"Довбуш" — український пригодницько-історичний фільм про ватажка опришків Олексу Довбуша, який вийшов в український прокат 24 серпня. У Житомирі стрічку показали 31 серпня. На спеціальний показ приїжджав режисер Олесь Санін.
В інтерв’ю журналістам Суспільного автор фільму розповів про те, чому для кіно обрав постать Довбуша, яка прем'єра для нього була найважливішою, про команду, яка працювала над фільмом і зараз служить в ЗСУ, а також про реакцію на кінострічку глядачів за кордоном.
Історію про Олексу Довбуша описують у різноманітних книжках, історичних джерелах, є фільми. Розкажіть, чому ви вирішили взятися саме за цю тему?
Я вважав із дитинства, що це один із найбільш кінематографічних персонажів, про якого склали багато легенд. Ці всі легенди не схожі навіть одна на одну.
Історики, письменники і ті, хто цікавився цією темою, до початку ХХ століття були переконані, що це такий збірний образ опришка — якогось легендарного українського Ахілеса, ледве не напівбога, який допомагав бідним як месія. Тобто думали, що це абсолютно казковий легендарний герой. Тільки на початку ХХ століття спочатку Володимир Винниченко, а пізніше історик Володимир Гаробовецький із Івано-Франківська знайшли документи — кожен свої, які свідчили про існування прототипа Олекси Довбуша. Його звали Олексій Довбощук, Олексій Довбуш чи Олекса Довбуш. Вони знайшли документи кримінальної справи прокурора Дюбюей, його переписку з гетьманом Потоцьким та з іншими персонажами тієї історії. І зрозуміли, що це не просто такий легендарний персонаж сам по собі, а людина з плоті і крові. І ця історія мене цікавила.
У моєму трактуванні сам Олекса Довбуш — це той, хто в жодному разі не хотів слави, не хотів бути героєм, не хотів бути опришком навіть. Просто через обставини, через те, що в нього забрали можливість жити так, як він любив, за те, що відібрали свободу і долю, — він змушений був обрати шлях боротьби. І, власне, це історія боротьби людини, яку назвали героєм, який змушений був стати героєм, тому що люди до нього прийшли і вимагали захисту, бо їм був дуже потрібен цей спаситель.
Ця історія — про героя і славу. От ми зараз кажемо: "Слава Україні", відповідаємо: "Героям слава". Оце — моя історія про героїв і про славу. Як стають героями, як люди роблять з простих людей героїв. І що таке слава. Як вона, буває, руйнує і як окриляє. І про те, що ім'я може бути більше, ніж сам герой.
Тобто ви хотіли, щоб глядачі побачили в ньому людину?
Ну, так, перш за все. І сьогодні, власне, ця картина і стала такою резонансною і отримала такий відгук. Тому що зараз є тисячі, мільйони "Довбушів" по всій Україні. Це ті, хто не бажаючи бути героями, пішли захищати рідну землю. Це історії кохання, які ми зараз бачимо щодня — про жінок, які відпускають своїх чоловіків захищати те, що вони люблять, і щоб їхнім дітям війна не дісталася. І хоч я цього не бажав, ця історія стала дуже актуальною для всіх, хто зараз живе в Україні і поза Україною. Історія про боротьбу, про те, що ніхто замість тебе не вирішить твою долю. Ніхто не стане на твій захист, крім тебе самого. Власне, про це кіно.
Ви працювали над цим фільмом близько десяти років. Розкажіть чому такий період часу, і як це, зрештою, вплинуло на кіно?
Якби в мене була можливість знімати по два фільми на рік, я б це робив. Просто в нас складно організовувати фільмовиробництво. А така історія вимагає великих грошей, вивчення багатьох матеріалів, залучення кращих фахівців, величезної знімальної групи. Інакше це втілювати немає сенсу. Маючи велику історію, зробити її дуже локальною, позичивши в театрі костюми, з друзями-акторами не вдасться. І тому я, власне, шукав можливості в передовсім творчі. Я мав бути впевнений, що ця історія буде працювати. Пізніше, коли знайшли частину грошей інвесторів на цей проєкт, я пішов до держави — і половину грошей дала держава. Саме так ми рухались.
У серпні п’ять років минуло з першого знімального дня. Ми знімали 100 знімальних днів, що для такого фільму дуже мало. Тобто це середня кількість для сучасної картини, тривалістю дві з лишком години. Але в нас кожен з цих знімальних днів був дуже насиченим. Просто посеред знімання сталась пандемія коронавірусу. А коли зйомки закінчились, — почалось повномасштабне російське вторгнення. Це все зупиняло процес роботи над фільмом.
І весь цей час я розумів, що не можливо буде показати такий фільм до нашої перемоги. Але зараз я впевнений, що перемога нашого духу вже настала. Ми вже впевнені в тому, що нас не зламати. Ми будемо стояти до кінця, і тому зараз цей фільм дуже потрібен людям. Я бачу це по відгуках, хоча для прокату це дуже складний час. Адже люди бояться йти в кінотеатри через тривоги, а, можливо, через те, що у людей немає грошей. А ще — кожен день такі новини, що не до розваг, бо ж кіно — це все одно розвага.
Але по тому, як глядач зараз іде в кіно, зрозуміло, що є великий інтерес до картини. На творчі зустрічі приходять люди, які ходили на "Довбуша" і двічі, кликали знайомих, запитували, чи з дітьми на нього можна йти.
Для фільмів є класичною ситуація, що, коли вони тиждень перебувають у прокаті, про них говорять, а потім забувають. Ця картина, ми вже бачимо, буде більше жити. Прокатники говорять, що у глядачів інтерес зростає до картини і так далі. Тобто для нас самих є неочікуваним такий інтерес. Але я розумію, що він пов'язаний з тим, що картина стала дуже актуальною. Коли я її починав знімати, це була моя персональна історія, моє персональне розуміння героя, моє персональне розуміння, як створюється легенда. Це не байопік, не документальний фільм, не екранізація дисертації Володимира Грабовецького, навіть певною мірою навпаки. Художнє кіно — це про інше. Це все одно шоу, це все одно історії про кохання, про героїв і так далі. Це про легенду. Мій персональний заклик як автора до глядача — кожний може скласти власну легенду про Довбуша.
Зараз, коли фільми знімають бійці своєю нашоломною камерою, ми розуміємо, що легенда про козака, який один стояв на мосту і тисячне військо крізь нього не могло пройти — це не легенда, це правда, бо тільки що ви бачили хлопця в окопах, який один із пораненим товаришем, який тільки йому перезаряджав зброю, відстрілювався. Ви бачите чоловіка, який розуміє, що його зараз розстріляють, і все одно говорить: "Слава Україні". Ми віримо у пілота, якого не може збити ціла армія російських військових. Тобто ми складаємо легенди, бо вони нам дуже потрібні. Для того, щоб стати сильнішим, нам потрібні герої. Ну, власне, я про це і знімав цю картину. І вона зараз стає трошечки більшим, аніж розвагою, яку я знімав.
Попри тривоги, як ви кажете, що зараз для прокату не дуже простий час, фільм за перший вікенд зібрав майже 9 мільйонів гривень. Розкажіть, чи це очікуваний для вас результат? Ви на це розраховували?
Достатньо очікуваний. У нас дуже була не дуже широка рекламна кампанія, тому що це вимагає багато грошей, а зараз кожна гривня потрібна для перемоги. Ми розуміли, що треба використовувати ті можливості, які в нас є. А ще — з кожного квитка частина прибутку в нас йде на 68-му бригаду імені Олекси Довбуша. Ми влаштовуємо покази, акції для того, щоб збирати гроші для їх потреб.
Тому зараз фільм розходиться через враження глядачів, які дивилися про фільм. Кінотеатри це бачать, вони не зменшують кількість залів і сеансів. Але, звичайно, коли посеред сеансу відбувається тривога за 10 хвилин до закінчення фільму… У нас реально був показ в місті, близькому до лінії зіткнення, і там чотири тривоги під час перегляду були.
Найважливішим для мене був перший показ. Так склалося, що першими глядачами фільму стали бійці 68 окремої бригади імені Олекси Довбуша. З дозволу і сприяння Генерального штабу ми влаштували показ в місці, дуже близькому до лінії зіткнення. Ми туди їхали з військовим супроводом, вимикаючи всі гаджети, телефони. Взяли з собою бронежилети, шоломи і так далі. Фільм дивилися бійці, і для мене це було неповторне враження.
Є таке оповідання "Каміна душа" — про опришка, воїна, де йдеться про те, що в опришка мусить бути камінна душа, бо якщо він відкриє своє серце, проявить емоції, то на нього чекає смерть. От і я бачив перед собою цих сучасних опришків — людей, які стримують у собі всі емоції, тому що їхнє відкрите серце — це їхня смерть. Якщо вони будуть переживати, вони не зможуть пораненому товаришу надати допомогу, і собі не зможуть надати. Не зможуть чітко виконувати команди, тримати свій периметр, виконувати своє бойове завдання. І будь-яка туга за домом руйнує їх як воїнів, тому вони свої максимально емоції закривають.
І от перші хвилини фільму під час цього показу я дуже переживав. Вони сиділи з кам’яними обличчями, і я розумів, що нічого не працює: ні музика, ні екшен, нічого. Але через 10-15 хвилин фільму вони почали один одного штурхати, перемовлятися. Хтось упізнав свої гори, почали обговорювати те, що бачать, як обговорюють близькі друзі, запитували нас, а що це там таке було. Тобто вони повернулися назад до себе, справжніх, на ці дві години фільму. Пів ночі ще ми з ними говорили, вони попросили ще один перегляд зробити. І ми його зробили, трошечки далі від'їхавши. І от, власне, це враження для мене дуже важливе зараз.
Але ми ще їздимо у військові частини, в госпіталі до тих, хто не може побачити фільм.
І так само ми розуміємо, що велика частина українців не побачить цей фільм вдома, бо їх немає, вони виїхали. Тому придумали з прокатниками, щоб вони почали, де тільки можуть, прокат синхронний із українським. І з 24 серпня у семи країнах світу прокат розпочався. А загалом є домовленості з понад 20 країнами. Але перемовини ще тривають, тому їх кількість буде збільшуватися.
Для нас було не очікувано, що за кордоном цей фільм збирає повні зали. У різних країнах великі мережі кінотеатрів розпродували квитки в залах на 200-300 місць за день. Фільм у кожній країні транслюється національними мовами. І там де це можливо, українською. І відгуки від іноземців дуже цікаві, тому що вони найчастіше кажуть таке: тепер ми розуміємо, що це ви не зараз такі стали, не зараз так із вилами пішли на танки, ні, ви такі були завжди, ви така нація, що бореться за волю до скону.
Тобто це дуже цікава для нас реакція. І фільм зараз стає таким собі "дипломатом". Тому що можна скільки завгодно говорити про свою історію, але через кіно іноземці зчитують всі контексти, проводять певні аналогії зі своїми героями.
Поки так розвивається доля картини і, сподіваюся, що вона буде жити далі, трошки довше, ніж коли пожовтіють афіші.
Ви згадали, що плануєте ще в Києві зустрічі з творчою командою?
Так, здається, вже п’ять запланували. У нас їх кількість збільшується щодня, бо різні кінотеатри, мережі хочуть їх організовувати. Туди ми, зазвичай, запрошуємо акторів, які знімалися у фільмі, реконструкторів, людей із масовки.
Ще важливим для нас є те, що ми на кожному показі згадуємо наших полеглих колег, з якими ми знімали картину. На жаль, ми маємо втрати в нашій знімальній групі. У нас загинув головний піротехнік, в нас є втрати серед художників. Загалом багато колег-кінематографістів пішли на війну і не лише з нашого фільму. Поранених дуже багато. Служать.
Оскільки наш фільм був, знаєте, хвацький, то й люди такі працювали над картиною. Багато було бойових сцен, у яких знімалися реконструктори, учасники всяких військово-патріотичних клубів, які залучалися до фільму, вони першими пішли на фронт. Оператор-постановник нашої картини Сергій Михальчук служить із перших днів повномасштабної війни. Олег Шульга — офіцер Збройних сил України зараз. Олександр Мавріц — так само в ТРО з перших днів. Яків Ткаченко, який грав старшого опришка у нас, який дітям розказав легенду. І таких багато. Частина із них комісовані. Всі вони — і хто був поранений, зокрема, стануть амбасадорами нашого фільму. Вони поїдуть по своїх військових частинах. Ми про це вже домовилися. У нас достатньо великі покази.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
