Павло Юров — театральний режисер із Луганщини, що пережив полон у 2014 році, й автор низки драматургічних творів, у яких порушує питання війни, культурної спадщини та соціальної нерівності.
Цього року він вступив до Сил оборони та уперше опинився на рідному сході як військовослужбовець, ставши частиною пресслужби війська. Одним з його завданнь було документувати навчання військових.
У своїй колонці для Суспільне Культура він розповідає про набутий досвід, побратимів та схід, який відкрився з іншої сторони.
День 0
У неділю після обіду дзвонить командир і каже: завтра о шостій ранку виїзд на схід.
Я мав фільмувати бійців нашої бригади, які відпочивають на відведенні за кілька десятків кілометрів від лінії фронту. За рік роботи з іноземними медіа у мене з’явилась звичка тримати напоготові наплічник з усім необхідним для подорожі мінімум на три тижні. Але цього разу все відбулося неочікувано. Протягом двох місяців я казав всій нашій пресслужбі, що готовий їхати, навіть позичив у товариша стару модель Sony Alpha, практикував технічні навички фотографії — і ось нарешті ця можливість реалізовується. Я відчуваю піднесення й інтерес до того, що буде далі.
Шоста ранку. Ми сідаємо у задутий зеленим Volkswagen Transporter — водій, три інструктори і я, — і окружними шляхами виїжджаємо з Києва.
Місто ще спить. На дорогах мало автівок, і я думаю про те, що наш фольксваген, як і вся українська військова "машина", живе за власними розкладом і планами. Вона взаємодіє з цивільними структурами та громадянами, але має визначену незалежність і автономність у своїй діяльності. Звичайно, західні країни, які надсилають сюди сотні й тисячі одиниць техніки, зброї, боєприпасів, різних супровідних засобів і матеріалів, хочуть надзначні гарантії того, що вона не вийде з-під контролю загалом. Не лише щодо знищення російської армії. Але і як величезне збройне формування.
Їдемо достатньо швидко, погода похмура і прохолодна, вдається трохи поспати сидячи. Дорогою я розумію, що забув спальний мішок. Старший інструктор, повертаючи голову з переднього сидіння, питає мене, чи я буду знімати кіно, і якщо так, щоб я починав уже. Він розказує історію, як навесні рік тому медики знайшли в обстріляному будинку в Рубіжному, де велися запеклі бої, літню жінку. Вони дали їй попити води. За кілька секунд вона померла.
Я слухаю інструкторів, які жартують між собою. Двоє з них під**бують один одного, палко очікують зарплату і скаржаться на різних людей, з якими мали справу останнім часом. Я розумію, що завжди шукаю в інших додаткові рівні, рефлексії, внутрішні конфлікти. Але багато людей їх не має, вони прості й однозначні, їхня психіка збалансована, стійка. Врівноважена. Такі люди, як на мене, не те щоб більше підходять для війни, але вони швидше можуть виконувати оперативні завдання без вагань та не замислюючись.
Під вечір ми заїжджаємо у невеличке селище, зустрічаємось із нашими бійцями. Вони відпочивають після двох місяців цілодобових обстрілів під час напружених боїв у Білогорівці. Це містечко не звучало у новинах, бо, власне, під’їзд медіа до місця бойових дій був критично небезпечний через щільні обстріли та рельєф місцевості. Промислова зона крейдяного кар’єру залишається лінією фронту з весни 2022 року. Молоді хлопці та дорослі чоловіки миються, перуть речі, чистять зброю (кулемети й гранатомети стоять на подвір’ї), лагодять автівки. Нас пригощають смачним пловом зі свіжим огірком та редисом.
Кожні 3–5 хвилин чутно вибухи від прильотів і виходів артилерії десь на відстані. Інструктори питають командирів, на що саме звернути увагу під час тренувань. Передбачаються стрільбища, тактичні пересування групами, розмінування. Водій збирався їхати назад до Києва, але йому наказують залишатися і власне возити інструкторів. Він дуже здивований, в нього немає з собою змінного одягу, білизни. Але він покірно, з коментарями про непередбачуваність армії, погоджується.
Двоє великих чоловіків, що відповідають за забезпечення, показують нам хату для перебування, яку надають за погодженням з головою селища. Водій отримує футболки й труси. Нам з ним дають по великому новому спальному мішку. У старій закинутій хаті — чотири кімнати, дві з яких маленькі, а одна прохідна. Тут нещодавно жили бійці іншої бригади, і вони залишили багато продуктів, цукерки, каву, антисептики. Також є набої, гранати, "скиди" — боєприпаси ВОГ, перероблені для скидання з дронів. Туалет на задньому дворі завалений, водопровід не працює і душу немає. Але є красивий захід сонця над полем, у якому квітнуть маки. Нам завозять матраци, воду, консерви, великий шмат сиру, хліб.
Зв’язок по селищу "гуляє", а у хаті не ловить взагалі. Я йду на перехрестя, щоб повідомити своєму командиру, що все в порядку. Інструктори ідуть говорити з близькими. Підйом запланований на сьому ранку, щоб о восьмій почати тренування. Я беру каримат, який також залишився від іншої бригади, і кладу його на підлогу у великій кімнаті, згори кладу спальник. Водій доламує ніжки у ліжка і кладе його вниз. Всі швидко лягають спати. Водій хропе. Я вдягаю вушні затички й радію тому, що вони дуже добре блокують звук, хоча й переймаюсь, що у разі прильотів не зможу вчасно їх почути.
День 1
Зранку я чищу зуби на подвір‘ї і бачу, що за парканом сусід, чоловік 50 років, набирає з колодязя воду. Я питаю: як тут з обстрілами? На вихідних, каже, прилітали "гради" в район цвинтаря кілька разів. Я дивлюсь на карті, це 4 км від нас — достатньо далеко, я вважаю.
Нам привозять каструлю перлової каші з м’ясом на сніданок. Каша тепла і смачна. Їдемо на піщаний полігон. Майданчик закинутої, померлої промисловості. Поруч синя річка, в якій плаває човен з рибалками. На іншому березі — високі темно-зелені ялинки. Бійці неквапливо вивантажуються.
Їх ділять на дві групи: одна йде рити окопи, іншу вчать поводитися зі зброєю, автоматом і кулеметом. Не те щоб вони не вміли цього вже, але як із будь-якою новою справою — а це переважно люди без військового досвіду — повторення дає можливість глибшого і практичнішого розуміння.
Щодо окопів: мені це здалось незрозумілим, але насправді всі говорять про те, що наші військові не глибоко і не ретельно копають окопи, і через це відбувається багато поранень, хлопці гинуть.
Поруч тренується взвод оперативного призначення. Командир, Вулкан, сам проводить тренування. Він кричить на підлеглих голосно, енергійно і без злоби. Вони пересуваються швидко і легко. Видно, що група вже злагоджена, добре вмотивована, вони на одній хвилі. Вправи вони завершують спробами атакувати пагорб з піску, на якому стають кілька бійців і намагаються руками скинути вниз нападників. Це виглядає, як підліткова гра. Боротьба, в якій купа безтурботного азарту, жартівливості та щирого захоплення.
По обіді тренування закінчується, інструктори відправляються дивитись інший полігон, а я їду з ротним Олексієм знайомитись із його бійцями. Вони живуть взводами по різних хатах. Це звичайні чоловіки, переважно за 40. Є будівельник, є далекобійник, є агроном. Є бджоляр, який став снайпером, був на війні до 2022 року. Він захоплювався мисливством. Показує мені на телефоні фотографії та відео вбитих ним кадировців.
Я питаю, що він відчуває, коли вбиває. Він каже: "Я люблю це, мені нравиться!"
Він ріс без батьків, дуже любить свою Батьківщину і всіх дітей. Каже, що коли внаслідок російських обстрілів страждають діти, йому найбільш болісно. Регулярно готує їсти для домівки ротного і для сусідки.
Думаючи про таке його ставлення я чітко розумію, що мова йде про відновлення справедливості із зброєю в руках. Більшість наших чоловіків і хлопців війну "не обирали".
Олексій, сидячи під гілками винограду в альтанці біля будинку, говорить: головна проблема в тому, що багато хто з бійців боїться. Більшість не хоче воювати. Вони бачать, як росіяни рухаються вздовж їхніх позицій, і не чіпають їх. Це призводить до втрат на сусідніх позиціях, куди прямують росіяни. Найскладніший момент — це зробити, умовно, перший постріл. Перший раз вцілити по людині. Подолати цей бар’єр з інстинкту самозбереження і сорому за свій агресивний вчинок. Після цього, за його словами, стає легше воювати. І аксіома, яка підштовхує: або ти його, або він тебе.
Інструктори повертаються і кажуть, що вони знайшли новий полігон і ми переїжджаємо до найближчого міста. Звідти ближче до місця тренувань. Це несподівано для мене, але оскільки транспорт закріплений за ними і самостійно їздити 18 км я не зможу, то у мене особливо немає вибору.
Ми приїжджаємо до передмістя. Тут цегляний двоповерховий будинок приблизно 1990-х років, з душем, туалетом і пралкою. Місце роботи й базування офіцерів, які займаються документацією з особового складу, і медикині. Є кухар, холодильник, і на столі у вхідній кімнаті стоїть сало в оцті (трапляється дуже часто у розташуваннях військових), хліб, печиво. Ми забрали вісім пачок кави з попередньої домівки і викладаємо їх тут.
Мені пропонують поселитись на другому поверсі у прохідній кімнаті, де стоять книжкові шафи. Набір книг — типовий для пострадянської інтелігенції: Достоєвський, Гашек, Бальзак. Дивне відчуття опинитися всередині чужого життя. Невідомо, коли та за яких обставин господарі виїхали звідси. І тепер я тут, розглядаю їхній побут і відбитки культури.
Мені дзвонить знайомий документаліст, кінооператор Вадим, що має приїхати знімати мою роботу для фільму про фіксерів, у якому я — один із персонажів. Фільм робить ірландська режисерка, вона домовилась зі мною напередодні Нового року, і їй цікаво продовжувати спостерігати моє життя у новій ролі. Я розмовляю з Вадимом і вперше за весь час війни боюсь назвати конкретні місця, які техніка та підрозділи у нас тут розміщені. Згадую, що говорю не у месенджері й переживаю, що через мою необережність можуть постраждати інші. Що, наприклад, мій номер відстежують і розмову прослуховують. Після розмови я вмикаю авіарежим на телефоні й під’єднуюсь до Starlink. Мене ніби параноїть, ці думки продовжують переслідувати.
День 2
О п’ятій ранку лунає неймовірно гучний вибух. Потім другий. Мені здається, що це десь у сусідньому кварталі. Я лежу в спальнику на ліжку і чекаю, чи будуть ще вибухи. За вікном голосно співають пташки. Офіцер на сусідньому ліжку спокійно спить. Я вже не можу заснути. Вдень я знаходжу інформацію про місце прильоту ракети — 6 км від нас. На фото величезна вирва.
Ми приїжджаємо на новий полігон у мальовничу місцевість, про яку я не знаю, чи можу взагалі писати відкрито на цей момент. На полігоні тренується безліч підрозділів з різних бригад. Тут є і БТРи, і міномети, і снайпери, і піхота з кулеметами та гранатометами. Постійно щось стріляє і гупає.
Коли я вперше опинився на полігоні в частині й побачив новобранців, навколо яких постійно звучали гучні постріли та вибухи, то розмірковував над тим, що війна — це не полігон. Ти можеш стріляти з різних видів зброї, ти можеш влучати з далекої відстані, ти можеш змагатися з іншими у вправності стрільби. Але на передовій, в окопі, на позиції все буде абсолютно по-іншому. Непередбачувано і страшно. Не буде інструктора, який починає навчання. І тільки від можливості нанести критичне ураження противнику буде залежати, як і коли закінчиться ця "вправа". І противник буде стріляти у відповідь або буде тебе штурмувати.
Інструктори змушують бійців копати окопи у надтвердому ґрунті, і мені це здається знущанням. У моєму уявленні останнє, до чого слід залучати бійців, які два тижні як вийшли з боїв, — це риття окопів заради тренування. Зрештою знаходиться екскаватор місцевого бізнесмена, який отримує можливість постріляти за таку послугу.
Молодий командир взводу пропонує мені свій автомат. Мішені розташовані на відстані метрів тридцяти, це залізні плитки розміром з кахлі, я влучаю приблизно кожен третій раз. Вони дзвенять від пострілів. Хтось із бійців розказує мені про мікроконтузію. Виявляється, що під час пострілу з гранатомета може статись контузія, і є солдати, які навіть не звертають на це увагу, допоки стан вуха не погіршиться через наступні акустичні травми. Я практично глохну, вистрілявши три магазини.
Олексій нагадує отамана. Його рота — це така собі ватага цікавих і унікальних персонажів. Те, як вони побутово, по-домашньому ставляться до зброї. Як по-родинному вони спілкуються між собою і налаштовують спільний побут. Як вони вивчили поведінку, вподобання та недоліки один одного, і відкрито про це все говорять. Я згадую про козаків — і, дійсно, курінь був розміром з батальйон. Тобто умовна Запорізька Січ і була по суті армією добробатів.
Вночі я прокидаюсь від крику. Хтось з інструкторів голосно викрикує якісь слова. Потім замовкає.
Вдень з’ясовується, що це був Ікло — молодий хлопець, який воював під Сєвєродонецьком, Лисичанськом та Бахмутом минулого року. Ймовірно, приїзд сюди тригернув спогади і травми його бойового досвіду. Скільки чоловіків та жінок кричать і будуть кричати тепер уві сні?..
Останні дні
Початок наступного тижня. У самий розпал тренувань рота отримує наказ готуватись до відправлення на позиції. Бійці просто збирають свої автомати, спорядження і сідають в машини. Тренування закінчились. Вони мають зібрати свої речі й чекати бойового розпорядження. Вихід може бути від сьогодні ввечері, у будь-який момент.
Олексій каже, що їх викликають, як "пожежників". Інша бригада не втримала позиції, і наші зараз мають посилити цю ділянку фронту, щоб росіяни не змогли просунутись уперед. Він скаржиться, що більшість поранень у попередніх боях було від уламків. І проблема в тому, що вони рубають тканини тіла, як сокирою, а не протикають наскрізь. Олексій домовляється із забезпеченням про БК, одноразові гранатомети, кулемет, гранати. Він нікуди не поспішає і не виявляє ані тривоги, ані збудження.
Така сама зібрана атмосфера й у взводі Вулкана. Хлопці завантажують озброєння у машини, перевіряють спорядження, одяг, їжу. Вони роблять три загальні зустрічі через кожну годину, проговорюючи всі деталі з приводу майбутнього бойового завдання: чи все є, чи все працює, як можна полагодити або дістати необхідне протягом найближчого часу. Потім розходяться кімнатами, і переходять в режим очікування.
Я провів з ними всіма цілий тиждень. Я знаю, як звуть більшість з них. Я зробив кілька інтерв’ю і знаю про деяких з них особисті речі. Я не можу абстрагуватись і думати про них, як про статистичні бойові одиниці.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
