До повномасштабного вторгнення Росії в Україну, вони мали роботу та захоплення, любили подорожувати та планували майбутнє. Після захоплення російськими військовими Херсона, вимушені були покинути свої домівки.
США, Фінляндія, Польща, Грузія, Португалія, ОАЕ: Суспільне зібрало історії херсонок, які тимчасово проживають за кордоном, продовжують працювати та мріють повернутись додому. Далі пряма мова.
"Як тільки війна скінчиться і стане безпечно, одразу повернемось додому" — Анна Бай тимчасово перебуває в США з сином.
Ми виїхали з тимчасово окупованого Херсона у квітні 2022 року. Їхали з мамою та сином на автобусі під обстрілами. Зараз мама проживає в Чехії, там вона найшла роботу.
Я прилетіла до США у червні 2022 року. Мені допомогли знайомі, які проживають там вже якийсь час, вони купили нам квитки на літак та допомогли з тимчасовим проживанням. Будемо чекати перемоги України і як тільки війна закінчиться та стане безпечно, повернемось додому.
"До війни та проходження Кримського блокпосту, у нас в житті було все добре, як ми цього не цінували..." — Марина Лашевич з двома синами проживає у Фінляндії
Коли ми наважились виїжджати, дороги на підконтрольну територію вже були закриті, томі вирішили ризикувати та їхати через Крим. Дорога була складна, багато блокпостів, заміновані дороги... На той час, так їхали всі і всі це бачили... Навіть не знаю чому обрали Фінляндію, якось так. У новій країні рік я вивчала мову та знайшла роботу, не за фахом, звісно, за кордоном важко знайти себе. Молодшого сина влаштувала в школу, старшого — до коледжу.
До початку повномасштабного вторгнення РФ та проходження Кримського блокпосту, у мене в житті було все добре. Як ми не помічали і не цінували цього, не розумію. Я впевнена, Україна переможе, і всі повернуться до своїх домівок.
"У Херсоні мої друзі, колеги, робота... та все життя" — Юлія Нейбергер з мамою тимчасово проживає в Польщі
Я з мамою виїжджала з Херсона 19 липня 2022 року, в день, коли були перші "прильоти" по Антонівському мосту. Добирались до Польщі п'ять днів. Так якось саме по собі склалось, що ми поїхали в Познань. Там 10 років живе моя краща подруга, танцівниця, як я.
Коли вона дізналася, що я їду туди, одразу запропонувала взяти участь в фестивалі, який у 2022 році був польсько-українською інтеграцією. На фестивалі я провела три дні класів, українською, звичайно. І хоча українців було не багато, але мова танцю то щось космічне, і ми швидко порозумілись.
Польський народ дуже чуйний і співчутливий. За вісім місяців перебування, нам зустрічались добрі люди, які приходили на поміч навіть тоді, коли ми не могли справлятись власними силами. Не зважаючи на мовний барʼєр, Польща виявилась тимчасово для нас безпечною і комфортною країною, але вдома краще.
Я часто буваю в Україні, була кілька разів у звільненому Херсоні, там мої друзі та колеги, робота.... та все життя...
"Живемо тут і зараз..." — херсонка Валентина (ім'я змінено з питань безпеки) тимчасово проживає з дитиною в Грузії.
Я довго не могла повірити, що ми тут так на довго. Працювати почала через 6 місяців, бо треба якось жити далі: заробляти та бувати серед людей, адже від щоденних новин, можна зійти з глузду. Доньці 15 років, після виїзду з окупації, вона замкнулась, але згодом пішла до школи та знайшла нових друзів. Живемо тут і зараз та чекаємо на повернення додому.
"Планувала повернутись до Херсона влітку, а потім сталась Каховська ГЕС", — Ельвіра Воронкова проживає з донькою в Польщі
До Польщі я поїхала, бо там проживає двоюрідна сестра чоловіка. Два місяці ми проживали в їх будинку, а потім орендували квартиру.
Спочатку працювала волонтером, але згодом центр закрили. Якийсь час вимушена була прибирати в готелях, це виявилась досить складна фізична робота для мене, адже до війни я займалась художньою фотографією. Щодня дорога до роботи складала 40 хвилин та й залишати дитину одну вдома я не хотіла.
Через пів року знову почала фотографувати, до цього взагалі не могла взяти до рук фотоапарата, всі думки вдома, з рідними, які залишились.
Донька почала ходити в місцеву школу. Однокласники зустріли її тепло, в класі є ще дві дівчинки з України. Вона досить швидко адаптувалась, почала відвідувати театральний гурток. У неї тут вже нове життя, а я хочу додому. Планувала повертатись влітку 2023 року, але російські війська підірвали Каховську ГЕС. А тепер страшно через щоденні обстріли міста.
"Мені потрібна була робота, тому я довго не вагалась і ризикнула" — Вероніка Дорошко, перебувала в Португалії, зараз повернулась в Україну
Я виїжджала з окупації у квітні 2022 року. Поїхала в Київ. На той час у столиці було теж небезпечно, тому я почала міркувати, куди виїхати і влаштуватися на роботу, адже напередодні війни звільнилась з театру. На шляху до Києва згадала, що маю e-mail португальського режисера Руї Мадейра. З ним познайомилась під час проведення театрального фестивалю "Мельпомена Таврії".
Я йому написала листа, що в нас війна і шукаю роботу. На моє здивування він відповів в цей вечір: "Ми запускаємо українсько-португальський театральний проєкт, залишилось останнє місце, встигнеш приїхати до кінця квітня — місце твоє".
Я довго не вагалась, іншого вибору не було і відповіла що через тиждень буду. Так на свій страх і ризик приїхала в Португалію, попередньо оформивши це питання через НСТДУНаціональна спілка театральних діячів України.
В цьому проєкті брали участь актори, режисери та режисерки, театральні менеджери. Хтось грав у виставах, хтось робив постановки та окрема важлива робота — це вистава "Птахи", за п'єсою Аристофана. Її режисер Руї Мадейра, учасники українські та португальські актори, йшла вона двома мовами.
Також ми робили благодійні івенти, зокрема, "Один Рік", де обʼєднали українську та португальську культуру: проводили аукціон картин, а кошти відправляли на ЗСУ. Загалом за рік вийшло п'ять вистав за участю учасників проєкту.
Контракт закінчився 31 травня 2023 року і я повернулась в Київ.
"В Україні і дихається вільно, навіть попри обстріли" — Марина Сидоренко тимчасово перебуває в ОАЕ
До Еміратів я приїхала 11 серпня 2022 року, дорога була довгою, виїжджала через окупований Крим, спочатку до Грузії, далі Туреччину. В Еміратах влаштувалась в салон, займаюсь тим самим, чим і в Херсоні — працюю майстром манікюру.
Місцеві тут байдужі до війни в нашій країні, взагалі українців тут мало, а от росіян, навпаки.
Восени 2023 року приїздила в Україну, побачитись з мамою, поки не додому, але тут і дихається вільно, навіть попри постійні обстріли, я почувала себе у безпеці. Мрію якнайшвидше повернутись в рідний Херсон, до своєї домівки, друзів та моїх клієнток.
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Підписуйтесь на Суспільне Херсон у Viber
