Жителька Олешок Херсонської області виїхала з міста 24 лютого. Говорить, думали пересидіти трохи в Херсоні і потім до дому. Але все вийшло інакше - зараз вона разом з дітьми в німецькому Кельні. Своєю історією вона поділилася із Суспільним.
Війна почалась з незрозумілого стану тіла. Наче струснуло щось, вже потім я дізналась, що то перші обстріли.
Далі як у ві сні. Телефон, Інтернет, подруга сказала, що виїжджає, бо війна й вибухи під вікном.
Розбуркали всю родину. Швидко зібрали речі й документи. Більшість зібраних речей виявилась не потрібною й якимось безглуздям. Паніка робила свою справу. Чекали довго на батька, він на роботу поїхав. А повернувшись, він відмовився їхати.
Колись я питала: який маркер війни? Тепер знаю - перший постріл.
Нас відмовляли їхати: "Міст вже перекрито, кругом блок-пости, ви не проїдете…"
На мосту Олешки-Херсон ми почули тоді про не зрозумілий гуркіт. Бачили, як швидко розвернулась поліція, як наблизились три гвинтокрили до мосту. Вони йшли так низько, що пінилась вода у Дніпрі. За нами виїхало машин зо двадцять. Чоловік казав, що мені так хочеться. За його виміром за нами виїхало ще п’ять автівок не більше. Най буде більше. Будь ласка, най буде більше!!!
Ми не їхали десь світ за очі. Ми їхали в Херсон перебути час якийсь, поки все вгамується. Але Чоловік сказав: "Їдьмо далі",- а потім ще далі, й ще. За 37 годин дороги, вщент виснажених, нас прийняли чужі люди, щоб ми відпочили з дороги, помилися, поїли. Це була Західна Україна. Серце Гуцульщини. Чоловік пішов до лав ЗСУ. А ми зупинились на три тижні й чекали.
"Забрала й зубну щітку чоловіка, тепер обіймаю її. Просто забула її віддати, а тепер як його частинка."
Усю дорогу плакала, розповідає жінка, адже стільки добрих людей.
"Нас зустріла зовсім чужа жінка, якась знайома знайомого. І ця тітка вийшла нам на зустріч і обняла як рідних дітей. Ми змогли вперше за довгий час поїсти, помитися.
Дорогою усі радили, де і як можна розраховуватися карткою.
Пам'ятаю, як біля Кам'янця-Подільського в одному селі одна жіночка сказала: "Куди ви їдете, діти? У нас на пів пусте село. Приїжджайте до нас, гукайте своїх знайомих, ми вас усіх приймемо".
Жінка з теплом згадує волонтерів на вокзалі у Львові.
"Вони розносили канапки, спочатку давали діткам. Я пам'ятаю голодні очі чоловіків і жінок, які не брали їжу. А потім волонтери зверталися до них і пропонували теж канапки... Знаєте, вони відносилися так, що ти відчував себе людиною, що тебе бачать і помічають".
На вокзалі в очі відразу впадав у людей стомлений вигляд, ніхто не сміявся. бігали і гралися тільки маленькі діти. Старші вже все розуміли.
Запам'яталося, як під час відправлення автобусів евакуаційних, в одному були лише діти разом з вчителькою, як батьки з ними прощалися.
Вони обіймалися, коли автобус поїхав, що відбувалося з їх очами....як вони плакали...
Ми побували у двох пунктах для біженців у Польщі. Вразила самовідданість волонтерів. Люди приносили усе, що було: від найскромнішого і до найдорожчого. Частина українців починали самі включатися до волонтерства і допомагати. Вразили матері, які скляними очима дивилися крізь скло в ігровій кімнаті, де бавились їхні діти.
Водночас вразила і неохайність наших деяких громадян, які не прибирали після себе, кидалися на їжу без черги.
Жінка не оформлювала статус біженки, адже сподівається повернутися до дому.
"У Германії зовсім інші люди, інший спосіб життя. Віддавали квартири просто пожити. Так ми зупинялися у дівчини з Індії, яка приїхала по роботі до Німеччини. Вона просто нас впустила у свій особистий простір!", - розказує жінка.
Зараз ми живимо у Кельні. Нас на шість тижнів прийняла одна родина. Зараз вони чекають ще на дві сім'ї з України.
"Я рада, що тут і зможу теж їм допомогти. Мовний бар'єр є. Розумію, що без знання німецької поки не зможу працювати за фахом. Завтра діти вже підуть до школи. Ми вивчаємо німецьку через дитячі мультики і знаємо дещо на побутовому рівні", - каже українка.
Моя найбільша мрія повернутися і вдихнути запах мого дому, запах квітів у мене в садку, моєї пустелі, обняти всіх рідних, які зараз лишилися в Україні.
Читайте також:
- "Рівень страху близький до максимального". Записки з тимчасово окупованої Херсонщини
- "Ранок 24 лютого, мабуть, не забуду ніколи", - записки з тимчасово окупованого Херсона
- "Ми прибігли до батьків. Мама плакала, батько наче закляк". Записки з тимчасово окупованого Херсона
- "У перші дні ти боїшся…". Записки з тимчасово окупованого Херсона
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Підписуйтесь на Суспільне Херсон у Viber
