень про організацію освітнього процесу.
Ми говоримо про те, що на сьогоднішній день батьки у нас мають право обирати форму навчання. Міністерство говорить, що батьки мають право, ми дослухаємось, ми можемо почути їхню думку, що вони думають, ми не змушуємо нікого. Але коли ми говоримо про форму навчання в закладі – ми ж не сидимо тут, вибачте, люди, які зайшли просто з вулиці. У нас є певне уявлення взагалі освіти, у нас є певне уявлення педагогіки і роботи з дітьми і виявляється, що на сьогоднішній день ми неначе якісь такі "цербери", які чи то хочуть вивести дітей в школу і тримати їх тут, чи навпаки не хочуть їх вивести і тримають їх вдома дистанційно.
І люди не можуть для себе зрозуміти, хто ж ми такі і ми вже самі для себе не розуміємо хто ми, куди ми і як нам далі. Тому от в плані автономії мені здається, що саме рішення по формі навчання повинно ухвалюватися безпосередньо саме закладом освіти.
Підсумовуючи нашу розмову, хочеться додати до інновацій це страшне слово для вчителів – гейміфікація. Це впровадження ігор в освітній процес. Я безмежно пишаюся нашими учителями, які підтримали мене в цьому і не злякалися. Маленькими кроками ми рухаємось і не боїмося впроваджувати. Тому мені хотілося б звернутися до освітян і сказати: не бійтеся, ми вже стільки всього пройшли, що гейміфікація, якісь цифрові носії це вже не є проблемою.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
