Миколаївська волонтерка Євгенія Кім відвідала брата, який станом на 27 червня служить танкістом на Бахмутському напрямку. Жінка від початку повномасштабного вторгнення використовує будь-яку можливість, щоб побачити молодшого брата Петра.
Про зустріч Євгенія та Петро розповіли кореспондентам Суспільного.
Я одягла сукну, а мені кажуть: “Ти ж мрія снайпера”, я кажу: “Братику "Дякую!" сказати!”. І оці секунди тепла, вони багато коштують і я готова ризикнути.
На Донеччину Євгенія приїхала в волонтерських справах, жінка з 2014 допомагає різним військовим підрозділам. За її словами, має можливість побачитись із братом в одній із танкових бригад. Вбравшись в сукню, яку він подарував, приїхала на позицію.
"Мій брат воює вже далеко не перший день і я вже якось звикла до військових режимів, я все прекрасно розумію, але для мене віддячити, сказати йому: “Дякую!” — це для мене дуже важливо. І я знаю, що це дуже важливо для нього. Це емоційна підтримка цивільних, яку ми можемо дати військовим і ось у формі сукні зокрема. Тому я розумію, чесно кажучи, самій хочеться сказати собі: “Жінко, ти в розумі?”, але я знаю, як це його потішить", — каже Євгенія.
Зі слів Євгенії, під час повномасштабної війни її діяльність "пересувалася" різними напрямками разом із підрозділом брата до східних областей України. Так, говорить, проявляє свою підтримку.
"Це як дитину до школи ведеш, і в щічки його цілуєш, а він: “Мамо, ну я ж дорослий”, ось із братом приблизно так само. Тобто, “Я дорослий, серйозний чоловік. Я — воїн, я — захисник”. І тут же обіймеш його, скажеш: “Я так тебе люблю!” і відчуваєш, як розслабляється і "Я теж тебе люблю!", — говорить волонтерка.
У машині Євгенії необхідні речі для підрозділу. За її словами, брат майже ніколи нічого не просить привезти особисто для себе.
Петро на псевдо “Рево” механік-водій танка, чоловік розповідає, міняти місця дислокації їм доводиться часто, а відповідно щоразу налагоджувати побут. Петро показав сестрі, як облаштувався.
"Дрони “змальовують”, часто переїжджаємо і на літо — це намет і яма якась біля намету аби сховатись. Цього разу ближче ніж зазвичай прилетіло і різко захотілось копати бліндаж. А переважно побут — намет, рюкзаки. Все це постійно дощами заливає, все постійно вперемішку", — говорить чоловік.
Зі слів Петра, вперше сестра приїхала після активної фази бойових дій на Київщині, попри те, що там було ще небезпечно.
"Вона приїздила до мене, коли ми були ще прям на виїздах, приїжджала в Малин, там навколо це все було. Вразилась, хоча приїхала з Миколаєва, все одно вразилась. Небезпечно, так", — каже Петро.
Зараз це вже більш звично, але завжди радісно, завжди радий, коли приїжджає. Радість завжди однакова, можливо вже не проявляється як раніше.
За пів години спілкування, сімейне фото та обійми до наступної зустрічі.
Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.
