Аспен Інститут Київ заохочує українців до роздумів про майбутнє країни та суспільний договір. Для цього Інститут упорядкував збірку есеїв провідних українських інтелектуалів. Інститут та Суспільне Культура публікують ці тексти у межах спецпроєкту "Суспільний договір: (пере)осмислення".
У фокусі есею Ярослава Грицака — суспільний договір радянської України та його зміни після отримання незалежності. Історик зазначає, що серед головних рис радянської суспільної угоди — удавання та корупція. Після 1991 року схожий, пострадянський, суспільний договір існував паралельно з іншим, який ґрунтувався на українській історичній традиції. Зокрема — любові до свободи. Докорінно ситуація змінилася після повномасштабного вторгнення Росії. Ярослав Грицак розповідає про контури нового суспільного договору та умови його переведення у стабільний повоєнний стан після перемоги.
Нагадуємо, що Інститут та Суспільне Культура у межах спецпроєкту пропонують читачам долучитися до опитування й відповісти на декілька питань у Google-формі для того, щоб отримати ширший зріз думок українців про суспільний договір та майбутнє країни – за цим посиланням (заповнення форми займе у вас 2-3 хвилини).
Війна робить неможливі речі можливими. Уперше за історію української незалежності більшість населення України вірить своїй державі. Таку ситуацію годі було й уявити перед 24 лютого 2022 року, а тим паче — перед проголошенням української незалежності 1 грудня 1991-го.
Такий тип відносин легко пояснити на прикладі радянського Львова. Це місто, яке неможливо уявити без кави. Але справжню каву тоді в магазинах не продавали. Замість неї можна було купити ячмінну каву або каву з жолудів. Були, однак, місця, де каву можна було придбати нелегально. Одне з них — вхід до львівської фабрики "Світоч". Фабрика виробляла солодощі — цукерки, шоколад, торти, морозиво — і використовувала кавові зерна як сировину. Наприкінці робочого дня треба було прийти до брами фабрики. Робітники виносили крадену каву в кульочках по кілька сотень грамів.
Ціна була договірною — можна було б сказати, ринковою, якби в СРСР був ринок. Купувати доводилося з-під поли, щоб боронь боже ніхто не бачив, бо інакше будуть неприємності й для того, хто продає, і для того, хто купує. Підозрюю, однак, що й охорона на брамі, й дирекція фабрики про все знали, але воліли не зважати. Щонайменше вони не хотіли неприємностей, щонайбільше — самі мали з того зиск. При покупці треба було пильнувати, щоб кава була чистою, без домішок — чесність не належала до чеснот радянської тіньової економіки. Й останнє: ти не міг купити каву просто так у будь-кого. Хтось з твоїх близьких мусив знати того, хто продає, і порекомендувати тебе йому чи їй: мала бути особиста довіра — або, як тоді казали, "блат".
Легально каву подавали в кав’ярнях. Їх було небагато, і їхній появі ми завдячували тому, що приблизно в 1970-х у СРСР почали виробляти перші кавові автомати. Стандартна зарядка кави в такому автоматі становила 12 грамів. Бармени — здебільшого жінки, а не чоловіки — заробляли собі на життя тим, що одну й ту саму зарядку могли використовувати кілька разів. Іншим способом було заряджати 10 грамів, а решту 2 грами замінювати сумішшю обсмажених зубчиків часнику та солі. Така суміш додавала смаку й запаху, а її рецепт знали лише дуже досвідчені бармени. Тому випити доброї кави вдавалося тільки тоді, коли знав бармена — якщо ти мав у нього "блат", він давав тобі напій з першої зарядки або без домішки.
Сама по собі кава стала видом валюти у таких відносинах. "Піти на каву", "запросити на каву" або "дати на каву" було евфемізмом, який означав "віддячити за послугу".
У такому разі додатком до кави йшов коньяк, шоколадні цукерки та інші дефіцитні товари. Така система, звісно, не обмежувалася Львовом. Якщо ти їхав до Києва чи Москви залагодити певні справи, треба було брати з собою всі названі товари, а найкраще — львівське пиво: у СРСР було лише кілька фабрик, де робили пиво, і львівську вважали однією з найкращих.
І фабрики, й заводи, й кав’ярні були державними. А люди — своїми, кожна й кожен працював на своєму державному місці й отримував зарплату, на яку не можна було б прожити, якби не додаткові нелегальні приробітки. "Блат" допомагав виживати, а іноді навіть добре жити. Ті, хто не мав "блату", ледь зводили кінці з кінцями.
Таке життя не прожити без гумору. Тому радянські часи — золота доба анекдотів. Один з них стосувався шести парадоксів соціалізму:
У СРСР немає безробіття — але ніхто не працює.
Ніхто не працює — але план виконують.
План виконують — але в магазинах нічого немає.
У магазинах нічого немає — але в холодильниках усе є.
У холодильниках усе є — але всі незадоволені.
Усі незадоволені — але всі голосують "за".
Водночас радянська система була варіантом глобальної схеми: держава збирала з населення ренту, розподіляла її на державні цілі або між собою й давала змогу скапувати решткам, як жир з багатого столу, — а населення виживало як могло, переважно всупереч, а не завдяки допомозі держави. У тому сенсі не було принципової відмінності між, скажімо, імперією інків та СРСР часів Брежнєва. Відмінності стосувалися переважно мотивів, які держава використовувала для виправдання права на ренту — від чистого та неприкритого насильства й до досягнення спільної "потойбічної" мети, що в новітні часи часто набувала форми ідеологічної утопії.
У СРСР формальний суспільний договір полягав у тому, що держава будувала щасливе комуністичне майбутнє для населення й на цьому шляху знищувала зовнішніх і внутрішніх ворогів — а населення вдавало, що вірило в цю високу мету. А в неформальній частині державна еліта давала населенню змогу робити що завгодно, тільки б воно не загрожувало її владі — й населення виживало як могло, намагаючись не потрапити під тверду руку влади.
Удавання було серед головних рис: без нього не можна узгодити формальну й неформальну частини суспільного договору. Другою рисою були корупція — своєрідне мастило, яке зменшувало тертя між цими двома частинами. Якби її забрали — то й сама держава розвалилася б. Третьою умовою був брак будь-якої довіри до держави та її інституцій. Довіра могла бути лише особистою: між родичами, друзями, друзями родичів і родичами друзів — між усіма тими, хто зумів забезпечити доступ до закритих благ і послуг.
Радянська система мала свої часові й регіональні варіації. За Сталіна красти й продавати те, що належало державі, було дуже небезпечно: можна було "загриміти" у Сибір. Деякі міста постачали краще за інші. За мандаринками для дітей чи доброю ковбасою для святкового столу треба було їхати до Москви. У багатьох містах, зокрема у великих індустріальних центрах, кав’ярні траплялися рідко. Їх відвідував переважно середній клас — люди з вищою освітою, інженери, лікарі, митці, вчителі, науковці й інші робітники розумової праці, яких у СРСР називали розмитою категорією "службовці". Звісно, найбільше їх осідало там, де було сконцентровано виші, наукові й культурні установи чи залишилася пам’ять про "старі добрі" дорадянські часи — як-от у столичному Києві чи Львові, куди радянська влада, на відміну від Києва, прийшла аж після Другої світової війни.
Географічні відмінності на лінії "Захід — Схід", схоже, мали вирішальне значення. Починаючи від середньовіччя, в католицькій Європі спочатку невелика, проте згодом дедалі більша частина населення взялася дисциплінувати й обмежувати владу, а також говорити, що вона має право й чого не має права робити. Ця тенденція почалася з "походу в Каноссу" в 1087 році й англійської Великої хартії в 1205-му, ідеологічно оформилась у теоріях суспільного договору під час Англійської та Французької революцій, а від початку ХІХ століття почала реалізуватись у демократичних режимах Західної Європи.
Ця тенденція мала свої припливи й відпливи. Але зрештою вона була незворотною та поширювалася зі своєї "історичної батьківщини" на сусідні території. Мірою її сили й успіху стала поява густої сітки суспільних організацій, які були незалежними від влади й могли самі себе утримувати: автономних університетів, ремісничих цехів, церковних братств, самоуправних міст і, до речі, кав’ярень. Тобто громадянського суспільства.
Ця хвиля настигла українські землі з часів Речі Посполитої та козацької держави, була "закодованою" в історичній пам’яті Тарасом Шевченком і розвинута пізнішими українськими діячами. Вона лягла в основу української ідентичності — глибоко закоріненої любові до свободи. І її підкріпили слова Михайла Драгоманова та В’ячеслава Липинського — двох найбільш системних українських мислителів. Основна відмінність між Україною і Росією полягає не в мові чи релігії, а в різному типі відносин між владою та суспільством, за яких варіант появи Сталіна чи Путіна при владі в Україні є малоймовірним.
Російська імперська та пізніша радянська влада робили все, щоб цю відмінність мінімізувати, — і в останні роки існування СРСР здавалося, що їй це вдалося. Україна під час правління Щербицького (1971—1989) видавалася найбільш стабільною та лояльною частиною Радянського Союзу. Така стабільність, однак, була ілюзією. Україна швидко перетворювалась на троянського коня, як тільки влада Кремля послаблювалася. Так було під українізації 1920-х років і часів хрущовської відлиги, а в 1991 році Україна відіграла ключову роль у розпаді СРСР. Українці скористалися з тієї умови суспільного договору, що домінував від нових часів на Заході: коли влада не відповідає інтересам населення, останнє має право на бунт і зміну влади.
Відповідно, неповний "тихий" бунт привів до неповної зміни системи. Змінилася мета: замість утопічної побудови комунізму нею стала цілком реальна побудова національної держави, "такої, як в усіх" — а особливо на Заході, де державна влада гарантує свободу й добробут. Не змінилися, однак, головні елементи старого суспільного договору.
Владна еліта вдавала, що будує національну державу, здійснює реформи та забезпечує свободи. А насправді вона розподіляла між собою державні ресурси та використовувала владу для власного збагачення. Міністри ділили свій час між виконанням обов’язків та особистим збагаченням. Співвідношення між першим і другим, як твердили найбільш посвячені в таємниці цієї системи, в окремих випадках становило 10:90.
Україна була нібито національною й нібито демократичною державою з нібито вільним ринком. Але за цим фасадом крилася кланова-олігархічна держава з великою сірою економікою та спокусами авторитаризму. Влада утримувала сама себе, прирікаючи більшість населення на виживання. Стійкість цій системі забезпечувала корупція, що, за оцінкою експертів, була ще вищою, ніж за радянських часів.
Така система, може, була ефективнішою за радянську — сяк-так забезпечувала мінімум політичних свобод і зростання економіки. Але на відміну від радянської вона не була монолітною. Її розривала боротьба між олігархічними й регіональними кланами. За таких обставин жодна еліта не могла встановити свою монопольну владу. Унаслідок цього тут установилася система постійної ротації владних еліт унаслідок відносно вільних і відносно демократичних виборів. Тому шанси створити авторитарний режим в Україні були значно нижчими, ніж у СРСР чи сусідній Росії.
На відміну від радянської, пострадянська система була також менш життєздатною, бо мала більше ворогів. За радянських часів її ворогами були переважно дисиденти. Їх кількість становила кілька сотень. У незалежній Україні кількість ворогів вимірювалася мільйонами.
Проти неї виступала насамперед та частина українського суспільства, що зберегла пам’ять про суспільну непокору й силу самоорганізації. Найбільше її було на найменш зрадянізованому та зрусифікованому заході України, а також у столичному Києві з його численними культурними й академічними інституціями. Ця система не могла задовольнити інтереси нового середнього класу, який зароджувався та зростав поза державною, а тому мав менш корумповану економіку. Вона не відповідала очікуванням нового покоління, що сформувалося за часів незалежності, не пам’ятало про СРСР, не відчувало особливої емпатії до Росії й хотіло жити, як їхні ровесники за західним кор- доном України. І на завершення, їй загрожувала сусідня Росія, що ніколи не погоджува- лася на існування незалежної України.
У результаті в Україні паралельно було дві системи, що ґрунтувалися на двох різних суспільних договорах. Перша — пострадянська, в багатьох рисах схожа на попередню радянську. Друга — не радянська, вона була новою, але спиралася на українські історичні традиції. Перша не могла вмерти, друга — народитися. До їхнього відкритого протистояння дійшло, коли Янукович спробував установити авторитарну владу, щоб повністю контролювати Україну для свого особистого збагачення. Відповіддю стали Майдан 2004 року та Євромайдан 2013—2014-го. Обидва перемогли, однак не змогли знищити систему. Постмайданні влади Петра Порошенка й Володимира Зеленського починали з радикальних реформ. Але ці періоди реформ були короткотривалими. Після них влада поверталася до business as usual.
Саме йому належить головна заслуга в організації захисту України від російської агресії. Не дивно, що якраз армія й волонтерський рух здобули в українців найвищу довіру.
Після 24 лютого ситуація змінилася знову, але тепер уже докорінно. Після масштабного російського воєнного вторгнення держава й суспільство не можуть існувати самі по собі. Їм обом загрожує смертельна загроза. Без їхньої співпраці та взаємної довіри вони не виживуть поодинці. Владна еліта нарешті перестала обслуговувати сама себе. Вона працює не на обслуговування власних фінансових потоків, а на розв’язання питання безпеки всього населення. У відповідь більшість українців перестала ставитися до влади зі скепсисом і недовірою.
Ситуація схожа на "медовий місяць" між переможним Майданом і революційною елітою, яку він привів до влади. З двома, однак, важливими винятками. По-перше, ці відносини оформилися у міцний союз, який триває уже десятий місяць і, можна думати, триватиме далі. По-друге, майданний дух розлився по всій Україні, зокрема по південних і східних переважно російськомовних областях, населення яких було здебільшого байдуже чи навіть вороже налаштованим одне до одного й до другого Майдану. Зараз вони перебувають у найбільшій загрозі та зазнають найважчих утрат під російськими обстрілами — і це неминуче наближає їх до Києва та його політичного курсу.
Контури нового суспільного договору можна описати приблизно так: населення готове вірити державі — за умови, що держава забезпечуватиме базову потребу безпеки. Звісно, появою цього суспільного договору Україна завдячує екстремальним обставинам війни. Найбільшим викликом для сучасної України є перемога й відновлення миру. Але після досягнення першого та другого наступним викликом буде перевести цей породжений надзвичайними воєнними умовами суспільний договір у стабільний повоєнний стан. Ключовим словом є "сталість". Гарантувати успіх насамперед може інституціалізація цього нового суспільного договору. Іншими словами: перебудова старих і побудова нових державних інституцій, що відповідатимуть новим суспільним очікуванням, — як-от сильна професійна армія та незалежна судова система.
Завдання не легке, але після 24 лютого цілком досяжне. Бо, нагадую, війна не лише робить неможливі речі. Окрім того, що вона є великою катастрофою, війна також відкриває нові нагоди. Зважаючи на високу ціну війни, стало б гріхом і злочином цими нагодами не скористатися.
Ярослав Грицак — історик, публіцист, громадський діяч. Професор Українського католицького універ- ситету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка. Запрошений професор (1996—2009) Центральноєвропейського університету в Будапешті. Перший віце-президент (1999—2005) Міжнародної асоціації україністів.
Почесний професор Національного університету "Києво-Могилянська Академія". Співредактор наукового річника "Україна модерна", член редакційної колегії часописів Ab Imperio, Slavic Review, "Критика", член наглядової ради журналу Harvard Ukrainian Studies. Учасник Несторівської групи. Має понад 500 наукових публікацій на історичну тематику.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
