81-річна Анна Баламут з 1963 року живе у Вербівці на Харківщині. Вона народилася під час Другої світової війни й пережила російську окупацію. Анна каже: село було захопленим росіянами з лютого до 6 вересня 2022 року. Коли ж почула, що ЗСУ йдуть звільняти Харківщину — замісила коровай, щоб зустрічати військових. З того часу вже понад рік пече пироги для оборонців Харківської області. Пояснює: так знімає тягар з душі, й обіцяє підтримувати армію до перемоги.
Свою історію окупації та волонтерства Анна Баламут розказала Суспільне Харків.
Всю окупацію Вербівки жили у погребі
Вербівка розташована за близько 10 км від Балаклії та 100 км від Харкова. Село, де до початку вторгнення жили понад 3,5 тис. людей, російські військові захопили у перші дні повномасштабної війни. Анна Баламут згадує: за дві хати від неї росіяни облаштували склад боєприпасів.
Під час окупації до Анни переїхала її родичка Наталія Нечитайло — будинок жінки росіяни спочатку зайняли, а потім розбили й замінували.
Анна згадує, всю окупацію жили у погребі — лінія фронту проходила одразу за селом.
"Летить вертоліт і став так — од мене, якщо по землі, то метрів 10, тільки він у повітрі, а я унизу — і на Пришиб, сусіднє село, було під Україною. До того вже гатив, до того гатив! Я заховалася в кукурудзу, посиділа там, вилажу з кукурудзи — той пропелер крутить. Я вилажу з кукурудзи — пробачте мені, діти — отак (показує дулі — ред.) скрутила йому, кажу, на тобі, скотина така, куди ти лупиш, там люди живі", — розповідає Анна Баламут.
Святкували визволення Вербівки короваєм
Про український контрнаступ жінка дізналася телефоном від онуки. Розповідає, одразу вилізли з погреба — зустрічати визволителів.
"Радість така була! Кажу: нумо пекти. Думала, що нашою вулицею будуть йти. Я спекла коровай, здоровий такий. Таня вишитий рушник взяла, поладили все. Але нашою вулицею хлопці наші не йшли. Тоді ми його поламали, сусіди посходилися, раді такі були, поламали той коровай, всі по шматочку з’їли", — згадує Анна Баламут.
Жінка говорить, українській військові у Вербівці затрималися лише на кілька днів, а коли вони збиралися далі, вона напекла їм у дорогу пирогів.
"Можна і пряників було напекти. Ну мужику треба щось таке требненьке, ситне. Кажу, йди до магазину, купи курячої печінки, та напечемо пирогів з печінкою, з картоплею, щоб з'їв, та щось десь зачепилося", — згадує Анна Баламут.
З того часу Анна пече для військових по кілька разів на тиждень.
"Ти знаєш, я оце як зроблю, дитино, і одвезуть — в мене наче тягар з душі знімається. Всю зиму пекли — і з горіхами, і з яблуками, і з печінкою, і з маком. Люди там мерзнуть, а чому ми в теплі, та не зробимо?", — каже жителька Вербівки.
Допомагає Анні пекти родичка Наталія.
"Я ніколи не бачила, як печуть у печі — і пироги, і хліб, і паски. Але тітка Аня мене навчила, показала, як розтопляє, як натоплює, як папірцем перевіряє, чи нагоріло, як вигрібає із печі жар — я виношу — а тоді вже можна садовити. І отож дивиться: пригнітилися — слава Богу, вийдуть. Вони й зарум'янені, вони й пахнуть по-іншому, ніж в електродуховці", — говорить Наталія Нечитайло.
"Пектиму доки житиму", — Анна Баламут
У Збройних силах нині служить зять Наталії, служив і онук Анни — Роман. Він загинув на початку російсько-української війни, у 2015 році, каже Анна.
"Про Романа відгукувалися його хлопці, які приїхали, що він як батько їм був. У першу чергу подумає про них, а тоді вже про себе. І захищав, і сказали: "З Баламутом — куди завгодно, в будь-яку атаку", — згадує Анна слова побратимів полеглого онука.
Його портрет Анна зберігає у серванті.
"Скільки скажуть, стільки пектиму, поки житиму. Тільки б вона завтра й закінчилася, ця війна. Щоб вже наші діти поверталися додому, до своїх матерів, до батьків і до своїх діток", — каже жителька деокупованої Вербівки.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
