Інтерв’ю з Катериною Луцик, ветеранкою російсько-української війни, експерткою у сфері реінтеграції ветеранів, керівницею громадської організації «Захист – об’єднання волонтерів».
Родини не знають, як зустрічати та комунікувати з ветеранами
Катю, я б хотіла розпочати нашу розмову з перемоги України. Коли запитуєш людей, що таке перемога, зазвичай чуєш у відповідь: звільнення територій від окупантів, мир. Що таке перемога для тебе?
Для мене перемога — це не тільки про звільнення територій, це не тільки про той святковий клич, який буде нестися по всій Україні, це — про реінтеграцію ветеранів. Тому що зараз ми маємо від мільйона до півтора мільйона Збройних сил України, саме військовослужбовців. І ми розуміємо, що після того, як ми дочекаємося перемоги, буде демобілізація. Усі ці військовослужбовці стануть ветеранами. І ось одного дня вони повертаються у громади, додому, в сім’ї. Вони повертаються кожен з різним прожитим досвідом, з пережитою бойовою травмою, з травматичним досвідом, після поранень, хтось втратив побратимів. І насправді ми будемо мати дуже різну ситуацію.
Родини не знають, станом на сьогодні, як зустрічати, як комунікувати з ветеранами. Тому що, наприклад, є такі питання, які не можна ставити ветеранам, адже вони повертають їх у стан війни. Для мене перемога – це про те, коли ветерани зможуть реінтегруватись, коли кожен пересічний громадянин буде знати, як правильно комунікувати з ветеранами, коли у нас на ментальному рівні буде закладена повага і шана до тих людей, хто здобув нам цю перемогу ціною свого здоров’я, або і життя. Тому для мене — це про реінтеграцію, про успішне відновлення. Я неодноразово говорила, що насправді я розумію, який це величезний пласт роботи. Я одного разу писала пост і використала таку фразу, яка стала дуже популярною: "Наш основний бій почнеться після перемоги".
Ми не можемо говорити і робити щось для ветеранів без самих ветеранів
Існують різні державні та місцеві стратегії підтримки, допомоги ветеранам, а також сім’ям наших героїв. Нещодавно у Хмельницькому проходив форум "Громади ветеранам", де ти була і співорганізаторкою, і спікеркою. Заради кого і чого зібралися?
Дійсно, у нас був проведений масштабний захід, — такого у Хмельницькому ще, певно, не було — який називався Всеукраїнський діалог «Громади — ветеранам». Він виключно про ветеранів: про реінтеграцію, про працевлаштування, про реабілітацію і про повернення у мирне життя ветеранів після перемоги, після їхньої демобілізації або звільнення зі Збройних сил України.
Знаю про те, що спектр учасників був дуже широкий: це не тільки державні органи і не тільки громадські організації.
Дуже було багато різних учасників. Були представники різних міністерств: міністерства соціальної політики, міністерства економіки, міністерства ветеранів, органів центральної влади, органів місцевої влади, громадських організацій, волонтерів. Ну і, звісно, самих військовослужбовців і ветеранів, тому що ми не можемо говорити і робити щось для ветеранів без самих ветеранів. Був дуже широкий спектр гостей і це, насправді, стало нашою перевагою, адже ми могли говорити про дуже різноманітну співпрацю: як державного і недержавного сектору, як ветеранів і бізнесу, як бізнесу і громадського сектору. Це був дуже великий, широкий обсяг роботи, в напрямку цього ми вже напрацювали багато різних проєктів.
Ветерани були безпосередніми учасниками діалогу. Були навіть онлайн включення з фронту. Про що говорили, на чому акцентували люди, які зараз воюють?
Дійсно, у нас було включення військовослужбовців безпосередньо з гарячих точок, в яких зараз точаться бої. І ми дуже просили, щоб вони вийшли на це включення заради того, щоб почути їхній основний запит. Тому що ми розуміємо, що є різні категорії ветеранів: ветерани, які стали ветеранами у 2016-2017 році, тобто це ветерани АТО і ООС, ветерани, які зараз після поранень звільнились зі Збройних сил України, і військовослужбовці, які в майбутньому будуть ветеранами. І кожна з цих категорій насправді має трохи інші запити.
Які завдання учасникам форуму дали захисники?
Нам було поставлене основне завдання — створити стабілізаційні пункти.
Тобто тилові міста, в тому числі й Хмельницький, стануть так званими стабілізаційними пунктами?
Так. Там буде місце та люди, які будуть допомагати працювати з родиною, поки ще військовослужбовець перебуває на фронті, і безпосередньо з військовослужбовцем після його повернення.
Робота починається з родиною ще до того, як повернувся до нас захисник, захисниця?
Так.
Мене добровільно-примусово відправили на лікування
Катю, ти не просто переймаєшся темою реабілітації ветеранів – ти нею живеш, ти її прожила. Ти була на війні бойовою медикинею. Майже чотири роки під обстрілами рятувала поранених, витягувала їх з поля бою. Врятувала 200 людських життів. Сама була поранена. Ти — ветеранка російсько-української війни. Так само, як і будь-хто з ветеранів, пройшла і, напевно, ще й досі проходиш шлях реінтеграції. Можеш на власному прикладі розказати, як проходила етапи відновлення і хто тобі допомагав?
Я знаю, наскільки складно пройти реінтеграційний процес і наскільки складно повернутися до нормального мирного життя військовим. Ви знаєте, я завжди говорю, що життя військових — і зі мною погодиться будь хто з військових — завжди ділиться на "до" і "після". До того, як ти пішов на війну, і після. Ти не повертаєшся з війни таким, яким ти був. Розповім з власного досвіду, як я проходила цю реінтеграцію насправді. У 2021 році, коли після поранення звільнилася, я виписалася зі шпиталю. Можна сказати, що фізичне здоров’я мені відновили — повиймали уламки, це все зробили. Ну, відповідно, мене виписали. Я звільняюсь зі Збройних сил України, мій психоемоційний стан був не до кінця відновлений. Я була насправді у такому важкому депресивному стані, тому що я до того чотири з половиною роки була в прифронтових зонах, я постійно була в такому режимі війни. І тут, коли я приїхала в Житомир, у мене було відчуття: за кого ми воювали?! Тобто людям в Житомирі було байдуже на війну.
І це тебе зачепило за живе?
У мене це в голові не вкладалося. Ветерани ніколи не просять якоїсь там величезної подяки, але хоча б шани і поваги, елементарної поваги. Вони мають це відчувати. І я скажу відверто, я тоді дуже замкнулася в собі, я хотіла втекти з великого міста. Я приїхала у відносно невелику громаду Хмельницької області, де проживають мої батьки. Я побула там рік. За цей рік були у мене різні ситуації: були і депресивні стани, були і агресії, і поганих думок багато було. І я можу сказати з власного досвіду, що побувши рік в громаді, у нас не було ніякої служби, ніякої людини, ніякого органу абсолютно, яка б за рік хоча б подзвонила і запитала: як ти, чи ти жива, чи, можливо, тобі щось потрібно? Елементарно – у нас не було такого органу. У мене був дуже важкий депресивний стан і виключно завдяки моїм друзям, моїм посестрам, які вже реінтегрувалися, пройшли реінтеграцію успішно вже до того, і завдяки моїй сім’ї мене, можна сказати, добровільно-примусово відправили на лікування, відправили до психолога, до психіатра. Я пройшла курс медикаментозного лікування. Після того дуже багато терапій з психологом. І вже тоді я змогла хоча б виходити вільно на вулиці і ходити вільно без відчуття ненависті до всього оточуючого. Тобто я почала відновлюватися. Я скажу відверто: після того, як я звільнилася, минуло три роки, але й досі я працюю з психологом.
У тебе були думки піти з життя?
Були… У громаді не було підтримки людей…
Півтора мільйони мінімум у нас буде ветеранів
Ти знаєш, я колись спілкувалася також з ветераном, і запитала його: ваш найщасливіший період життя? Звичайно, мене дуже вразило, коли він відповів…
На фронті.
Так, не замислюючись відповів — на фронті, у зоні бойових дій. Він каже: я там все знав, я там все розумів — де вороги, де свої, що потрібно робити, щоб звільнити Україну.
Все має починатися з громади. Якщо у нас до 2022 року було 450 тисяч ветеранів, то ми розуміємо, що у нас 1,5 мільйона мінімум станом на сьогодні буде ветеранів. Якщо враховувати їхніх членів родин, а це також наша цільова аудиторія, це близько 5 мільйонів людей. Ветеран повертається у громаду, і наша основна задача, щоб в нього було готове підґрунтя, яке його зустріне, де він зможе стояти на ногах.
А підґрунтя — це родина?
Це і родина, і має бути людина — ми її назвали ветеранський кейс-менеджер. Це людина, яка буде зустрічати ветерана.
Це та людина, якої тобі не вистачало, коли ти повернулася з війни?
Так, коли я повернулася в громаду. Основна задача цієї людини — володіти інформацією про те, скільки військовослужбовців з її громади перебуває на фронті. Вона буде налагоджувати контакт з родиною, поки захисник проходить військову службу. Зараз ми запустили пілотний проєкт в трьох областях — це Хмельницька, Львівська, Івано-Франківська. Вже 10 представників наших громад пройшли навчання і вже в своїх громадах працюють.
Що має в першу чергу зробити ветеран, який повернувся з війни у цивільне життя? Дай більш практичні поради, будь ласка: один, два, три…
Перша його точка входу, як я говорила, — це родина, яка має бути готова. Друга — це наші центри комплектування. Тому що після того, як військовослужбовець звільняється, він приїздить в громаду і стає на облік в Центр комплектування. Там мають бути також кейс-менеджери, мають бути люди, які будуть з ним комунікувати. І от третій момент — це в громаді є кейс-менеджер, який уже зустрічає його сам. Ветерану не потрібно когось шукати.
Назви п’ять нагальних запитів, які йдуть від ветеранів?
Ну, по-перше, хочу сказати, що все це дуже індивідуально. Минулого року у Трускавці уряд збирав так само представників громадського сектору, ветеранів на стратегування реінтеграції ветеранів в Україні. Я була там присутня. Ми розробили чотири кроки, без яких просто неможлива реінтеграція. У першу чергу — це відновлення здоров’я. Тому що поки у тебе є поранення, ти не відновиш фізичне, психологічне, ментальне здоров’я, ти не зможеш говорити про якісь наступні кроки. Другий крок — це родина, тому що родина є однією з точок входу при поверненні ветерана. Вона має бути готовою до повернення ветерана, вона має знати, як з ним комунікувати, як реагувати на ті чи інші стани, і куди безпосередньо його скерувати, виходячи вже із його стану, із його запиту. Третій крок — це працевлаштування. Це така окрема дискусія. Ну і четвертий — ми його так назвали: ветерани — це базис нової країни. Це про менторство, про навчання, про ветеранів активних, успішні кейси, про ветеранів у політиці, бізнесі і так далі.
У США люди привчені говорити військовому: "Дякую за службу"
Будь-яка країна, яка перебувала у військовому конфлікті, приділяє увагу реінтеграції ветеранів. Що ми можемо в них перейняти або, можливо, у нас вже є щось краще?
Ми спілкувалися з багатьма країнами — починаючи від Сполучених Штатів і закінчуючи Євросоюзом. У кожного з них своя система реінтеграції ветеранів і жодна з них нам не підходить. Тому що ніде не було такої війни, як у нас. Якщо ми спілкувалися, до прикладу, з ветеранами Сполучених Штатів Америки, вони кажуть: "Ми завжди воювали на чужій землі, тобто ми допомагали комусь. Ви воюєте на своїй – це зовсім інші цінності, це зовсім по-іншому переживається психологічно, це набагато важче, коли руйнуються будинки, гинуть рідні, тому що це ваше". І жодна з них ідеально нам не підходить. Мені здається, що уже зараз приїздять представники інших країн до нас за обміном досвідом, подивитися, як ми це все реінтегруємо. Є елементи, які ми взяли з реінтеграційної системи Сполучених Штатів Америки.
До прикладу?
До прикладу, кейс-менеджери.
Як ми, пересічні громадяни, маємо ставитися до ветеранів? Як висловлювати свою повагу, свою увагу до цих людей? Бо наразі, коли вони нас захищають там, на фронті, ми говоримо: я вірю в ЗСУ, я поважаю ЗСУ…
Але ми не говоримо це їм в очі.
Але коли вони повертаються, тут вже йде мова не про військо, а про конкретного захисника. Як ми маємо діяти по відношенню до них?
У першу чергу мушу сказати, що повинна проводитися така адвокаційна компанія. Ми також цю тему піднімали на "Всеукраїнському діалозі". Вона має проводитись нашими державними органами: починаючи від патріотичного виховання в школі, закінчуючи якимось навчаннями і звичайними розповідями. У нас друга область по кількості мобілізованих, і коли буде перемога, то кожен другий-третій буде ветераном. І нам потрібно буде не ховати очі і не створювати вигляд, що ми його не бачимо, а потрібно буде налагоджувати контакт, говорити і дати зрозуміти, що ми дійсно його поважаємо і вдячні.
Як правильно це робити?
Ну, все насправді починається з домашньої кухні. Нещодавно у нас на діалозі був Сергій Позняк — сам ветеран, він втратив ногу. Він виступав і розказував такий приклад: я йду в парку, відповідно з протезом, і починає бігти назустріч дитина, тикати на мене пальцем і казати: "Трансформер". І та мама його забирає, заспокоює. Сергій каже: ну, о’кей, для мене це — о’кей, я вже це пропрацював, я це пройшов, я вже, каже, відновився. Але, каже, коли буде йти хлопець, який нещодавно втратив ногу, для нього це стане тригером. Тобто, починаючи з кухні вдома дітям треба говорити, як поводитися з ветеранами. Що просто можна сказати "дякую", не запитуючи, де це було, як це було, під час яких обставин це було і так далі. Якщо ветеран захоче, він сам розкаже.
Я знаю, що у тебе є приклад, коли ти була у Сполучених Штатах Америки як дипломатка, ти їздила в ООН. Розкажи про це.
Дійсно, таким вираженим прикладом для мене стала ситуація в Сполучених Штатах Америки, коли я у складі дипломатичної місії літала туди. Я йшла у військовій формі і кожна пересічна людина, яка йшла мені назустріч, прикладала руку до серця і казала мені: "Тhank you for your service", що в перекладі означає: "Дякую за твою службу". Хоча вони бачили по прапорах, що я не захисниця їхньої країни, навіть не військовослужбовиця їхньої країни. Наскільки там на ментальному рівні закладений оцей жест.
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.
