Минуло вже понад півтора року, як поліг на війні захисник з Черкас Віталій Сагайдак, утім його дружина Ольга досі чекає, що двері в оселю відкриються і чоловік зайде в дім. Також на тата продовжує чекати чотирирічна Мілана.
Незабаром у Черкасах з’явиться памʼятна дошка на його честь.
22 травня 2022 року, коли 35-річний капітан поліції Віталій Сагайдак із Черкас ніс службу в селі Вільноандріївка на Запоріжжі, росіяни завдали авіаракетного удару. Тоді в один день Україна втратила 23 КОРДівця (Корпус оперативно-раптової дії — ред.) полку "Сафарі". З Черкас загинули четверо: старший лейтенант Олександр Бойко, капітани поліції Олег Прудкий і Віталій Сагайдак та лейтенант поліції Станіслав Дяченко.
"Вони поїхали на ротацію, бо постраждали колеги під Дергачами, і хлопці вирушили їм на заміну. Дев'ятеро поїхало, п'ятьом пощастило вижити. Максим Дмитраш, зокрема, чудом вижив. Це Віталіків друг, колега, кум. Зараз Максим представляє Україну в збірній України в Іграх Нескорених".
Обстріл стався о пів на третю ночі. "Калібрами" завдали три точних удари.
"Тоді загинули девʼять кордівців з Вінниці, четверо хлопців з Черкас, Рівненщини і, здається, з Чернівців. Вони були цікаві ворогам, тому що це елітна поліція. Їхні позиції здали".
26 травня чоловіка Ольги ховали в закритій домовині.
"Я його не бачила. На опізнання їздила його мама Світлана Володимирівна. Перед відрядженням він мене забирав із села в Черкаси, дорогою просив: "Оля, якщо зі мною щось трапиться, ти, будь ласка, гроб не відкривай, запам'ятай мене таким, яким я є". Хоч був сильним, вольовим, ніколи не показував переживань, напевно, в нього було тривожне відчуття".
Знайомство
Їхнє знайомство Ольга памʼятає до найдрібніших деталей: в один із вечорів прийшла додому, а її майбутній чоловік сидів на кухні. Він був другом і колегою Ольжиного знайомого.
"Познайомилися 4 грудня, а Новий рік зустрічали вже разом. У Віталика були дуже гарні блакитні очі і щира посмішка. Памятаю, як заходжу на кухню. Він сидить в дверях. Дивиться на мене. Познайомилися — дуже приємний в розмові. Мало людей, які говорять правду, а він зразу почав говорити такі щирі моменти. Був неймовірно відкритим".
Ольга пригадала: зайшла і помоніторила його в соцмережах.
"Нічого на тій "анкетці" не було. Пара фотографій. Хотіла зрозуміти, чи він в стосунках. Бо нічого не сказав. На наступний день написала йому. На той момент він працював у батальйоні особливого призначення. Часто їздив на затримання, і його ніколи не було вдома. Це реально важкий графік. Написала йому, а він скинув номер, каже: "Ти мені звони, тому що тут я є, а тут знову немає. Не встигаю додому дійти, як ми їдемо вже десь на роботу".
Подзвонила Віталієві через два дні. Зустрілися на каву:
"І так якось все завязалося-закрутилося. Він дуже щирий. Буквально одразу почали жити разом. Пʼять років так і прожили".
Робота: "мене ніколи не буде вдома"
Пригадала: коли починала зустрічатися з ним, то часто чула питання: "Мене ніколи не буде вдома. Тебе таке влаштовує?". Відповідала: "Я готова. Ти мені потрібний". Віталій дуже любив свою роботу. Не втрачав можливості їздити на підвищення кваліфікації. Був психологом, але кабінетна робота була не для нього, розповіла Ольга:
"У нього була мета — прийти у спецпідрозділ КОРД. Він багато тренувався, вивчав різну літературу".
В КОРДі Віталій був кінологом. Із собаками займався з 17-ти років:
"Це була його віддушина, його царина. Собаки у нього викликали найкращі емоції. Казав, що собаки — справжні друзі і ніколи не зраджують".
Його собака Лобзік зараз служить в Національній Гвардії.
"Це молодий собака. Він його взяв ще цуценям. Вклав в нього енергію, душу. Він був по темпераменту дуже схожий на нього. Йому це дуже подобалося".
Крім цього, Віталій їздив на курси альпінізму, мав відзнаки в екстемальному водінні.
"Він завжди пробував себе у чомусь новому. Йому постійно хотілося щось вивчати. Екстремальне водіння йому було потрібне по роботі, бо він був в групі де працюють ті, хто безпосередньо бере участь в затриманнях".
Дружина береже шеврони і посмертні нагороди Віталія.
"Ми навіть на памʼятнику шеврони зобразили. Для парадних заходів були одні, а для затримання, або для звичайної роботи носили інші. Мали бути чорні або зелені. У собаки на екіпіровці були свої шеврони. Тому для мого чоловіка це була важлива річ. Він любив колекціонувати шеврони. У нього є їх дуже багато. З різних областей України. Навіть ізраїльські поліцейські йому привозили і дарували свої шеврони".
Попри можливість кабінетної роботи, Віталієві завжди хотілося адреналіну, геройства, він дуже любив свої Черкаси, Україну, розповіла Ольга:
"Він завжди, їдучи на якесь завдання, казав: “Я спасу світ, і приїду додому. Все буде добре. По-іншому бути ніяк не може”.
Поліцейський мав позивний "Олімп 33". Його і вигравіювали на пам'ятнику.
"Вони самі собі обирали позивні. Цей позивний був у нього ще з "Беркута". Вони усі були "Олімпи" від 1-го до 33-го, тільки керівники були по-іншому названі. Коли він прийшов працювати в КОРД, у нього був позивний "Мутний". Але ні моя, ні Віталікова мама не одобрили такого позивного".
Життя без чоловіка і тата
Вже минуло понад півтора роки, як Ольга із донькою Міланою живуть без чоловіка і батька.
"Спочатку, коли Віталіка не стало, двері гупали в сусідів, а донька бігла до дверей і казала "тато приїхав". Донька досі запитує: "Коли тато прийде з роботи?". Хоч я її ніколи не казала, що тато на роботі. З перших днів, коли сказали, що Віталій загинув, дитина знала. Не казала їй, що тато десь поїхав. Сказала одразу: тато загинув. Звісно, вона маленька і повного розуміння не має. А тут вона каже, що "тато поїхав на роботу, і він там втомився". Звідки в неї таке?", — розповіла Ольга.
Дівчатам нині не вистачає підтримки:
"Не зважаючи на те, що його часто не було вдома, але його любов і підтримку я завжди відчувала. Він казав: "Ти у мене молодець. У тебе все вийде. Я знаю". Був в мені упевнений, мабуть, більше, ніж я".
Додала: Віталій за роки служби у поліції знайшов не тільки друзів, а й кумів. У багатьох охрестив дітей. У нього дев’ять похресників. І четверо із них — з роботи.
Спогади і нездійснена міря
На заставці Ольжиного телефона — чоловікова світлина. У руках тримає його обручку.
"За усе наше подружнє життя мій чоловік обручку носив тричі. У них було дуже багато фізичної підготовки, і одного разу на турніку нею дуже зачепився і мало не зламав собі палець. Прийшов і сказав: "Оль, вибач, але я її, на жаль, носити не буду, тому що я її або поламаю, або собі щось зроблю з пальцем. Я собі мало не відірвав палець". Мені не було образливо, тому що не обручка підтверджує статус і приверженість один одному, а зовсім інші речі. Обручка лежала вдома. У мене була думка покласти її в могилу з чоловіком. Але потім я передумала. Думаю, хай залишиться на память".
Віталій не був вибагливим у харчуванні. Любив солодке: печиво, цукерки, торти. Але контролював себе, розповіла Ольга.
"Я ним в цьому плані захоплювалася. Він завжди зʼїдав два маленьких шматочки шоколаду і зупинявся. Дві цукерки і припиняв. Контролював себе, бо фізична підготовка мала велике значення у його житті. Казав: “Як я буду бігати в бронежилеті, якщо важитиму 80 кілограмів?”
Єдине, в чому Віталій не міг себе контролювати — в пристрасті до роботи. Дуже її любив, жив нею.
"Якщо стояло питання комусь їхати або не їхати, мій чоловік завжди обирав їхати у відрядження. І не тому, що йому не хотілося бути вдома, ще щось, він казав, що він набуває нового і певного досвіду. З кожного відрядження виносив якийсь момент для себе".
Коли почалася повномасштабна війна, Віталій відвіз Ольгу із донькою в село Боровиця Чигиринського району. Там у Ольги живе мама.
"Йому подзвонив кум і колега: “Віталя, ти їдеш?” Віталій бідкався: "Мені ніхто не дзвонив”. Друг: "Добре. Значить, ти не їдеш". І Віталія це реально дуже засмутило. Поїхало багато колег. Він каже: “Щось я не зрозумів. Чому мене залишили?”. Коли вже хлопці приїхали з пораненнями з Харківської області, постало питання їхати на ротацію. Поки все вирішувалося, він дуже хвилювався. Він викликався їхати, бо йому треба було їхати, йому хотілося, не міг зрозуміти, як там хлопці штурмують, воюють, рятують, тому що вони були в Бучі, в Ірпені, і йому хотілося бути з ними". Жодного разу не сказав: у мене маленька дитина, я не поїду. У мене дружина, я не поїду. Куди не викликають, — “Я”.
13 травня Віталій із колегами поїхали на ротацію, а 22 травня вони загинули.
"Коли це трапилося, я сиджу і кажу: у мого чоловіка було дві жінки. Одна я, а друга робота. І от робота була дуже ревнива, і вона його забрала. Він мені, коли сниться, завжди говорить: у нас все добре, я на роботі. Працюємо. Прокидаюся, думаю: "Віталька, коли ж ти вже напрацюєшся? І тут ти працював і там працюєш", — розповіла Ольга.
Він гордився тим, що він поліцейський, КОРДівець. Честь мундира для нього була понад усе. В інших професіях він себе не бачив. Вершиною мрій Віталія була служба в КОРДі. Але Віталій мав й іншу мрію:
"Він хотів дуже багато дітей. Розповідав, що піде на пенсію, і ми поїдемо в Івано-Франківську область, будемо жити в горах. Жартував: "у нас буде дерев'яний будинок і багато дітей. Я буду катати їх у такому маленькому тракторці в причіпі. І вони будуть всі щасливі, задоволені. А потім у нас з тобою буде дуже багато внуків, бо в нас же багато дітей". Оце така мрія в нього була, і він про неї дуже часто говорив. Казав: у нас буде семеро дітей. Я кажу: “Ти впевнений, що всі вони будуть мої? Наші? Мені ж не 17 років. Та я й на роботу хочу піти попрацювати. І ти на роботі весь час”. А він казав: у нас з тобою обов'язково це вийде".
Поки був живий чоловік, у родині були розписані плани на майбутнє.
"Віталіка не стало, і на рік я випала з життя. Нічого не хотілося. Єдиною розрадою для мене були заняття спортом, кросфітом. Моя тренерка Маша, теж втратила чоловіка у 2014 році у Донецькому аеропорту, казала, що треба дати собі час на горювання, помовчати, подивитися внікуди, а далі потроху щось нове прийде саме по собі".
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
