9 вересня у Києві прощаються із релігієзнавцем Ігорем Козловським. Його серце раптово зупинилось у ніч на 6 вересня. Вченому було 69 років. У 2014 році у Донецьку Ігоря Козловського взяли в полон бойовики так званої ДНР. Майже два роки — 700 днів — вчений провів у катівнях. Суспільне Донбас публікує його розповідь про полон.
Це інтерв'ю ми записали на початку лютого 2022 року. Далі — пряма мова.
Напередодні полону. Весна 2014 року
— Представники християнських спільнот поставили перед собою завдання: з 4 березня до Великодня провести "молитовний марафон". Він важливий був для того, щоб продемонструвати спільну позицію релігійних громад різних об'єднань, різних ініціатив стосовно тих подій, які почали тоді відбуватися в регіоні. Це була демонстрація єдності, а також того, що люди потребують миру. Вона була важливою як для тих, хто там стояв, так і для тих, хто сподівався на скоріше розв’язання ситуації, але лишився вдома. Чому? Тому що молитовний марафон — це був такий останній форпост, який стояв під українськими прапорами, навіть, коли в Донецьк зайшли "стрілковці".
Чи впливало це на свідомість людей, які мали іншу позицію? Навряд. Ба більше, деяких дратувало, що такий марафон стоїть. Це псувало саму картинку їхнього бачення Донецька. Свою місію, певним чином, він виконав. Сімнадцять людей постраждали з тих, хто стояв серед священиків, серед пастирів церков, хто потрапив в підвали, кого катували. Я найбільше, майже два роки провів в катівнях, так званої ДНР. Але в цілому можна сказати, що на той час це були не помилки. Це були дії, викликані самою ситуацією. І тому говорити, що можна, озираючись назад, щось інакше було зробити: ні, не можна.
Для "квазі" утворень на зразок ЛНР і ДНР, тоталітарних структур державних — це нормальний процес — процес катувати людей, які мають іншу позицію.
Для тоталітарної системи, особливо для імперської, якою є, наприклад, Росія усі ці буферні системи, які вони зробили, квазі утворення, це продовження їхньої політики і певним чином їх експериментальна база. Для них є характерним робити системні репресії з тим, щоб витіснити з регіону активну меншість і залякати пасивну більшість. Ось це головне завдання.
Чим страшніше перебування активної меншості в катівнях, тим сильніше це залякує пасивну більшість. Чому? Тому, що людина, вона тягнеться до комфорту. Так чи інакше, в такій ситуації є страх, є бажання, щоб тебе не чіпали, є намагання зробити себе невидимим, і ми знаємо, що це впливає на людину. Вона зупиняє свій особистий розвиток.
Полон. 27 січня 2016 — 27 грудня 2017 року
— Це потім я дізнався, що за мною було постійне стеження і давно вже. Оскільки були доноси. Коли люди з автоматами до тебе підходять, і говорять, що “Вам потрібно проїхати в "министерство государственной безопасности" — то зрозуміло, що це новий період твого життя. Та все ж десь глибоко сподіваєшся, що це тимчасово. Це занадто сюрреалістично, навіть, як на мене, історика та релігієзнавця, що знається на різних сторінках історії різних країн.
Я і зараз, через певний час після полону, постійно рефлексуючи на цю тему, можу сказати, що дійсно до полону можуть потрапляти тільки зрілі люди. Я бачив і незрілих, які ще не сформували світогляд, у яких немає принципів, а є тільки емоції. Вони ламалися, не зважаючи на те, що в них більше здоров’я. Якщо у вас немає сенсів, немає принципів, то дуже важко вижити в таких умовах. Коли я говорю, що враження начебто все життя готувався, це скоріш така своєрідна абстракція. Я готувався не до полону, але ж все моє життя, так чи інакше, це ціннісні орієнтації. Я продовжую зростати, як будь-яка свідома людина, хоч мені вже під 70 років.
— Я постійно думав про синаПісля початку бойових дій на Донбасі у 2014 році Ігор Козловський залишався на території окупованого Донецьку. Причиною став його старший син із синдромом Дауна та в якого з 1998 року також і зламаний хребет. Одразу вивезти дитину було неможливо: для перетину лінії зіткнення під час бойових дій були потрібні спеціальна автівка та функціональне ліжко. За словами Козловського, він збирався все це зробити, але не встиг., це були не просто переживання, це страждання. Він залишається там один і я не знаю, що з ним. Він зі зламаним хребтом лежить більше 20 років, у нього відкриті рани, які я повинен промивати 3-4 рази на день. Він не може фактично нічого зробити, навіть повернутися без мене. Це психологічно ятрало моє серце постійно.
— Дуже добре пам’ятаю, як у перший день мене кинули у підвал "МДБ", і я ще в думках хвилюючись за сина, відчув підтримку. Це була зима, дуже холодно. А там бетонна підлога, лягти немає куди. Немолодий чоловік зняв з себе куртку і сказав: "Будете спати, візьміть мою куртку. Я вже звик, а ви, щоб не замерзнути прикрийтеся нею". Я пам’ятаю і вдячний цій людині. Він зараз на волі, живе в Чернігові. Цей чоловік на два роки старший за мене, тобто вже зараз йому 70 років. Але ж це прояв людяності саме в таких умовах. Це дорого коштує.
Їхні катування — це намагання через фізичне тіло зламати твою гідність, тобто вийти на інший рівень – екзистенційний. А ти не можеш спілкуватися з ними на цьому рівні, тому що вони зрадники. Якщо ти зламаєшся, то це є для нього таким фактором відповіді, що, скоріш за все, він правильно зробив, що зрадив. Це дратує, безумовно дратує, коли ти не ламаєшся.
Вони знають прекрасно, що практично всі, хто там знаходиться, мали фейкові обвинувачення. Через катування бойовики отримували від ув’язнених зізнання в тому, що не робили.
— Спочатку я потрапляю в камери, де є карні злочинці, потім в камеру, де були так звані ополченці, а потім всіх нас, політв’язнів, спустили в підвал вже самого СІЗО. Це камери-одиночки, на двох. Під час Радянського Союзу — це були камери смертників і пожиттєво засуджених.
Це повністю ізольований простір, невеличкий кам’яний мішок, де практично неможливо пересуватися і ти повністю ізольований від будь-якої інформації. А людина живе інформацією. Інформація — це також наша їжа. Ми можемо відчувати такий феномен як інформаційний голод. Там я провів пів року, в цьому підвалі.
Були випадки суїциду, були випадки навіть божевілля. Я бачив, як люди втрачали здоровий глузд. Це якраз пов’язано з тим, що вона всередині не може знайти внутрішню опору. А коли ти знаходишся в тих умовах, у невеликій камері, де підлога затоплюється каналізацією, вилазять щури, у малесеньке віконце залітає сніг... У мене були такі випадки, коли я читав лекції щурам, щоб чути голос. Це важливо в таких умовах.
Звільнення. 27 грудня 2017 року
— Сам день, він безумовно яскравий в спогадах, він наповнений сенсами, розумінням, що ось, нарешті сталося. Тебе везуть в переповнених автозаках, де багато людей, де вже є люди психологічно травмовані. Вони нервують: "Чому нас не випускають, може знову везуть до в’язниці?". Потім випускають. З’являється автобус із нашої української сторони. І це вже процес. І ти вже зморений, замерз, і ось нарешті, ти сідаєш у цей автобус. Він їде, але ще на тій стороні. Є страх, що бойовики можуть ще у будь-який момент обстріляти. І ось він виїжджає за межі, і ти бачиш перший український блокпост, бачиш синьо-жовтий прапор, ти дивишся на хлопців, у них в очах сльози.
Україна — і ти нарешті можеш дихати вільним повітрям! Цей момент, він має смак.
Після полону
— Вихід з полону — це дійсно третій етап і він у деяких ще триває. Ми повернулися, нас обстежили. А далі — лишаєшся зі своїми "болями" сам на сам. Є грошова допомога, але вона швидко зникає, бо ти повинен платити за житло, яке орендуєш, бо все залишилося на окупованій території. І в тебе нічого немає. Ти починаєш з нуля. І це знову певний виклик.
Психологи, на жаль, з полоненими не працюють. А це ж травма, яка може мати наслідки. Через полон пройшло тільки офіційно 3 500 людей, насправді їх може бути вдвічі більше. Люди несуть у собі цю травму.
— Хтось витісняє такі спогади. Ми не забуваємо. Щось змінюється, змінюється певний фокус у спогадах. Це нормальний процес.
Прощення? Прощення — це складніше, тому що це великий процес, знову ж таки, твоєї праці. А з іншого боку, прощення можливо лише тоді, коли з іншого боку є покаяння. Але ж покаяння немає. І тому твоє прощення прив’язано до феномену справедливості.
Ігор Козловський народився 16 лютого 1954 року в Макіївці Донецької області. Він — автор понад 50 наукових книг та більш ніж 200 статей у словниках, енциклопедіях, наукових періодичних виданнях, а також поетичних збірок та прозових творів.
Він був відомим релігієзнавцем, серед його опублікованих праць — 30 книг були присвячені різним напрямам релігійно-філософських вчень та йозі (яку сам автор практикував понад 60 років). Серед найвідоміших праць на цю тему: "Історія релігій", "Ассирійська Церква Сходу", "Єзідизм", "Коптська православна церква Олександрії", "Церква Христа в США і в Україні: історія та сучасність" та багато інших
Серед векторів його діяльності була релігійна ситуація на окупованих територіях Донбасу.
Член Наукового товариства імені Шевченка, PEN, ініціативної групи "Першого грудня" та низки інших організацій. Козловський мав багато нагород та відзнак від українських та іноземних громадських і релігійних організацій.
У 2022 році Нобелівську премію миру отримала українська правозахисна організація — "Центр громадянських свобод", у якій він був членом правління.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
