66-річна Марія Давидова живе в селі Циркуни у передмісті Харкова понад 40 років, родом жінка з Ізяслава Хмельницької області. Під час окупації вона допомагала сусідам, доглядала за будинками, з яких виїхали люди, та чекала звільнення разом зі своїм чоловіком Миколою, який майже втратив слух внаслідок гучних вибухів.
Як обдурювала росіян, виживала під час окупації та як зустріла земляка під час визволення — Марія Давидова поділилася своєю історією з Суспільне Харків.
"І почалась війна о 5-ій ранку"
"Такий сильний вибух — полум’я і вибухи сильні… І почалась війна о 5-ій ранку 24 числа. 24 лютого у нас вже були танки в селі. З нашого села обстрілювали Харків, П'ятихатки, екопарк. Не можна було виїхати в місто, тільки в сторону Липців — на Бєлгород", — згадує Марія Давидова.
Жителі Циркунів намагалися виїхати через Росію і повернутися на територію України. На російських блокпостах окупанти відбирали гроші.
"Сусідка з дітками хотіла виїхати до Бєлгорода. На першому ж посту їй кажуть: "Ти гроші везеш?" — "Так. У сумочці". І вони забрали у неї всі гроші. Вона їм каже: "Тоді я повертаюсь додому, без грошей же". — "Ні, тільки вперед". Вона побоялась збрехати, що в неї нема грошей, бо могли розстріляти її та дітей", — розповідає Марія.
Також російські загарбники не дозволяли вивозити тварин з собою.
"Інший сусід, коли виїжджав з родиною, попри заборону, взяв собаку із собою. На блокпосту змусили випустити собаку із салону авто. Росіяни тварину підстрелили. Машину випустили, вона їде, а собака за нею біжить поранена. Він потім нам подзвонив і каже: "Вона мені сниться щоночі. Краще б я її не брав".
Марія зі своїм чоловіком Миколою вирішили залишитись в окупації: їм було шкода покидати будинок, який будували понад 30 років.
Щоб заробити на будівництво, Марія була на заробітках у Західному Сибіру: "Були такі умови, що треба було виживати. Вже тоді нас, українців, не любили. Ми там не потрібні були. У них свої порядки й свої закони".
Щодня протоптувала доріжку, щоб росіяни думали, що в будинках живуть люди
Марія намагалася рятувати майно сусідів, які виїхали з окупації: "Тут сказали, що треба писати на воротах, що "живуть люди". Якщо написано, то вони не грабували будинок. А якщо ні, то вони зламували ворота, заїжджали великими машинами й все виносили з дому… Я вискочила і написала "живуть люди" крейдою на хвіртці".
Це помітили окупанти: "Розгортаюся: два російські солдати йдуть вулицею. Один каже: "Стояти!" Я встала, стою, відповідаю: "Що таке?". Вони питають: "Хто там?". Кажу, що дідусь з бабусею, вони хворі, не треба туди стукати. Розумієте, одразу слова приходили".
Читайте також: "З 19 лютого я знав, куди їду", — окупант РФ, якого взяли у полон поблизу Циркунів під Харковом
Жінка створювала ілюзію, що в будинках живуть люди не тільки написами, але і стежками: "Я щодня протоптувала доріжку, щоб було видно, що там хтось живе, хтось ходить".
Поблизу одного з будинків чоловік Марії прибив дошку, на якій написав "Обережно, міни": завдяки цьому поблизу окупанти не оселилися і не лишили техніку.
Підрозділи окупантів мінялися. Вони обходили подвір'я жителів регулярно, по шестеро бійців.
Коли Марія вперше пішла відкривати хвіртку, то знайшла в кишені кофти медичну маску: "Бачу, під'їхали на машині з літерою "Z" прям до наших воріт, автомати перезарядили. Думаю, все, стріляти будуть. В коридорі стою, кажу: "Господи, допоможи! Які слова мені їм сказати". Руку засовую в кишеню, а там — маска. Оце я скажу, що хворію на коронавірус".
Коронавірусом жінка лякала окупантів до звільнення: вони так і не наважились заїхати до неї на подвір'я та намагалися не комунікувати.
Поступово більшість сусідів Марії виїхали: "Було так страшно, що всі поїдуть, а ми з чоловіком залишимось: ніхто не відкопає і не буде знати, як ми загинули".
З сусідами, які лишилися, каже жінка, стали рідними: пекли хліб на всіх, варили їсти, попри те, що продукти швидко закінчувались.
"Було три кілограми гречки, п'ять кілограмів локшини. Думаю, заховаю до теплиці, яку тільки побудували, разом з новими каструльками, а то "орки" все відберуть. Сховала вранці до теплиці, а ввечері — "прильот". Розбило теплицю, все розсипалось, погнуло каструльки. Аж восени знайшла кришку від каструльки під парканом".
У городі Марії всього було три влучання: розбило паркан, побило вісім вікон в будинку та вулики.
Значних запасів продуктів у жителів Циркунів не було, тому ділилися одне з одним останнім: "Не було ні в кого нічого. Кожна крихта, яка в когось була [нею ділилися]. Навіть гречку перекручували через м'ясорубку, щоб була м'якіша, і робили оладки та млинці".
"Зозуля" та "вівчарки в нашийниках" допомагали передавати позиції росіян
Сама Марія з Ізяслава Хмельницької області, на Харківщині живе понад 40 років. В її українсько-польській родині під час Другої світової війни були партизани. "Партизанити" намагалася і вона — вже під час російсько-української війни.
"Глянула у вікно, бачу: пішли вони по вулиці, по шестеро людей ходили. Я швиденько побігла на горище і подзвонила: "У нас по вулиці "вівчарки в нашийниках". Люди повиїжджали, а "вівчарки" позалишались. По вулиці пішли в сторону ковбасного цеху. Там може ж якась ковбаса лишилась. "Пушка" стояла на Вишневій вулиці, стріляла звідти. Теж подзвонила, кажу "зозуля поселилась", — згадує Марія.
Жителька Циркунів ховала телефон від росіян, коли ті просили подзвонити рідним, щоб їм поповнили рахунок. Жінка казала, що в неї старий телефон із кнопками, який розрядився, а світла підзарядити немає.
Від російських окупантів жінка ховала не тільки телефон, але і військову форму сина Олександра. Він півтора року воював на Донбасі під час антитерористичної операції.
"Мені діти казали, що він на навчаннях під Києвом був. Я в це вірила. Коли дізналася правду — було боляче і страшно. Коли зустрічали його з потяга, то онучка від іншого сина каже: "Саша, ану пройдися!". Тоді до мене підбігає і каже: "Бабусю, він не поранений". Тож, форму його ми сховали в мішок і закопали в городі".
Десятки трупів собак на околицях
З наближенням деокупації та після звільнення села окупанти не припиняли обстріли.
1 квітня загарбники завдали удар, внаслідок якого загинув сусід Марія Володимир: "До мене прибігає його дружина і каже: "Вовку вбило". Батюшка сказав хоронити біля дому. Його поховали в килимі".
12 травня, вже після звільнення, окупанти вчергове обстріляли Циркуни. Внаслідок вибуху чоловік Марії частково втратив слух.
Коли жінка розповідає про пережите, то тримає в руках ляльку. Каже, що лялька її заспокоює, адже з нею вона сиділа під обстрілами в підвалі.
"Було чотири сильні влучання. Ми добу сиділи у підвалі. Це не той підвал, де можна жити, там просто сховище для овочів — холодно і сиро. Так було холодно, що не можна було заснути. 14 травня вранці ми вилізли — у мене піднялась температура, чоловік нічого не чув. Невістка сказала виїжджати до Харкова. Поїхали 15 травня".
Найбільше обстрілів було одразу після звільнення села. Українські війська увійшли до Циркунів на початку травня. Тоді Марія із сусідкою пішли подивитися на український стяг на будівлі сільради.
Коли Марія вперше підійшла до сільської ради, на узбіччях були десятки трупів собак: росіяни вбивали тварин, щоб ті не гавкали.
"Ми два з половиною місяці не виходили далі своєї вулиці — настільки було страшно. Дивлюсь: наші хлопці ремонтують російський БТР [українські військові ремонтували російський бронетранспортер МТ-ЛБ — ред.]. Я підійшла, привіталася з ними. І один хлопчик розмовляє чистою українською, питаю: "Звідки ти?" Каже: "З Ізяслава". Думала, він жартує. Кажу: "У мене ж там сестри живуть в Ізяславі".
Так Марія познайомилась із Мирославом Пилипчуком, командиром взводу Окремої президентської бригади. Поки жінка повернулася додому, щоб чимось пригостити бійців, вони вже пішли.
"Думаю: чи він живий? Весь час молилася"
"Я взяла кульочок, прибігла, а його вже нема. І БТРа немає. І мені так шкода, думаю, чи він… Весь час молилася: "Господи, збережи життя Мирославу". Я так і не знаю, де він. Я думаю, що він живий, але не знаю", — переживає Марія.
Журналісти Суспільне Харків знайшли Мирослава.
24-річний Мирослав Пилипчук у Питомнику, неподалік Циркунів, зазнав поранення — зірвав розтяжку. Лікарі ампутували йому ногу, щоб зберегти життя. Гроші на протезування в США збирали громадою Ізяслава. Нині Мирослав вже навчився наново ходити.
Знайомство з Марією пам’ятає добре: "Я їй казав, що світ ще й такий круглий, що за два кінці країні — й зустрілися ще з одного міста".
24 вересня, чекаючи на протез, Мирослав піднявся на гору в Італії, 25 вересня у нього народився син Марк, а 26 – Мирослав відзначив свій день народження.
Через майже дев'ять місяців Марії та Мирославу вдалося поговорити знову.
- Мирославе, привіт!
- Доброго дня!
- Ти пам’ятаєш, Мирославе? Ти, як сказав, що з Ізяслава… Тут нас визволили, тут, як наче іскорка, радість, що ти з Ізяслава. Ти знаєш, я постійно молилася.
- Ми в Циркунах довго не були. Ми буквально два дні там пробули. Поки закріпилися, поки змінився підрозділ і поїхали відразу через Черкаські Тишки на Питомник працювати в контрнаступі.
- Ти зараз набагато старше виглядаєш, тоді був щупленький... У тебе ж росте синочок, він же буде такий патріот, як і ти. Дай Боже, щоб його доля склалася краще, щоб він не знав війни.
Нині Мирослав продовжує реабілітацію, після неї – повертатиметься на службу.
Марія чекатиме його в гості — каже, що полюбила Мирослава, як рідного сина.
Читайте також
"Снайпер убив людину": як село на Харківщині за 10 км від Росії п'ять місяців жило в окупації
Через чотири країни з окупованого села за 10 кілометрів від Харкова: історія жителя Циркунів
"Забирали машини й наших хлопців": жителі Циркунів на Харківщині — про окупацію РФ
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
