Командир батальйону "Волат" полку Кастуся Калиновського Ян Мельников на позивний Білорус боронить кордони України з 2014 року. Свого часу він був побратимом Дмитра Коцюбайла на позивний Да Вінчі, воював у "найгарячіших точках" російсько-української війни. Про те, чому на війні не буває атеїстів, про смерть і боротьбу з тоталітарними режимами Путіна та Лукашенка, Білорус розповів Суспільному.
Я побачив, як із шкіряного салону останньої моделі Porsche Cayenne вивантажували дрова для бочок, в яких повстанці палили ватру
— Мені було повних 20 років, коли я приїхав на Майдан. Поштовхом була загибель мого земляка Михася ЖизнєвськогоМихайло Жизневський — білоруський активіст Євромайдану та журналіст, кореспондент газети "Соборна Київщина", член Самооборони Майдану. Член організації УНА-УНСО. Останні роки свого життя прожив у Білій Церкві, Києві. Загинув під час протистоянь на вулиці Грушевського в Києві. Перший іноземний Герой України.
Я вболівав за українців, розумів, що іде скидання промосковського режиму. Коли почалися вбивства протестувальників, вирішив, що не можу бути осторонь.
22 січня я прийшов з роботи. Тато каже: "Ти бачив, що є загиблі на Майдані? Серед них — білорус". Зранку 23 січня я виїхав першим автобусом до Гомеля на залізничний вокзал, звідти — в Чернігів. І о 19:00 вже був на Майдані.
Я знав, куди звернуся, бо стежив за подіями, політичними рухами, організаціями, які були представлені на Майдані. Я бачив, що там є партії, лідери яких давно при владі. Це — люди, які "варяться" у владі, за їхньої каденції змін в Україні не відбувалося. Я розумів, що це — боротьба "за портфелі" з їхнього боку.
Побачив, що є Правий секторНаціонально-визвольний рух "Правий сектор" — українська військово-політична сила, що об'єднує у своїй структурі три сегменти: Добровольчий український корпус "Правий сектор", політичну партію "Правий сектор", організацію "Права молодь". Завданнями "Правого сектора" є звільнення України з-під зовнішньої кремлівської та внутрішньої кланово-олігархічної окупації — об’єднання, яке представлене різними патріотичними організаціями. Серед них ключовою була "Тризуб" ім. Степана БандериВсеукраїнська організація "Тризуб" імені Степана Бандери — парамілітарна націоналістична організація орденського типу, яка була заснована 14 жовтня 1993 року. Я прочитав їхню історію, подивився на склад. Побачив, що це — молодь, яка хоче кращого життя, що це — організація орденського типу, де немає старих політиків.
Я знав, що приїду на Майдан і там буде намет "Правого сектора", і я запишуся в цю організацію. Так і сталося.
Для мене було здивуванням, коли я побачив, як із шкіряного салону останньої моделі Porsche Cayenne вивантажували дрова для бочок, в яких повстанці палили ватру.
Ще згадую, коли наступного дня після розстрілу на Майдані люди ставали в живий ланцюг і передавали одне одному бруківку. Я бачив, як до нього підійшов чоловік у дуже дорогому костюмі із портфелем у руках. Поставив портфель біля себе, став у цей ланцюг і разом з нами передавав це каміння. Для мене це було зворушливим, що об’єдналися всі, незалежно від статі, статусу чи соціального класу.
Мою сестру Віку ув'язнили, коли я "засвітився", як особа, причетна до створення полку Кастуся Калиновського
— Моя мама не надто цікавиться політичними чи геополітичними подіями. Для неї, як для кожної жінки, війна — це щось страшне, і на ній — її син. У перші місяці війни з Росією в 2014 році я не говорив їй, що воюю.
Коли мама дізналася, безумовно, хвилювалася. Спочатку казала: "Закінчуй, повертайся додому". Зараз вона розуміє, що проти мене в Білорусі відкрито стоси кримінальних справ, які не дозволять мені жити спокійно там.
Тато знав, що я воюю. Для нього це було важким моментом. Але він, як чоловік, мене зрозумів і підтримував, бо це — мій вибір.
Батько зараз постійно перебуває під репресіями влади. Його періодично "закривають" на різні терміни ув’язнення, відкривають на нього адміністративні справи: то на тиждень, то на 15 чи 30 діб. Він періодично, як додому, заїжджає в місця відбування адміністративного покарання.
Моя старша сестра Віка отримала вирок за участь в акціях протесту 2020 року — один рік і шість місяців ув’язнення в колонії. Вона зараз відбуває покарання. Її затримали в червні 2022 року. Минуло два роки, відколи вона брала участь в цих акціях.
Її ув'язнили саме тоді, коли я "засвітився", як особа, причетна до створення полку Кастуся Калиновського і після заяв на адресу Лукашенка.
Ми воювали пліч-о-пліч з Да Вінчі
— Дружба з Да Вінчі — то занадто гучно сказано. Радше — повноцінне побратимство. Ми — побратими ще з Майдану. Тісно спілкуватися почали наприкінці 2014 року — на початку 2015 року, коли перебували на позиціях "Дім", який був гуртожитком одного з вузів. Там ми створили при "Правому секторі" тактичну групу "Білорусь", куди входили громадяни моєї держави.
Ми воювали пліч-о-пліч з Да Вінчі, виконували разом бойові завдання. Тоді й виникло наше "велике спілкування".
Кістяк людей, які створювали спочатку роту, згодом — батальйон, а тепер — полк Калиновського, — це люди, які мали бойовий досвід у складі тактичної групи "Білорусь". Але не винятково керівний склад. Наприклад, Ваня Марчук на псевдо Брест проходив підготовку у Французькому інтернаціональному легіоні.
Росія — наш спільний з українцями ворог
— Ми боремося з мордоромНазву "Мордор" можна перекласти двома способами з двох мов, що їх вигадав Толкін, — як "Чорна країна" або "Земля тіні".Саме слово без прив’язки до книг Толкіна походить від староанглійського morðor, що означає "смертельний гріх" або "ворог".Коли українці в соцмережах або в спілкуванні називають Росію "мордором", то цим хочуть означити її, як "країну темряви", країну, від якої не слід іншим чекати добра, який існує сьогодні під назвою РФ, а раніше мав назву СРСР, а ще раніше — Російська імперія. То — державне створіння, яке міняє назву, але за сотні років не змінило своєї сутності.
Ця країна, які б назви не мала, які б нові державні утворення не формувала, сутність її залишається тією ж — це зневолення та русифікація менших народів, які є по сусідству, загарбання їхніх територій та будівництво великої імперії на базі цих народів.
Це — наш спільний з українцями ворог. Сьогодні Білорусь перебуває фактично під зовнішньою окупацією РФ. Саме тому ми боремося пліч-о-пліч з українцями за нашу спільну свободу.
Українці для мене — це найбільш близька ментально нація. Мови наші розвивалися приблизно в один час — в V столітті нашої ери. І сьогодні найближча мова до української — це білоруська. Більш як 80% слів мають спільне коріння.
Я десь через пів року, відколи жив тут, більш-менш вільно розмовляв українською. Як мені казали, краще, як Азіров (Микола Азаров — прем’єр-міністр часів Януковича, який погано володів українською мовоюМикола Азаров став основоположникам "азіровки" – мови так званих офіційних виступів прем'єра. Крилатих фраз прем'єра стало так багато, що слова із його промов склали окремий словник. — ред.)
Росія любить казати про "братні народи". Але якщо ми говоримо про справжніх братів, то я вважаю, що союз має будуватися саме з українцями. Бо в нас — спільна історія: як є і сумні сторінки часів Полоцького князівстваПолоцьке князівство — середньовічна східноєвропейська феодальна монархічна держава зі столицею у місті Полоцьк. Виникло у Х столітті на основі племінного союзу кривичів-полочан. Розташовувалося на торговому шляху "з варяг у греки". Полоцьк постійно змагався з Києвом, так в останні століття і роки ми можемо бачити, що Білорусь завжди "підтягувалася" за Україною.
Коли у 1917 році створювалася УНРУкраїнська Народна Республіка — українська держава зі столицею в Києві, яка в 1917—1921 роках контролювала території центральної, східної та південної України. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, населених переважно українцями, у 1918 році створювалася БНРБілоруська Народна Республіка — білоруська держава зі столицею в Мінську та Городні, яка після утворення 9 березня 1918 року відповідно до Другої Статутної грамоти зберігала ознаки суверенітету над певними територіями понад шість місяців і під час Слуцького повстання. Державною мовою була білоруська мова. Єдиною, хто підтримала фінансово і видала кредити БНР, була УНР.
Коли наприкінці СРСР Україна проголошувала незалежність, наступного дня Білорусь теж проголошувала незалежність. І таких прикладів я можу навести багато.
Історія циклічна. Сьогодні відбуваються події, коли шлях до визволення Білорусі — це шлях через визволення України. Так вже склалося історично: коли здобуває незалежність Україна, наступною маємо її ми.
Хто для мене українці? Це — такий брат, за яким ти йдеш, якого ти підтримуєш, розуміючи, що тільки разом ви можете мати більше кожен собі.
Я проти того, щоб про наш полк говорили, як про політичний рух
— У полку Кастуся Калиновського є багато чудових хлопців. Але треба розуміти, що військові, які приходять до влади — це хунта, а не влада. Не можуть бути військові політиками.
Безумовно, ми можемо згадати, про Шарля де ГолляШарль Андре Жозеф Марі де Голль — французький державний, військовий і політичний діяч. Перший президент П'ятої республіки у 1958–1969, двічі вибирався на посаду. Професійний військовий, генерал або якісь інші приклади. Але я вважаю, що або людина займається військовою справою, або вона займається політикою.
Цілком можливо, що хтось з наших хлопців по закінченні війни обере політичний шлях і буде будувати собі кар’єру міністра або депутата. Я впевнений, що в нас з десяток хлопців оберуть такий шлях. І це будуть дійсно люди, які зрозуміли ціну життя, які переосмислили її, бо пройшли через війну. Мені здається, вони менш вразливі до таких явищ, як корупція, бюрократія.
Але я проти того, щоб про наш полк говорили, як про політичний рух. Бо ми можемо бути тією силою, яка принесе зміни, яка повалить злочинний режим, за який не голосували, який не обирав народ.
Ми будемо тією силою, яка допоможе політичним структурам за вільним голосуванням народу обрати нових лідерів, нових політиків.
Сподіваюся, це — останній президент Білорусі
— Я — за парламентську республіку. Дуже довго в Білорусі є президент, в руках якого — влада і який робить багато зла. Тому мені до вподоби британська чи німецька системи керування країною.
Я сподіваюся, це — останній президент Білорусі. Єдиний шлях до знищення його режиму — силове повалення. Сьогодні Лукашенко не має підтримки більшості населення країни. Це засвідчили протести, коли на них виходили лише в Мінську за різними підрахунками 200-400 тисяч людей. А ще додайте протести по всіх обласних містах і маленьких містечках.
Лукашенко тримається тільки завдяки підтримці Путіна (такого ж диктатора) і силових структур. Це — люди, які не розуміють мови дипломатії, з якими нема про що говорити. Бо ти їм кажеш слово, а вони тобі — кулю за це.
Повалення Росії і її обламання зубів об вільну і міцну Україну допоможе нам звільнити Білорусь і зробити так, щоб по сусідству з Україною була мирна і незалежна Білорусь, а не диктаторський режим. Я сподіваюся, що українці нам у цьому допоможуть.
Завжди у країні є 10-15% активних людей, які пишуть історію
— Є така фраза: "Роби, що можеш, і будь, що буде" або "Хто, як не ми, коли, як не зараз?" Можна сумніватися довго, можна бути невпевненим, але від того, що ти будеш сумніватися і сидіти на одному місці, нічого не відбудеться. Тоді може бути окупована вся Україна.
Курсанти, які виходили під Крути зупиняти кацапську навалу, вони, ймовірно, не мали сподівань, що зупинять армію Муравйова. У повстанців Холодного Яру чи в бійців УПА не було переконання, що вони закінчать свою боротьбу перемогою. Але вони боролися.
Тут треба собі поставити питання: "Я хочу перемоги чи ні?" Якщо так, то треба щось робити для цього. Ми маємо бажати, щоб Україна перемогла. І маємо робити для цього кожен на своєму місці все, що від нас залежить.
Треба розуміти, що завжди в крані є 10-15% активних людей, які пишуть історію. А інші — це люди, які спостерігають за подіями, живуть між своїми "робота — дім — робота", керуються фразою "робіть, що хочете, підіймайте будь-який прапор, але мої чотири стіни, мій холодильник, мій телевізор не чіпайте".
Для мене це не є нормою, але сьогодні для суспільства — це норма. Я живу за принципом, якого мене навчив мій тато. Є такі слова в білоруського письменника Владіміра Кроткевича: "Був, є, буду, тому що завжди, як розп’ятий, живу бездонною тривогою, тому що серце моє розіп’яте за всі мільярди двоногих".
Для мене особливо важливо "тут і зараз". Якщо я можу змінити ситуацію, то мушу змінювати. Неважливо, з ким відбувається ситуація: чи з моїм народом, чи із сусіднім. Коли поруч зі мною стається якесь зло, то я не можу пройти повз нього чи сподіватися, що хтось інший замість мене це зробить.
Шлях до своєї свободи — це шлях до націоналізму як права бути рівним серед рівних
— У мене просто є розуміння, що шлях до своєї свободи — це шлях до націоналізму як права бути рівним серед рівних. Мати свою культуру, свою мову, свою ідентичність, свою териорію — тоді ти можеш бути рівним суб’єктом в цьому геополітичному процесі світу. Плюс — це шлях до свободи.
Згадайте, що говорив Гіркін у 2014 році, коли починав процес формування так званої ДНР. Колаборанти казали: "Тут рускіє люді. На нашем язикє гаварят. Іх нада спасать".
Коли б усі українці балакали українською, то можна було б відповісти: "Які "ваші"? Яка російська мова? Кого ви збираєтеся рятувати?" Не було б підстави для російської пропагандистської машини, щоб розказували: "Там — бандерівці, тут — наші російськомовні громадяни, і нам треба їх рятувати".
Шлях до свободи – це шлях до своєї самоідентичності. Сьогодні неможливо з Калінінграда піти в Польщу війною, кажучи, що там "наші російськомовні люди проживають і їх треба рятувати".
Смерть на війні — не найгірший варіант смерті
— Найважче — це втрачати людей, з якими ти дуже зблизився, з якими ти знаходиш спільну мову з будь-яких питань. Я навіть свою філософію про смерть вивів.
Я прийшов до думки, що смерть — це участь, яка буде в кожного. І смерть на війні — не найгірший варіант смерті.
Для мене було б гірше дожити до 60-80 років і бути тягарем для свої близьких, бути прикутим до ліжка чи не мати змоги самостійно сходити до вбиральні. Це для мене — гірша смерть.
Є багато варіантів, як можна померти ганебно. Героїчна смерть на війні — це, можливо, один з найкращих варіантів смерті. Коли ти віддаєш своє життя за близького свого. "Немає більшої любові, ніж віддати життя за друга свого", сказано в Біблії.
Але все одно важко. Я зрозумів з часом, що ми сумуємо не тому, що шкода людину, яка загинула. Нам шкода себе, що цієї людини немає поруч з нами. Тому що це — те, до чого ми звикли.
Але коли ти маєш сім’ю, залишив після себе наступне покоління, став прикладом для багатьох і гинеш на війні, то честь таким людям, і суму ніякого бути не може. То треба не плакати, а прославляти.
Смерті не уникнути, але шкодуєш, коли це сталося дуже зарано.
Я ненавиджу війну
— Я пішов на війну не для того, щоб вбивати, а для того, щоб рятувати. Я воюю тут, щоб війна не прийшла на мою територію. Щоб з моєї території не йшли танки, не йшли бої на моїй землі. Тож я тут для того, щоб зупинити цю орду.
Якби це смішно зараз не звучало, але я — один з найбільших пацифістів серед моїх знайомих і друзів. Але я — пацифіст зі зброєю в руках. І розумний пацифіст. Там, де можливо домовитися, я обидві руки підійму, щоб домовлятися і не застосовувати зброю.
Я ненавиджу війну, не отримую від неї задоволення. Молю Бога, щоб вона швидше закінчилася, і я мав спокійне цивільне життя.
Я втомився від війни. Але коли приходить орда, яка не розуміє людської мови, приходить не для того, щоб домовлятися, а для того, щоб руйнувати та захоплювати, то які перемовини можуть бути з нею?
Україна не починала цю війну. Їй то не потрібно. Забагато страждань вона отримала від цієї війни. І треба це припинити. А припинити можна тільки єдиним шляхом — коли цю орду ми зупинимо.
Але все треба робити з любов’ю. Я не маю ненависті. Не отримую задоволення, не стою після бою в полі, яке всипане тілами вбитих ворогів, і тішуся.
Ні, вояки роблять це з любов’ю. Так, я вбиваю ка**пів з любов'ю. Як вчив нас капелан "Правого сектора", отець Петро: "Вбивайте мос**лів, але робіть це любов'ю". Я не отримую від цього задоволення.
Чи важко вбивати людей? Людину вбити важко, напевно. Я жодну людину не вбив. Я знищував ворогів. То так. Але стосовно вбивства. Я сподіваюся дуже і молю Господа, щоб ніколи в житті не сталося так, щоб я вбив людину. Щоб тільки знищенням ворогів я приносив смерть і не більше.
Шана та знання своєї історії не дозволяють робити помилок в майбутньому
— Чому Україна є сьогодні такою, якою вона є? Тому що українці пам’ятають історію, передають її з покоління в покоління одне одному. Вони знають ціну своєї свободи. Шана та знання своєї історії не дозволяють робити помилок в майбутньому.
Саме культура визвольних змагань, їхня шана наступними поколіннями і є тим, що маємо започаткувати на такому ж рівні ми — білоруси.
Я вдячний українцям за те, що в багатьох з них є розуміння, яка в Білорусі ситуація, що у нас — окупація. Вдячний українцям-волонтерам за підтримку.
Добре, що є такі люди, як Сергій Шайда, завдяки якому ми маємо безкоштовний відпочинок, який робить безоплатну реабілітацію для бійців, зокрема й для білорусів. Більше сотні білорусів оздоровлювалися тут.
Українці дають нам надію на вільне майбутнє, на Білоруську ССД. Українці кажуть : "Здобуваємо Українську соборну самостійну державу (УССД)". То я б сказав: "Ми теж здобуваємо Білоруську соборну самостійну державу".
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
