Вона громадянка Сполучених Штатів Америки, яка народилась в Росії. Вона викладачка Нью-Йоркської академії кіно, яка стала волонтеркою і допомагає Україні. Вона приїхала, щоб побачити, якою є війна насправді. Впевнена, що "хороших росіян" не буває, визнає, відчуває та валідує свою провину за цю війну.
Наталя Руденко — викладачка мистецтва фотографії з США приїхала в Україну, аби документувати життя на війні та зробити виставку світлин у Штатах. Ще одне нагадування американському суспільству та політикам про російсько-українську війну та необхідність надавати українцям допомогу.
Суспільне Донбас поспілкувалось Наталею після того, як вона півтора місяця провела на Донеччині.
Реальність
Ти фотографиня і викладаєш у школі мистецтв фотографію. В Україні ти була на лінії бойових дій, бачила зруйновані населені пункти та умовно тилові міста Краматорськ, Запоріжжя чи Одеса. Якою ти побачила війну через об’єктив фотокамери?
— Через об’єктив фотокамери вона бачиться негламурно. Зараз багато фотографів працює на війні на різних напрямках, і ми бачимо багато фотографій. Є якась естетика, яку ти очікуєш побачити. Але коли ти бачиш це особисто, то насправді тут немає цієї естетики, гламуру. Це життя. Є такий романтичний чи ідеалізований погляд на війну. Або військові воюють — вони такі брутальні чоловіки. Або навколо все зруйноване — і цивільні сидять в підвалах.
Але це здебільшого — це все що "між". Є зруйновані будинки, і є діти, які їдять морозиво поруч з вирвою від снаряда. Є брутальні військові, яким у цей момент може бути сумно, нудно, або навпаки весело. Вони сидять у розташування, грають з кошенятами чи цуценятами, сидять у Тіктоці або переписуються з рідними, грають в ігри на мобільному. Воно все таке змішане.
Я думаю, що недостатньо фотографій, які розказують про життя на війні. Моя мета була показати саме це життя на війні.
Стабпункт
У липні ти провела кілька діб в одному зі стабілізаційних пунктів на Донеччині, куди привозять поранених українських захисників з поля бою. Розкажи про свої емоції, про те, що ти там побачила.
— Це було дуже важко. Існує якийсь образ про те, як працює стабпункт. А там багато очікування. Взагалі на війні дуже цього (очікування — ред.) багато. Немає якогось плану, розкладу… Якийсь час може взагалі нічого не відбуватись, і ти чекаєш. І раптом починається. Відбувається все.
У стабпункті саме так. Лікарі можуть поспати, можуть кататись на каталках, бо у них в цю мить немає роботи. У них все підготоване, всі шприці, медикаменти на місці, і вони просто чекають.
І потім… один за одним починають везти хлопців. Привозять важких, привозять середніх, з контузіями. І лікарі вмикаються в одну мить. От він щойно спав десь у закутку, катався на каталці, грався з песиком, і в одну мить він вже готовий — оперує важке поранення ноги і рятує кінцівку хлопцю.
— Мені дуже пощастило бути "на стабіку" (стабілізаційний пункт — ред.), в якому працюють найкращі хірурги. Найкращі люди взагалі. Але хірурги! Я це бачила, я це фотографувала, як вони врятували кінцівку. Вони оперували десь 40 хвилин головну артерію. І вони це зробили. І побачити це на власні очі... Я ніколи в житті не думала, що зможу таке побачити.
І вони закінчили з цим пораненим, з них піт тече, а хлопців везуть і везуть, везуть…
Там був момент: за дві години привезли десь 50 людей. Було багато контужених, але все одно це час: їм треба допомогти, прокапати, розмістити. І в цей самий час везуть поранених середніх та важких…. Це дуже важко.
Потім знов затишшя. Вони відпочивають.
А є ще інше очікування: коли був бій і, отже можуть знов привезти багато поранених. І це очікування дуже напружене.
І от знову перша "швидка" приїхала, перший "евак" (евакуаційний автомобіль, яким вивозять поранених з поля бою — ред.) приїхав. І вони знов включились, знов працюють нон-стоп.
А я просто з камерою в кутку стою, ну, може, чай якийсь зробила, — і вже відчуваю в тому в ногах. А як вони постійно працюють, бігають з однієї операційної в іншу, рятують? І звідки вони беруть ці сили? Я досі не розумію. Але все це теж тебе заряджає та наповнює. І можливо, вони один від одного теж заряджаються. Всі працюють. Ти втомився, але бачиш, що твої колеги працюють, і ти теж працюєш далі, теж стоїш!
Люди
Разом з волонтерами ти їздила у звільнені та прифронтові села Донеччини розвозити гуманітарну допомогу. Якими ти побачила цих людей? Чому, на твою думку, вони залишаються там під обстрілами?
— Мені було цікаво поспілкуватись з місцевими, які не виїжджали. Це переважно старі люди, якім важко щось змінювати, кудись їхати, коли ти не знаєш, що там, як там. Так вони мені пояснювали, чому залишились.
Але, на приклад, на Запорізькому напрямку у прифронтовому селі була пара. Вони виїхали з села на декілька днів, а потім повернулись. І вони повернулись, щоб працювати на землі та допомагати українським військовим, які там дислокувались. Вони їм готують, вони їх селять у себе, перуть їм. Вони як мама з татом піклуються про них.
На Донецькому напрямку були люди, які кажуть: це моя земля. Ми спілкувались з чоловіком, який залишився, бо в нього тварини, два коні. Він не може поїхати і кинути їх.
Ці розмови були підтвердженням моїх думок, що люди лишаються на землі, бо ця земля — Україна, і люди — це також Україна.
Для мене це дуже важливо донести до американського суспільства, яке може погоджуватись, що заради миру можна віддати якусь частину територій. А це не можна робити. По-перше, Росія ніколи не зупиниться, якщо її не зупинити.
По-друге, не можна віддати просто землю, бо земля — це Україна, і люди, які на ній живуть — це теж Україна. Неможливо віддавати людей іншій країні. І для мене важливо було це почути та сфотографувати.
Допомога
Ти приїхала в Україну зі своєю метою — зробити фотографії, щоб потім показати їх закордоном. Але, коли ти буваєш у таких місцях як стабпункт, або волонтерський хаб, ти на рівних з усіма включаєшся в роботу. Чому ти це робиш?
— В стабпункті я майже не включалась в роботу. Я просто робила, чай, каву, або подавала перев’язку. Я, все ж таки, не маю ніякого відповідного досвіду, щоб там допомагати.
Взагалі, коли я їхала в Україну, я мала дві мети: перша — фотографувати життя на війні, а друга — побачити, зрозуміти і допомогти як волонтер. За цей час я познайомилась з багатьма класними волонтерами. Ми багато їздили з ними, роздавали допомогу.
В Лос-Анджелесі ми маємо свій волонтерський центр. І для мене цікаво та важливо налаштувати зворотний зв'язок, щоб зрозуміти, як ми можемо краще допомагати? У нас є діаспора українців, які хочуть допомагати, але, можливо, нам не вистачає досвіду та розуміння, як це краще робити.
З початком великої війни відправляли багато всього — все, що могли зібрати. Але зараз це треба робити інакше. Моя мета була зрозуміти, як ми можемо допомагати ефективно. І як волонтерка я не можу просто стояти і нічого не робити у волонтерському центрі.
І взагалі, у нас у всіх є спільна мета — це перемога, і щоб її наблизити не можна сидіти і нічого не робити.
З перших днів повномасштабного вторгнення ви збирали багато різної допомоги. От ти побачила зараз тут, на місці, що відбувається. За твоїми відчуттям, допомога змінилась, її стало більше чи менше, чи вона стала більш адресною та цільовою?
— У нас в Америці, і я думаю, що не тільки в нас, стало важко збирати гроші, з кожним днем все важче, бо війна вже довго, люди перемикаються дуже швидко. І фокус нашої допомоги теж змінився. І зараз ми збираємо гроші не на умовні памперси, а на те, що коштує більше, дістати його важче. І збирати на це ще важче.
Робота волонтерів зараз дуже важка. І те, що я бачу тут в центрі, без зупинки люди постійно на телефоні, постійно щось дістають, з кимось домовляються. У волонтерів немає можливості зупинитись і відпочити, вони теж вигорають. І волонтерів теж стає менше.
І ті, хто зараз залишився, я думаю, що вони дійдуть до перемоги. Бо ці люди — якісь залізні. Але їм потрібна підтримка. Вони можуть бути дуже сильними, але не можна все на їхні плечі перекласти. Кожен повинен пам’ятати, що ціна того, що, наприклад, в Одесі відкрився пляжний сезон — це ціна на хлопцях та дівчатах, які на передку, а також на волонтерах, які без упину намагаються щось дістати.
Бо всі ці цільові потреби, вони всі — "на вчора". Коли хлопці просять генератор, то він їм потрібен був ще вчора. І у волонтера немає тижня, щоб на нього зібрати гроші. Вони починають його шукати і не зупиняються, поки не знайдуть.
Мова
Що ти очікувала побачити в Україні? Чи справдились твої сподівання?
— Я очікувала побачити єднання, і я його побачила. Може, навіть побачила більше ніж очікувала. Єдине, що я не очікувала побачити, — це про мову. Люди (військові та волонтери, або дотичних до війни — ред.) спілкуються тією, мовою якою їм зручно. Тобто вони говорять українською, суржиком або навіть російською. Головне для них в цьому спілкуванні — це розуміння одне одного та спільна справа, яка наближає перемогу. Такого ставлення до цього питання я точно не очікувала.
Найбільше мене вразила — сила, яка є в людях. Всі втомились, це вже навіть не втома — всі виснажені навіть не в нуль, а в мінус. Військові, волонтери, лікарі – всі виснажені, але все одно вони кожного ранку встають і йдуть робити свою роботу. Бо вони не мають права зупинитися. Ця сила – це вражає!
Фото війни
Все що ти тут побачила та пережила, чи вплине воно на твою професійну діяльність, роботу викладачем? Можливо, для студентів будеш розставляти інші акценти?
— Я ще не знаю, як цей фокус зміниться, але точно він буде іншим. Я ще читаю курс етики фотографії. І ось з приводу фотографії війни, документації війни та катастроф. Були моменти, які я не змогла сфотографувати. Можливо, це був би сильний кадр, але для мене це було занадто.
Хлопець військовий, він втратив побратима "на стабікє", і він плакав. Це міг би бути сильний кадр, і можливо інший фотограф його зробив би. Але для мене це була моральна межа, яку я не можу переступити.
Я думала: а якби ти була би на його місці? Це такий внутрішній біль. Я завжди кажу студентам, що немає правил у фотографії, у мистецтві. Це все дискусія і дискурс, які ростуть разом з суспільством. І я планую про це поговорити з ними.
Я думала і про естетику війни. Але через те, що я до цього не бачила це на власні очі, я не розуміла, наскільки війна гламуризується у фотографії. Війну роблять гламурною у більшості фотографіях. Але насправді війна має не такий вигляд.
Я не знаю, що я з цього приводу розкажу студентам, бо ще не знаю відповіді. Можливо, є якась естетика, яка доносить сенси сильніше до глядача. Є естетика, яку медіа та глядач очікують від фотографії війни. І це також впливає на те, якими роблять ці фотографії.
Але для мене зараз ці прийоми контрасту, кольору, який змінюється, додають трохи блакитного, що додає суму, — все це якось естетизує війну. І я думаю, що, можливо, це може бути неправильним шляхом. Я це також планую обговорити зі студентами.
Росія
Розкажи про себе та своє життя в Росії.
— Я народилась в Росії. З 2012 року, ми зрозуміли, що політична ситуація – жах. І в 2014 році зрозуміли, що треба їхати зараз. Бо для нас це було таким рубежем, водорозділом (анексія Криму та окупація частини Донеччини та Луганщини).
Навіть не сам факт, що наша країна це зробила, а факт того, як наше суспільство це прийняло. Воно це прийняло легко, з вітаннями. Наші друзі та знайомі збирались на відпочинок в окупований Крим, з усіма цими лозунгами про "Крим наш".
І ми сиділи вдома в жаху від усвідомлення того, в якому суспільстві ми живемо. Ми раніше не помічали, що воно таке імперське. І ми зрозуміли, що це не те суспільство, в якому ми хотіли б жити.
Коли почалась повномасштабна війна, у мене перед собою постало дуже велике питання: а якби я там залишилась, чи змогла б я щось змінити? Я несу відповідальність за те, що сталось. Я не знаю наскільки це реалістично, що я могла б щось змінити там. Але те, що втекла від боротьби — за це провину я відчуваю.
До 2014 року ми брали участь у протестах, були на Болотній. Чи достатньо було цього? Певно, що ні! Бо результату ж немає.
Коли у 2012 році протест згас, ми відчували, що ми в своїй країні у меншості. Що того майбутнього, якого ми хочемо для своєї країни, його хоче дуже маленька кількість людей. І тут постає питання: "що таке добре, а що погано?". Це ж все відносно. Якщо ти десятьом людям кажеш: "ось так добре", а вони кажуть: ні. Тоді просто треба знайти суспільство, в якому думають, як і ти, аніж намагатись змінити цих людей.
Чи підтримуєш зв’язок з друзями родичами? Як вони ставляться до того, що ти поїхала в Україну"
— Більшість наших друзів поїхали з Росії. З батьками моїми та мого чоловіка стосунки специфічні. Вони непогані, але дуже прохолодні. Хоча я відчуваю підтримку своєї мами, що спочатку для мене було дуже дивно. Вона знає, що я зараз в Україні. Вона сказала, що пишається мною.
Відповідальність
Ти, певно, чула вислів про "хороших росіян" – "хорошого росіянина не видно в тепловізор"?
— Я на себе це приміряю, але мене це не ображає. Країна, в якій я народилась – це країна агресор, це країна, яка напала на Україну та вбиває українських дітей, відбирає українські землі і робить абсолютно нелюдські злочини. Як в цьому випадку можна очікувати якогось іншого ставлення? Ніяк! Тому "хороших росіян" не буває — це так.
Можливо, воно колись зміниться, а можливо, і ні. Але те, що всі росіяни несуть відповідальність за цю війну тою чи іншою мірою — це правильно.
Я для себе теж несу відповідальність за те, що я поїхала і не зробила більшого для змін в Росії. Неважливо, могла б я це змінити чи ні. Але відповідальність за неучасть у політичному житті я відчуваю. Кожен несе відповідальність.
Це ж все сталось не за хвилину. Це культурний стан суспільства, його бачення та сприйняття себе, всі ці імперські замашки, невідрефлексоване колоніальне минуле. Ось в чому я бачу основну провину російського суспільства.
Я знаю особисто людей, які зараз перебуваючи в Росії донатять на ЗСУ, попри небезпеку. Зрозуміло, що їх небагато. Але провина все одно є. Це ж не про те, а що я можу вже зробити. А про те, що було з самого початку, про ці жарти, мову, ставлення, про те, як росіяни поводили себе у Криму ще до окупації. В тому, як росіяни взагалі поводили себе стосовно України починаючи з початку 20 століття. І ця звичка до імперських жартів, зверхнього ставлення — ось все це — провина за це лежить на кожному росіянині.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
