67-річна вчителька біології з Циркунівського ліцею Надія Ковтун з початком вторгнення РФ опинилася в окупації та була вимушена виїжджати через чотири країни, бо до Харкова російські загарбники не пускали. Нині Надія повернулася до рідного села та проводить уроки дистанційно з пункту незламності, адже стабільного інтернету в розбитій обстрілами оселі жінки немає.
Як пережила окупацію, що чула і бачила в Росії під час виїзду, чому продовжує працювати — Надія розповіла журналістам Суспільне Харків.
"Яке це у вас село? У вас вулиці асфальтовані"
Надія Ковтун живе сама. Чоловік, мати та син померли. У вчительки лишився онук. Після першого ж обстрілу будинку Надії у будівлі вилетіли вікна: "Я у хаті назбирала понад два відра уламків". Цей будинок жінка будувала понад 20 років. Ремонтувала дах після обстрілів вже за свої кошти.
"На мою вчительську зарплату усе це відбудувати дуже складно. Хоча б не все, мені потрібно одну кімнату облаштувати, щоб вона була з опаленням, треба ж якось зимувати", — каже Надія.
Початок війни застав вчительку біології зненацька: "Почули вибухи. Ми, звичайно, все зрозуміли. На вулиці у нас тут жило дев'ять сімей з дітками. З дітьми виїхали. Я і дві сім'ї залишилися".
Окупанти не були знайомі зі звичайними елементами побуту, каже Надія Ковтун.
"Був ще один казус, коли вони прийшли. У ванній кімнаті у мене стояла прасувальна дошка, на ній — праска. Звисав шнур. Росіянин, як виходив з ванної кімнати, зачепився ногою за шнур, падає праска і виливається вода. Він дивиться і каже: "А це ще що?". Пояснюю, що праска. Він не зрозумів, чому там була вода. Мене це ввело у ступор. Питаю: "А ви звідки родом?". " — Яка різниця?!". "Та ні, — кажу, — це пояснює багато що. Якби ви були десь із прикордонних з Україною територій, то ви б мені такого питання не ставили".
"За що ти прийшов мене вбивати?"
Після другого влучання поблизу будинку Надія пішла жити у підвал до сусідів — Володимира та Зої Бражників: під час чергового російського обстрілу Володимир не встиг сховатись в укритті та загинув від снаряда.
"У нього був генератор, він нам заряджав телефони. Ми завжди чекали новин. Коли зрозуміли, що це нескоро закінчиться, то почали думати, як виживати далі. У Бражників запасу їжі не було, а в мене був".
Далі Надія переселилася до своєї колеги, але час від часу провідувала оселю. В один з таких візитів вони з подругою застали росіян.
"Ми заходимо, а вони сидять у мене в кімнаті. П'ють, щось з собою принесли, щось знайшли. На біду, знайшли у мене серед ліків прострочений димедрол в ампулах. У мене в 2017-му році помер син від тяжкої хвороби, йому призначали це. Не знаю, чому ми їх не викинули, не дійшли, мабуть, руки. Вони вирішили, що у мене є наркотики. Тоді вони вимагали: або на завтра я маю їм принести наркотики, або маю десь знайти гроші й купити, але це вже мої проблеми", — згадує освітянка.
Наприкінці свого "візиту" окупанти забрали всі харчі, які були у жінки — крупу, борошно, макарони. Крім харчів, взяли й теплі речі: "Чоловічих речей у мене не було, вони забрали жіночі — светри, штани, колготи, мотивуючи тим, що їм холодно. Але я була така зла, мені було все одно. Я до одного підійшла, взяла за руку, кажу: "Скажи, будь ласка, за що ти прийшов мене вбивати?".
"Це питання застало його зненацька. Він відповідає російською: "Я тебе вбивати не буду". Продовжую: "Ну твій товариш вб'є. Ти забрав в мене всі продукти. Матір маєш?" — "Маю". — "Тепер уяви, що хтось прийшов до твоєї мами й забрав у неї все, залишив її голодувати. Це нормально?". І відібрала у них одну сумку, там були макарони".
"Буду незадоволений, якщо Харків не знищать"
Макарони допомогли Надії з сусідами прожити ще два тижні: їли один раз на день, згадує жителька Циркунів, але багато їсти й не хотілося, каже.
Пізніше росіяни прийшли до будинку сусідів: "Хотіли забрати машину. Хазяїн Микола Федорович, який одужував після тяжкої хвороби, щось зробив, щоб машина не завелася. І тоді вони розбили усе скло у дверях машини прикладами й сказали, що якщо завтра машина не заведеться, то буде погано".
Надія із сусідами проїхали 19 блокпостів до Вовчанська. На пункті пропуску в бєлгородському Щєбєкіно їх тримали близько семи годин: "Хотіли відправити до табору, але у нас була версія, що ми їдемо лікуватися у Світловодськ. Там нібито живе якийсь знахар. Вони перевірили нас. Це була наша перша надія на життя".
На Щєбєкіно особливо прискіпувалися до того, що вони з-під Харкова, згадує вчителька: "Був один випадок. Ми його називали "пан полковник", їхній керівник. Він не хотів нас пропускати самих, хотіли відправити в Муром, Володимир, Липецьк... Він казав: "Ага, ви з Харкова. Я знаю Харків. Хоч я там і навчався, але я на Харків дуже злий, тому що ви не зустріли наших солдат і не пустили нас. Я буду дуже незадоволений, якщо Харків не знищать".
Коли їхали територією РФ, найбільше Надію вразили злидні: "Коли їхали через Росію, то зрозуміла, що в їхніх селах немає навіть електричних стовпів. У Бєлгороді живуть добре. Далі — Курськ — вже гірше. Орел, Брянськ — взагалі жах. Смоленськ — говорити не можу. Псков — то взагалі. У них нема електростовпів, немає тварин, нічого. Там біднота. На вікнах немає фіранок".
Жінка бачила колони російської військової техніки, які відправляли до України: "У брянських лісах ми бачили їхню техніку із цими літерами — "V", "O". Ми розуміли, що все це йде до нас в Україну, нас нищити. Десь у Псковській області ми переїжджали якийсь міст і унизу було полотно залізничне. Там стояло дуже багато платформ, а на них — техніка без брезенту — і все йшло в Україну".
"Важко в Україні? Так, але це тимчасово"
Закордоном Надія Ковтун вирішила не зупинятися.
"В Україні все рідне, ми вільні. Важко в Україні? Так, але це тимчасово", — говорить освітянка.
До жовтня жінка жила в Івано-Франківській області у знайомої: "Говорять, що схід і захід різний... Та нічого подібного. Скрізь люди одинакові. Скрізь розуміють біль, скорботу, готові допомогти. Тут нас ділити не треба".
З 1 вересня вчителька біології викладала уроки дистанційно для учнів, які роз'їхались в різні країни: "Росіяни забрали мій ноутбук, тож мені видали новий для роботи. Коли повернулася в кінці жовтня в Циркуни, то почала працювати з пункту незламності. У мене світло з'явилось тільки у квітні, але досі ходжу працювати до пункту незламності, бо там дуже добрий інтернет".
Сама циркунівка мешкає в сараї: переоблаштувала його під кімнату з кухнею, а до пункту незламності вчителька з майже 45-річним стажем роботи ходить щодня на уроки.
"Виходжу на урок і кажу: "Доброго дня, діти!". Вони відповідають: "Надіє Михайлівно, як ви? Що там у наших Циркунах? Тримайтеся! Ми обов'язково переможемо, чекаємо на зустріч!". Після таких слів інколи плачу, інколи кажу "дякую", але створюється враження, що ми правильно виховуємо дітей: у них є співчуття, співпереживання, біль. Вони все розуміють і кажуть: "Ми переможемо, дочекайтеся!". Всі хочуть додому, де б не жили".
"Простити такий злочин ніхто не зможе"
Через відеозв'язок Надія показує учням рідне село: "Спочатку в очах дітей був відчай. Кажу: "Нічого-нічого, не переживайте, все буде нормально". У шостому класі бажають мені тихої ночі "щоб не стріляли". Діти в такому маленькому віці вже розуміють, що таке війна. Поступати так із дітьми не можна".
Вчителька говорить, що сумує за стінами ліцею і часто до нього ходить: "Коли вперше потрапила до школи після звільнення села, то плакала. Все понівечено, побито, але мене радує те, що уцілілі стіни. Людина до всього звикає, трошки звикла до вигляду будівлі нині".
Жінка впевнена, що росіянам не пробачать те, що вони зробили з Україною: "Якось це треба пережити, але простити такий злочин, думаю, ніхто не зможе. Навіть діти. Вони всі розуміють і відчувають. Я не знаю, про що думають прості звичайні росіяни. Хіба можна так сліпо і тупо вірити своєму царю Путіну? Ми розуміємо, що він не людина, але я ж вважала, що росіяни — це люди. Вони мають думати, що ми такі ж люди, як і вони. Хоча, мабуть, не такі. Ми б такого не зробили".
Читайте також
"Якщо зібрати все, тут гори будуть": у Циркунах показали розбиту російську техніку
Через чотири країни з окупованого села за 10 кілометрів від Харкова: історія жителя Циркунів
"Я постійно молилася, щоб він був живий": жителька Циркунів — про окупацію та визволення
