Павло Вишебаба – командир відділення 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, поет, музикант та громадський діяч. Мобілізувався до лав Збройних сил України з початком повномасштабного російського вторгнення, ходив до військкомату шість разів. Автор книги віршів "Тільки не пиши мені про війну", виданої в 2022 році.
З першого по 17 березня Павло у благодійному турі містами України збирав гроші для купівлі артилерійських установок у свою бригаду. Під час туру 10 березня він відвідав і Житомир. Про свою бригаду та збір грошей для неї, як став командиром відділення, про поезію як терапію та перехід на українську мову він розповів в інтерв'ю Суспільному.
Ви зараз є командиром відділення. З початком повномасштабної російсько-української війни, коли ви добровольцем мобілізувалися, військового досвіду у вас не було. Розкажіть про той шлях – як стали командиром відділення.
Я прийшов у військо звичайним рядовим солдатом. Командування дивиться, хто як себе проявляє, хто має лідерські якості, організованість, на кого можна покластися. Я командир дуже маленького відділення, у мене всього чотири людини. Але я маю свою частину відповідальності, на великій війні немає маленьких справ. Я намагаюся, і поки вдається, всі накази командування виконувати.
Що означає єгерська бригада?
Це означає те, що в натівському розумінні називається "рейнджери". Українською це переклали як "єгерська". Це піхота, яка заточена для ведення бойових дій в лісах. Але оскільки в нас повномасштабне вторгнення і потрібна була підтримка на Донеччині, то ми зараз – "єгері в степу". Ну нічого, прилаштувались.
Ви одразу потрапили до цього підрозділу?
Одразу. З початком вторгнення, після полігону, ми одразу – на передову і вже дванадцятий місяць наша новостворена бригада на передовій на Донеччині.
Так як у вас не було військового досвіду, ви проходили навчання перед тим, як стати до лав війська. Які це були навчання, як оцінюєте цю підготовку.
Не думаю, що можу про це говорити, чесно кажучи. Але ми проходили необхідні навчання. Завжди хочеться більше. Бо ти просто не можеш бути готовий до війни повністю і ніколи не зможеш бути. Тому що всі ситуації досить унікальні, завжди екстремальні, і скільки б ти не готувався, ти до всіх ситуацій не підготуєшся. Але базове навчання, звісно, відбувається.
Ви сказали про 12 місяців. Є інформація, що є певні складнощі зараз з ротацією, і у військових не дуже багато є відпусток. Як вдається витримувати стільки часу на війні?
Чесно кажучи, я не розумію того, що ходить по соцмережах, що немає ротацій чи відпусток. Я з 68-ї бригади, у нас всі військовослужбовці сходили у відпустки. Командування зобов’язане це робити, і воно це робить.
Це цих 10 днів, так?
Так. І зараз додають ще додаткових п’ять днів. Ми вже просто більше року, і нам дають їх. Плюс я на Донецькому напрямку, мене запрошують сусідні бригади і я завжди питаю військових, чи ходили у відпустку. Всі відповідають, що ходили. Хоча почитаєш соцмережі і здається, що ні. Знаєте, тут є історія, що йде війна, і нас ніхто не забере в тил – ми мусимо зараз захищати країну. Навпаки, треба більше людей, які стануть до лав ЗСУ. Це вже не та ситуація, яка була на початку російського вторгнення, коли людей було забагато. Зараз у нас в бригаді недобір, у бригадах сусідніх теж недобір. Я думаю, треба знову прокидатися і розуміти, що ситуація постійно змінюється. Зараз така ситуація, що знову потрібні черги у військкомати. Виключно донатами цю війну не виграєш. Знаєте, коли там думають: "Ми переможемо, військові там все зроблять". Не зроблять, ми такі ж люди, як усі, ми так само були цивільними, які взяли зброю до рук. Але в нас є загиблі, поранені, очевидно – це війна. Нам треба доповнення, і цього доповнення не вистачає. Тому я запрошую всіх людей, які не хочуть, щоб до них додому прийшли росіяни, зупиняти росіян на Донеччині і на інших напрямках.
І це, певно, правильно. Є така ще дискусійне питання: ви закликаєте людей мобілізуватися, і це, певно, правильно, ви, можна сказати, своїм прикладом до того стимулюєте. На противагу тому є такі люди, які роздають повістки як покарання. Ви як військовий як до цього ставитесь?
Я ставився негативно до того, що взагалі повістки десь комусь вручають, в незрозумілих місцях, не в військкоматах. До того, як у нас почався реально недобір людей. Тобто я був впевнений, що в Україні достатньо сміливих, патріотичних людей, які хочуть служити, щоб вручати повістки якимсь іншим чином, ганятися за цими людьми. Але зараз реально недобір, у військкоматах недостатньо людей. Патріотичних сміливих людей, я так розумію, складніше залучати, тому що оце інформаційне поле створює враження, що "ЗСУ там впораються, а ми тут донатимо". Цього недостатньо. Це – війна ресурсів. Нам треба як ресурс у формі донатів, так як ми зараз, наприклад, збираємо тут на артилерію та дрони, а також треба і людський ресурс. Коли у нас недобір, ми там дванадцятий місяць, нам доводиться працювати за декількох людей. Там немає нічого такого, щоб казати: "От ми не військові, ми не вміємо нічого". Ми також не були військовими, але повірте, там не кібернетична фізика, там досить прості твої дії, просто ти маєш зайняти свою посаду. Кожен з нас робить свою маленьку справу. Я не кажу зараз про комбригів, командування – це зовсім інший рівень. Ми – рівень солдатський, сержантський, у нас досить прості обов’язки, їх може опанувати кожен – було б бажання.
Ви сьогодні в Житомирі, в благодійному турі, як ви вже згадали, дванадцятьма містами України. Тут будете читати вірші, аби зібрати гроші на потреби Сил оборони України і вашої бригади зокрема. Яка ціль і скільки плануєте зібрати?
Так, у нас дійсно виникла потреба в ресурсах – артилерії, дронах та старлінках, а дрони і старлінки допомагають працювати артилерії. У нас налагодження виробництва міні-градів, це 80 міліметрів калібр, некеровані ракети, які стріляють з пікапів. Це дуже мобільно, швидко і дозволяє зробити так, щоб ворог сховався по норах і могли працювати наші хлопці. З’явилась така потреба, і, маючи в бригаді Павла Вишебабу, командування зрозуміло, що краще в частині мене замінять на ці 19 днів, а я в цей час з’їжджу зберу три мільйони гривень на наші потреби. Поки, як показує темп цього туру, ми якраз проїхали шість міст (інтерв’ю записувалось 10 березня – ред.), Житомир – це сьоме місто, і зібрали півтора мільйона гривень. Тобто ми йдемо до мети, а попереду ще Київ, столиця, де ми дуже розраховуємо на щедрі донати. Так що поки ми йдемо за планом, і рішення командування відправити мене в таке відрядження виправдовується.
Тобто можна сказати, що це ваше завдання зараз?
Безумовно. Я тут у відрядженні, виконую наказ.
Зрозуміло. Але ж паралельно зі збором грошей ви виконуєте тут іще одну місію в цьому турі – популяризуєте українську поезію, українську культуру. Як відгукуються люди на це?
Усі зали плачуть. Вже жартують організатори, що ми маємо з квитками серветки видавати – відгукується, значить, у людей. В мене самого не на одному виступі сльози виступали, тому що ми зараз переживаємо дуже емоційний момент, дуже трагічний і катастрофічний для нашої держави. Але водночас це і момент подвигу, дуже епічні події відбуваються, героїчні події. Наш народ показує себе дуже гідно в цій війні. І це особисті історії, які я також намагаюсь переповідати – про те, що відбувається на фронті. Тому що про більшість героїчних випадків ми ніколи не дізнаємось, але те, що ми знаємо, ми маємо переповідати. Я не хочу, щоб наступне покоління виховали люди, які повернуться з "сейшельських, таїландських котлів" і будуть щось розповідати про цю державу, про цю війну. Я дуже хочу, щоб ветерани не мовчали, а розповідали про наш досвід, бо ми по-іншому відчуваємо смерть, по-іншому відчуваємо життя, і його цінність дуже виросла в наших очах.
Можливо це ще є такий терапевтичний досвід як для військових, які розповідають, так і для людей, які слухають. Чи бачите ви тут оцю терапевтичну складову як людина, яка про це говорить.
Безумовно. І терапевтично, і світоглядно загалом. Ми їдемо в тур і заїжджаємо в госпіталі, зустрічаємось з хлопцями і дівчатами дорогою, я дарую їм свої книжки. І для цивільних це потрібно, тому що судячи з того, як поширюється ідея, що ми втомилися від війни, що військові самі впораються, і є відсутність черг в військкоматах. Усе це показує, що люди в тилу звикли до тієї ситуації, що військові працюють, а в тилу люди займаються чимось іншим. Я би хотів в цьому турі нагадати усім, хто приходить на мої благодійні вечори, що війна триває. І скільки б ми не казали, що точно переможемо – цього замало. Скільки не кажи "цукор", а солодко в роті не стане. Ми перемогу цю можемо тільки вигризти і тільки, якщо будемо разом на цю перемогу працювати, щодня впахувати. Тому що ворог дуже сильний, і про це не треба забувати. І щоб стримувати їх і йти в ефективні контрнаступи, всі мають працювати не на сто відсотків просто, а більше. От що це – "перемога", це перемогти себе в тому числі, зробити більше, ніж можеш. І тільки так ми можемо перемогти. І та, що перемога прийде сама собою, треба тільки почекати, що ЗСУ самі впораються – це ілюзія. Цього не буде. Тільки якщо ми всі будемо працювати на перемогу, тоді переможемо і втримаємо взагалі державу.
Я б ще хотіла повернутися трошки до поезії. Знаєте, спостерігаю зараз оцю тенденцію: організовуються поетичні вечори, і люди приходять на них як на концерти популярних музикантів – я маю на увазі масовість, що це людей цікавить. На вашу думку, як так сталося, що поезія стала настільки популярною? І чи пов’язано це з тим, що вона про той досвід, який ми зараз переживаємо?
Це, до речі, абсолютно нормально для всіх великих воєн, коли поезія виходить на перший план. Якщо ми подивимось на попередні війни – поезія тоді дуже злітала і відгукувалась людям. Тому що у всіх є розуміння, що те, що ми зараз відчуваємо, треба зафіксувати, зокрема й в літературних текстах, щоб передати наступним поколінням. Нам буде замало книжок з історії, де буде написано, що пройшла битва за таке-то місто.
Сухий оце текст.
Так. Що це розкаже про те, що ми відчували? Нічого. А зараз мільйони людей відчувають унікальний досвід, і про нього треба розповідати. І поезія – ідеальний інструмент для того, щоб передати почуття й емоції тут і зараз. І знову ж таки, на досвіді попередніх великих воєн, великі прозові романи про війну з’являлися через 5-7 років після війни. Це треба все проаналізувати, має пройти час. А поезія вміє реагувати, вона не про аналіз, а про те, щоб передати почуття і емоції, і їй це вдається. Зазвичай, за статистикою, поезію читає менше 1% населення. А зараз, ви ж бачите, мої декламування набирають мільйони, десятки мільйонів переглядів, перекладаються різними мовами світу. Бо і люди з інших країн хочуть знати, що ми тут відчуваємо, їм не достатньо новин. Мій вірш "Доньці" перекладений вже 18-ма мовами світу. Буквально вчора його переклали перською, в Ірані будуть читати. От настільки людям цікаво, що ми тут переживаємо і що нас бентежить. А не тільки те, скільки ми поклали "орків".
Власне це не лише розповідає не українцям про те, що ми відчуваємо, але й не дає їм забути про те, що ми тут є.
В тому числі. На роковини повномасштабного російського вторгнення мені скидали відео просто з усієї планети, де читають мої вірші і українською, і іншими мовами. Як от вірш "Моє покоління", він один з тих, що дуже відгукнувся українцям. Я сьогодні в Житомирі читатиму його першим, я завжди його читаю, аби ми розуміли, яка велика відповідальність лежить на нашому поколінні. Так вже долею склалося, що нашому поколінню дісталася епоха з шаблями наголо. Ми тепер мусимо зберегти нашу державу, і від нас це залежить – не від іноземних партнерів, не від ворога, це залежить від нас виключно. І наша робота в тому числі і з іноземними партнерами, і по знищенню ворога дозволить нам зберегти Україну.
Ви казали, що вас запрошують по всій лінії фронту, я так розумію – читати вірші військовим. Як вони на це реагують, чи затребувано це серед них?
Інакше не запрошували б. Це не з моєї ініціативи відбувається, інші бригади зв’язуються з командуванням моєї частини, знають, що я поруч. Мене далеко не відпускають, я тільки на Донеччині читаю, бо в мене є моя робота в частині. Я можу виїхати на пів дня в сусідню бригаду, так відвідав 12 бригад приблизно. Хлопцям, звісно, хочеться, на відпочинку від виконання завдань якось відволіктись і просто розвантажитись, подумати про родину, згадати навіщо вони тут. Тому що служба – це ж не бойовик, як дехто уявляє, що всі як Рембо там літають. Часто – це дуже рутинна щоденна однакова робота зі сплесками емоційними під час загострень. Часто в цій роботі забуваєш, де знаходишся. Також у багатьох є відчуття, що вони роблять недостатньо.
Навіть у військових?
Звісно, на передовій у них є відчуття, що вони роблять недостатньо. Тому що у кожного там досить проста робота, і тобі здається, що ти недостатньо ефективний, тобі хочеться більше. Навіть снайпери, які вбили там по 30-50 росіян, думають, що в сусідній бригаді вбили 70, а хочеться більше. Це добре насправді, бо це почуття провини означає, що ми хочемо робити ще більше. Так, я думаю, ми й зможемо перемогти, тільки треба, щоб це нас мотивувало, а не навпаки.
Окрім ваших віршів, що іще читають військові?
Зустрічав Артема Полежаку, поезію його читають. Насправді зараз багато дивляться ТікТок, і там, де є отака відеопоезія, то їх дивляться. З книжками я не дуже багато бачив хлопців, тому що ще не встигла на цю повномасштабну війну відреагувати поезія. Наскільки я знаю, я один з перших, хто встиг видати книжку – в 2022 році. Дуже багато писалося в 2022 році, і зараз вже вийшов другий тираж моєї збірки. З ним я і в Житомир приїхав, і він зараз в книгарнях по всій країні продається.
Про соцмережі окремо хотілося б поговорити. Ви там доволі активний, і взагалі доволі медійний, розказуєте про побут військових, висловлюєте свою думку на різні теми. Цікаво, чи є у війську якісь правила, які б обмежували якось висловлювання військових. І як це працює, якщо так?
Здоровий глузд. Якщо ти маєш глузд, цінуєш своє життя і життя побратимів, то знімаєш ці відео так, щоб не можна було впізнати локацію, ти не говориш те, що може допомогти ворогу. Я маю на увазі, наприклад, вам сьогодні не встигли довезти тушкованки чи чогось, то не треба летіти в соцмережі одразу і кричати "зрада, нас не годують". Треба мати розуміння, що логістика дуже непроста, особливо була на початку, зараз вже налагодилась. На початку, в перші місяці війни лінія фронту постійно зміщувалась, і доставити не в усі точки можна було їжу. І окремі розумники знімали відео, що ми тут без їжі, нас всі кинули. Війна йде, треба трохи думати, що не так просто мільйон людей прогодувати. Мільйон людей призвалися і захищали країну, і продовжують захищати – зараз, наскільки мені відомо, загалом мільйон людей в Силах оборони України загалом. Тому ті люди, які не зовсім розуміють, що вони говорять, то, наскільки я розумію, з ними зв’язується командування і пояснює, що якщо ти не вмієш виходити в соцмережі і фільтрувати те, що ти говориш і тим допомагаєш ворогу, це взагалі може ідентифікуватися як державна зрада.
Тобто в основному це самоцензура?
Так, самоцензура, зі мною, наприклад, ніхто не зв’язувався. Але я давно активний в соцмережах, і це загалом моя робота в великій мірі – я пройшов пресцентр Революції Гідності, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, я знаю, що можна говорити, що таке таємна інформація чи інформація державного значення. Тому я це все фільтрую і хочу, щоб мої відео допомагали українцям, а не шкодили.
От я власне через такі випадки і питала – коли люди не дуже розуміються в цьому всьому і можуть нашкодити. Повертаючись до читання – ви сказали, що не дуже багато людей у війську з книжками бачили. А чи читаєте зараз ви, можливо з колег – того ж Полежаку, якого ви згадали?
О так, я читаю. Полежаку загалом читаю, те нове, що виходить у соцмережах. В мене є й книга його з собою, "Навісні пісні". Мій улюблений поет – Олександр Ірванець, його декілька збірок зі мною їздять. І нещодавно мені подарував Іван Малкович, який виступив редактором і моєї збірки, взагалі скарб – "Антологію української поезії ХХ століття". Це прекрасна книга на 2016 сторінок. Взагалі ще одна причина, чому поезія зараз така популярна, бо це коротка форма. Я пробував читати роман – не йде. А от поезія – тут можна виділити собі декілька хвилин, прочитати вірш, відчути його, задовольнити якісь бажання мистецькі, естетичні. Для таких часів поезія дуже підходить – коли відбувається дуже багато подій, і важко сфокусувати свою увагу на чомусь одному.
Ще про поезію. Ви були російськомовним колись. А писали російською?
Писав, ще й як.
І як було перелаштовуватись?
Ну, непросто для творчості. Це найтяжче, тому що мова дуже впливає на те, що ти пишеш. По суті, це твій інструмент. Знаєте, як з волторни перейти на бандуру – це зовсім різні інструменти. Я з 10 років писав російською, публікувався в газетах, журналах, збірках. В нас на Донеччині це було розповсюджено, більшість українських патріотів писали російською. Було в мене буквально декілька текстів українською, проба пера, можна сказати. Але в 2014 році, коли росіяни окупували мій рідний Краматорськ, я вирішив, що ніколи знову і перейшов на українську – перестав писати, читати, спілкуватись російською мовою. Десь близько року я перебудовував творчість, тому що в голову заходили російські рими, російські мовні конструкції. І навіть зараз – Іван Малкович, коли редагував мою збірку, все одно знаходив там русизми, яких я просто не помічав. Тому він мені вказав і ми це відредагували.
Перебудовуватись було складно, але писати українською легше. Я себе відчуваю просто як в своїй тарілці. Взагалі, коли перейшов на українську, значно спокійніше почав себе почувати. Це щось особисте, і я вважаю, що це голос крові, бо в мене козацьке прізвище, і я просто як повернувся додому. І вся оця русифікація мого роду, вона відбувалась століттями. В мене прадідусі і прабабусі розмовляли українською, потім суржик, а потім мої вже батьки були повністю зросійщені. А я зараз зі своєю родиною, зі своєю донькою, з перших днів життя спілкуюся українською. І для неї незрозуміла російська, вона чудово говорить українською. Вона питає, що означають російські слова і щиро не може зрозуміти, чому в садочку українці спілкуються російською. І мені доводиться пояснювати. І вона зі своєю дитячою безпосередністю мене питає: "Оці діти, які говорять російською, вони що, москалі? ". Кажу, що це російськомовні і треба спокійно до них ставитися, але не переходь з ними на російську. Якщо ти спілкуєшся українською і поважаєш свою мову – не переходь, нехай вони вчать українську і переходять.
Ваша мотивація змінити мову спілкування на українську зрозуміла. Якою може бути мотивація у тих людей, які досі спілкуються російською і як ми можемо їх замотивувати говорити українською?
Я бачу декілька таких вагомих причин. По-перше, спілкування російською створює навколо людини російськомовний інформаційний простір. Бо тоді простіше споживати контент російською, а він часто просякнутий ворожими тезами. Російськомовні люди частіше дивляться російських блогерів, слухають російські пісні, російських виконавців. Це все створює емоційні зв’язки з ворогом, коли ти думаєш, що і там же є добрі люди. Та байдуже, скільки там добрих людей – це наші вороги. Я не вважаю, що ми маємо там шукати героїв, поки не знайдемо всіх героїв поляків, наприклад. От всі говорять, що якийсь там співак з Росії задонатив на ЗСУ. А скільки написано статей про поляків, які допомогли мільйонам українців і досі допомагають? Чи про чехів, німців. Я вже мовчу про Америку, Канаду. Ці народи стараються, але в нашому інформаційному просторі виринають якісь "хороші росіяни", які 10 копійок скинули на українських дітей. Та плювати, що вони скинули, вони свою совість так заспокоюють. Вони наші вороги, і я вважаю, що всі емоційні зв’язки з ними мають бути розірвані. А ще такий момент – просто людський – українська мова сексуальніша. Тембри українською – вони нижчі, більш в грудному регістрі, і це сприймається протилежною статтю як більш сексуальний голос. А оці пискляві росіяни, російська, де треба вище говорити. Ви порівняйте це з українською, яка ллється, як пісня.
Абсолютно згодна. Хочу повернутися до свого попереднього питання, відповідь у мене народилася з вашої – ми можемо зробити, аби люди спілкувалися українською, просто збільшуючи її кількість. І вони перейдуть автоматично, якщо в їхньому просторі української буде більше.
Абсолютно вірно. Нам треба пройти точку неповернення – я не думаю, що ми її вже пройшли. Пам’ятаю, який був національний підйом на початку повномасштабного вторгнення. А зараз люди знову починають повертатися до російської – хтось щось подивився російською, хтось пісню послухав. Я думаю, ми маємо більш принциповими бути в цьому питанні, більш стійкими. Подивіться, як наші стоять в Бахмуті, як стояли в Азовсталі, як Пташка з Азовсталі, яка була в полоні чотири місяці, не дозволила собі говорити російською. Не можна казати, що вона за це отримала, але людина не зламалася – 21-річна дівчина в російському полоні спілкувалася українською, знайшла в собі на це сили. А ви – в тилу. Ну візьміть себе в руки трошки, майте власну гідність. Сказали, що перейдете – робіть це до кінця.
Станом на 18 березня за 17 днів благодійного туру Павло Вишебаба зібрав для 68-ї бригади понад три мільйони гривень. Після фінального концерту в Дніпрі благодійного туру "Тільки не пиши мені про війну" поет, музикант та військовий Павло Вишебаба сказав: "Наказ виконав, повертаюсь на позиції".
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Не було жодної паніки", – начальник Житомирського військового інституту про початок вторгнення РФ.
- "Самовідновлення – важлива частина нашої роботи" – офіцер-психолог з Житомира Сергій Твардовський.
- "Стаємо сильнішими, але, на жаль, втрачаємо найкрутіших" – офіцер ЗСУ з Житомира Леонід Мацієвський.
- "Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог, волонтерка з Житомира Галина Кострікіна.
- "Це буде найбільша в Європі плантація промислових конопель" – підприємець Мішель Терещенко.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
