"Вирішив, що мені немає місця в цивільному житті". Директор Яремчанської лікарні Олександр Соколюк рятує життя бійців

"Вирішив, що мені немає місця в цивільному житті". Директор Яремчанської лікарні Олександр Соколюк рятує життя бійців

Бахмут, бойова машина, заповнена пораненими та полеглими. Боєць з контузією на позивний Пружинка тримає ручну гранату без кільця. Він думає, що його росіяни взяли в полон, і не хоче здаватися. Військовий медик Олександр Соколюк забирає з його руки гранату. Його робота — рятувати воїнів на фронті.

Директор Яремчанської міської лікарні Олександр Соколюк вперше пішов на війну у 2015 році. В АТО він прослужив рік у складі 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Після 24 лютого 2022 року чоловік повернувся до рідного підрозділу. Зараз Олександр на позивний Сокіл — капітан медичної служби.

В інтерв'ю Суспільному військовий медик розповів про ухвалення рішень на фронті, поранення, які його найбільше вразили, та чому 2024 рік — переломний для російсько-української війни.

"Чому саме він і чому ти ще живий?"

Першого пораненого, якому надавав допомогу на війні, не пам'ятаю. Єдине, що скажу — у 2015 році їх було набагато менше. Пригадую того бійця, якого ми не змогли врятувати. Привезли в дуже важкому стані молодого хлопчину. Якщо не помиляюся, йому тоді було 23 або 24 роки. Він — родом з Делятина, позивний — Морячок. Його тоді дуже пошматувало і ми не змогли врятувати йому життя. Одначе хлопці тоді доклали зусиль і вже загиблого витягнули туди, де можна було його оглянути. Якби ми мали можливість його врятувати, звичайно, що ми б врятували.

Там немає такого поняття: земляк він чи ні. Це — твій побратим. І коли ти бачиш, що життя від нього відходить попри те, що ви максимум зробили, звичайно, що воно залишає слід. Шкода, бо ти розумієш, що його вдома чекають дружина, батьки чи діти.

Пригадую: з Павлограда у нас був Вася. Спочатку він був у нашій групі, а потім перевівся до третього батальйону. Загинув у Бахмуті. Мав золоті руки. Вася щоранку зідзвонювався зі своєю донькою. Яка б не була погода чи ситуація, він щоранку телефонував їй. Він колись казав: "Не може бути в мене такого, щоб я доньці не подзвонив". Настав момент, коли Вася загинув. Ми довго не могли його витягнути, бо авто потрапило під обстріл і впало з переїзду в річку. Намагалися, але були мінометні обстріли. Ми просто не могли. Він там трохи "перебував". Дружина і донька телефонують. І цей момент є дуже непростий, коли ти мусиш сказати, що їхнього чоловіка або батька немає, а ти — живий. Ось цей момент, гадаю, найскладніший. Ти завжди думаєш: чому саме він і чому ти ще живий?

Олександр Соколюк
Інтерв'ю з капітаном медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Олександром Соколюком . Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

"Мама казала, якщо не буду телефонувати, то вона різкою трохи виховає"

Я намагаюся розмовляти з рідними у будь-яку хвилину щодня. Тим паче мені мама казала, якщо не буду телефонувати, то вона, як колись у селі, різкою трохи виховає. Кажу: "Мамо, все, я зрозумів. Будемо виконувати".

Олександр Соколюк, 93 ОМБр
Капітан медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Олександр Соколюк на позивний Сокіл. Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

Коли я прийшов у бригаду на початку великої війни, наступного дня ми вже виїхали в Охтирку. Довго думати не було часу. Вже там почалися бої. У серпні чи вересні 2022 року мама питала мене: "Де ти є?" Відповідаю: "Я — на ППДПункт постійної дислокації військових частин (підрозділів) — територія (комплекс військових містечок) з капітальними будівлями і спорудами, розрахованими на тривале використання військовими формуваннями в мирний час Газети оформлюємо у медроті, налагоджуємо. Нас тримають у запасі. Ми не там, де всі".

Олександр Соколюк, військовий медик, директор Яремчанської лікарні
Капітан медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Олександр Соколюк на позивний Сокіл. Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

Вона просто сиділа в YouTube і дивилася якісь рецепти. Побачила у відеоінтерв'ю мою розповідь про пошкоджені машини й каже: "Дивлюся, а це хтось знайомий. Добре, що окуляри наділа і побачила".

Лікар-травматолог на фронті

Я — директор Яремчанської міської лікарні. Ми з колективом перебуваємо в туристичній зоні, де часто є травми, пов'язані зі спортом або відпочинком. Мандрівники, які їдуть відпочивати в Карпати, не дають можливості розслабитися.

Моя робота травматолога при наданні допомоги нашим пораненим хлопцям дала багато. З чим довелося попрацювати й відшліфувати свою роботу, то це кого ти будеш першим евакуювати або кому надаватимеш допомогу. Вибір доводилося робити на війні. Він залежить від того, наскільки військовослужбовець поранений.

Були такі моменти, що дуже важкий "трьохсотий". Ти бачиш, що травма — життєво несумісна, але він ще живе. Та проживе недовго. Біля нього лежить так само важкопоранений, але якщо над ним попрацювати, то маємо шанс витягнути й врятувати. Коли машина виїжджає за "трьохсотим", я вирішую, кого забирати.

Військові медики
Олександр Соколюк зі своїм побратимом. Фото: з архіву Олександра Соколюка

Найважче вирішувати, коли доводиться під мінометним обстрілом давати своїм хлопцям — водію та фельдшеру — наказ. Ти або чекаєш із важким "трьохсотим", або ризикуєш і швиденько машиною із зони обстрілу виїжджаєш, щоби врятувати й групу, і пораненого. Розумієш, що не тільки сам ризикуєш, а й життями своїх хлопців. Що довше ти чекаєш, то більше втрачаєш шанс на те, щоб "трьохсотий" вижив. І доводиться ухвалювати рішення. Я питаю: "Хлопці, ми рвемо?" Вони відповідають: "Рвемо". І тоді ми рушаємо вперед.

Олександр Соколюк, директор Яремчанської лікарні, військовий медик
Олександр Соколюк — капітан медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

"Людям важко уявити, коли поля всіяні тілами"

Я розумію, що людям дуже важко уявити, коли поля всіяні тілами. Важко хлопцям у бліндажах та окопах, адже якщо це тіло свіже — воно створює некомфортні умови для перебування, бо дуже різкий запах. Де можуть хлопці прикопати трупи російських солдатів, то вони прикопують. А де не можуть — мусять терпіти.

Є такі напрямки, що ти просто дивуєшся. Ось вони роблять за день п'ять штурмів і з них у групі йдуть 15 людей. Попрацювали наші хлопці — є "двохсоті", "трьохсоті" серед них. І коли спостерігаєш за цим через відеозв'язок, то рідко за ними хто виїжджає. У них найчастіше діє правило: порятунок потопельника — це справа самого потопельника. Якщо ти зможеш вилізти та вийти, то тобі ще пощастить. Якщо не зможеш — залишишся в українській землі. Наші допомагають всім: і нашим "трьохсотим", і пораненим полоненим.

Олександр Соколюк, війна, фронт, передова, позиції, окопи, "нуль"
Олександр Соколюк на фронті. Фото: з архіву Олександра Соколюка

У мене був один досвід медичної допомоги полоненому на Барвінківському напрямку. Виїхала російська штурмова група на БМПБойова машина піхоти (БМП) — узагальнена назва бойової техніки, бойова броньована гусенична машина, що перебуває на озброєнні механізованих підрозділів, наші їх гарно накрили. "Беха" там вже горіла і живі, тікаючи, позабували поранених. Наші пішли в розвідку на ту ділянку і знайшли пораненого молодого військовослужбовця 23-24 років з-за Уралу. Я його забрав до стабпункту. У нього було достатньо непросте поранення грудної клітки. Якби ми його не забрали, він би там і загинув. Займався ним анестезіолог. Наступного дня цьому "недопалку" стало легше і його передали в інший лікувальний заклад. Я з ним спілкувався й запитав: "Що ти тут робиш?" Він відповів: "Я прийшов сюди заробляти гроші". Питаю: "Вбивствами цивільних громадян і дітей?" У нього ще тоді був жіночий годинник і телефон. І потім з'ясувалося, що це були речі з Бучі. Навряд чи хтось йому подарував з доброї волі. Сподіваюся, власники годинника і телефона живі.

Олександр Соколюк
Капітан медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Олександр Соколюк на позивний Сокіл. Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

Про поранення на передовій

За весь час два поранення мене вразили найбільше. Перший випадок — хлопчина 25 років, Бахмутський напрямок. Його виносили за кілометр чи півтора. Ми, наскільки могли, заїхали в поле, далі нам не дозволяли. Сказали: "Якщо заїдете, можете не виїхати". Коли його принесли, боєць був весь у крові. У нього дірка на спині приблизно така, як долоня. Ти бачиш, як рухаються легені, вирвані ребра. Військові не їздять повільно — їздять швидко, але помірковано. Але тоді я водію казав: "Тисни з неї все, що тільки можна, щоб ми його не втратили". І поранений — молодець, не здавався. Ми його трішки відновили, знеболили, наповнили об'єм циркулюючої крові, закрили діру. Він почав себе трохи краще почувати, на мене дивиться і каже: "Не переживайте, все буде добре".

А другий випадок — 56-річний чоловік у селі Вірнопілля на Харківщині. Там йшли важкі бої. Йому відірвало стопу, перебило ліву гомілку. Я йому кажу: "Друже, потерпи трішки". А він мене взяв за руку й говорить: "Та все нормально. Не поспішайте, робіть просто свою роботу. Все буде добре". Я подивився, думаю: "Чоловіче, перед тобою треба просто капелюх зняти й вклонитися". Настільки були порвані ноги і він — такий міцний-міцний козак.

Олександр Соколюк, лікар-травматолог на фронті
Олександр Соколюк служить у 93 окремій механізованій бригаді "Холодний Яр". Фото: з архіву Олександра Соколюка

"Не міг зорієнтуватися, чи це свої, чи росіяни, і вирішив себе підірвати"

Ще був випадок у Бахмуті. Пам'ятаю бійця на позивний Пружинка, який після госпіталю приїжджав перепросити. Вивезли його з Бахмута, коли бої велися на крайніх вулицях міста. У машині були ще двоє "двохсотих" і "трьохсоті". "Пружинка" отримав дуже потужну контузію. Хлопці вилазять і він до мене повертається. У нього очі, як старі жовті гривні: величезні, перелякані. А в руках він тримає гранату без кільця. Я крикнув усім, що граната в салоні. А машина — заряджена різним боєкомплектом, 30 калібр. Я схопив гранату і його руку. Пам'ятаю, як те волосся, яке у мене на голові залишилося, просто стало дибки.

"Пружинка" думав, що його взяли в полон, і не хотів здаватися. Настільки була велика контузія. Він не міг зорієнтуватися — хто ми, де він, свої це, чи це росіяни. І вирішив себе підірвати. Я забрав ту гранату, ми вставили чеку. Після того він приїхав і каже: "Соколе, вибачай".

93 ОМБр, Холодний Яр
Шеврон 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

"Вдома чекають і живих, і неживих"

У 2015 році це був напрямок Донецького аеропорта. Наші позиції були на шахті "Бутовка" у селі Водяне. У 2022 році — це вже Охтирка, Тростянець, Барвінкове. Ми тоді з бригадою думали, що нам дадуть можливість зайти в Ізюм. Бригада багато зробила для того, щоб російська армія залишила Ізюм із соромом. Далі — Бахмут, Часів Яр, Лиманський напрямок.

Найскладніше було у Бахмуті та Соледарі. До цього ми були в Барвінковому. Там теж досить "тепло" нас приймали. Росія постійно "салютувала" з різних видів зброї. Я думав, що там було важко. Коли ти приїжджав по "трьохсотих", ховався, прислухався і чув вихід", то розумів, де приблизно може впасти, і мав можливість сховатися й втекти.

У Бахмут ми приїхали в серпні 2022 року. Ми приїхали на Соледарський напрямок зі ще однією групою з 3 батальйону дивитися на шляхи евакуації. Це був не просто мінометний обстріл, це був дощ. Ти в реальному часі бачиш, як за 10-15 метрів падає — збоку, ліворуч, праворуч. Ти не розумієш, куди можеш втекти, а з тобою ще ж люди. Всі чекають команди, бо хтось може піти туди, куди не треба.

Пам'ятаю, побачив гараж і сказав, щоб всі йшли туди. Дай Боже здоров'я тому чоловіку, який збудував зі шлакоблоків і бетону собі гараж. З нами тоді була жінка-фельдшерка. Вона просто заклякла і не могла зрушити з місця. Не знаю, звідки в мене взялися сили, що я просто взяв і закинув її у те вікно. Вона сіла в куточку гаража і просто закам'яніла. Ми перечекали той "дощ з мін". Слава Богу, машини в нас були цілі і ми звідти акуратно виїхали.

Бахмут, Олександр Соколюк
Олександр Соколюк (у центрі) з побратимами у Бахмуті. Фото: з архіву Олександра Соколюка

Як тільки ми зайшли на Бахмутський напрямок, то було й таке, що 20 поранених за день. Стан різний — і важкий, і не дуже, але інтенсивність боїв була серйозна і велика. Там воювали "вагнерівці". Треба віддати належне нашим бригадам, які там стояли. Вони свою роботу зробили. Коли ми зайшли, так само вперлися, і "вагнери" дуже довго не могли взяти Бахмут. Зараз вже міста немає. Зайшли вони практично в одні руїни. Там бої велися не те, що за вулицю, а за частину будинку, гараж, якийсь курник. Воно десь із болем сприймається, коли говорять: "Взятий Бахмут, взятий Маріуполь". Це — наші міста.

Брати завжди важче, ніж обороняти, хоча обороняти теж непросто. Зараз росіяни рівняють Часів Яр. Не можуть вже артилерією, тож вирішили КАБами. У 2023 році загинув у нас ротний — 26-27 років, рік перед тим одружився. У нього командний пункт був у п'ятиповерхівці. Росіяни ніяк не могли хлопців звідти вибити, запустили літак і скинули КАБ. Вона зрівняла один під'їзд до самого фундаменту. З восьми чи семи людей вижив тільки один боєць, який втратив ногу, — Діма на позивний Дніпро. Такий молодець: не падає духом, зараз — на реабілітації, а всі інші хлопці загинули і їхні тіла до сьогодні там.

Холодноярівець Олександр Соколюк
Олександр Соколюк — капітан медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр". Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

Окрім поранених військових, ми вивозимо з поля бою і полеглих. Хай там як, вдома чекають і живих, і неживих. Дружина чи дитина мають знати, до кого на могилу прийти. Але на фронті все залежить від інтенсивності бойових дій. Буває таке, що бійця могло десь привалити, присипати. Його треба відкопати, витягнути з бліндажа чи окопу. Це не так просто. Окрім того, що його важко забрати, ще треба не загинути. Буває таке, що військовий загинув сьогодні, а ми його можемо дістати через чотири-п'ять днів.

"Дайте нам достатньо боєприпасів і ті люди, які зараз є у ЗСУ, здатні зробити перелам у цій війні"

Я б віддав все для того, щоб покоління моїх дітей через декілька років не виконувало ту функцію, що зараз робить моє покоління. Це — втрачені роки. Хтось втрачає здоров'я, хтось — час. Людина стомлюється з будь-якою роботою. Я рідко прошу, щоб дали повну відпустку. За три роки війни я практично двічі на рік брав відпустку по десять днів максимум. За цих десять днів ти не встигаєш розслабитися і звикнути до цивільного життя. Вдома дуже важко спати, бо відчуття цієї тиші тебе постійно напружує і насторожує. Якщо там тихо — чекай якоїсь неприємності, біди. Ти розумієш, що вдома, але заснути важко, бо краще, щоб воно десь шуміло.

А на фронт дуже важко повертатися. Я приїхав, починаються "приходи", твої хлопці ходять нормально, а ти починаєш ховатися, як заєць. Відвикаєш. А уявіть, якщо люди підуть на три місяці на ротацію. По-друге, тих, хто йде на ротацію, треба кимось замінити. Більшість людей, які пішли на війну у 2022 році, пішли свідомо. Якість боєздатності не стала кращою, ніж у 2022 році, тому що тепер мало хто йде добровольцем. Але як тоді, так і у 2023 році, й зараз, говорю: мобілізація потрібна, та вона великої ролі не відіграє. Просто одним людським ресурсом ми нічого не зробимо. Катастрофічно не вистачає боєприпасів: великокаліберної зброї, мінометів. Дайте нам достатньо боєприпасів і ті люди, які зараз є у ЗСУ, здатні зробити перелам у цій війні. Ми повинні розуміти, що це — не АТО.

Олександр Соколюк, війна
Олександр Соколюк на фронті. Фото: з архіву Олександра Соколюка

"Війна зараз стосується тих, хто воює, у кого в родинах є військові, а також — волонтерів"

Івано-Франківщина далеко від війни. Тут навіть не відчувається цього. Я приїжджаю — це зовсім інший світ. Люди живуть своїми дуже банальними проблемами. Але й не лише Франківщина, бо я проїжджав усю Україну, коли з Донеччини їхав. Десь тротуари роблять, там щось малюють, утеплюють. Багато хто забув, що йде війна. Люди добрі, ми просимо: дайте FPV, боєприпаси, квадроцикли. Весь час просиш. Виникає питання: ну як так? Тут фасади робляться, а там ти просиш? Для мене зараз, як для військового, незрозуміло, чому пріоритет ставиться на реконструкційні моменти, ніж на обороноздатність.

Зараз повинні всі об'єднатися, бо 2024 рік буде для ЗСУ і держави дуже важким і, можливо, риторично визначальним і переламним. І треба максимум зусиль докласти, щоб військо не стояло з протягнутою рукою. Держава виснажується як економічно, так і морально. Ми не зможемо воювати в такому темпі десять років, як би не хотіли. У нас недостатньо боєприпасів. Наші партнери, які говорили, що будуть підтримувати нас до кінця війни й до перемоги, змінюють свої ідеологічні поняття. Це видно і по країнах Європи, і по США.

Олександр Соколюк, 93 ОМБр
Капітан медичної служби 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Олександр Соколюк на позивний Сокіл. Фото: Суспільне Івано-Франківськ/Ілона Шевченко

Не хочу нікого образити, але говорімо відверто: війна зараз стосується безпосередньо тих, хто воює, тих, у кого в родинах є військові, тих, у кого в родинах є "двохсотий" або "трьохсотий", або волонтерів. Чесно кажучи, не знаю, як з цією людською байдужістю впоратися.

Аби люди не боялися самі йти до війська, мають бути соціальні гарантії після того, як ти завершиш свою службу у випадку, якщо тебе поранили. Те, що зараз робиться на ВЛК і МСЕК, коли хлопці стоять у великих чергах — то немає якоїсь довідки чи ще щось — потім ти залишаєшся сам на сам з тими проблемами. Воно має бути так: якщо я йду на війну, то маю чітко розуміти, що мої рідні не залишаться з розбитим коритом і нікому не будуть потрібні, якщо загину або отримаю поранення.

Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube

На початок