Олександр Остапенко, колишній депутат Одеських міської та обласної рад, представник Уповноваженого з прав людини, з початком повномасштабної війни приєднався до лав ЗСУ. У минулому чоловік закінчив кілька військових закладів та служив у Росії.
Про бойовий шлях частини, в якій командував Остапенко, ефективність української артилерії, проблеми у роботі військкоматів, погрози від "колег" із Росії та прогрес української армії за 15 років — у інтерв’ю Суспільного.
У минулому ви навчались у військових закладах та служили у Збройних силах. Розкажіть, де саме?
Останні 15 років я не був дотичний до армії. У 2007 році звільнився з посади заступника начальника Одеського інститут сухопутних військ з наукової роботи. Очолював роботу, у тому числі наукового центру бойового застосування Сухопутних військ. Після 2007 не мав стосунку до Збройних сил: моя практика цивільна була далека від військової. Але я кандидат військових наук, старший науковий співробітник. Довгий час викладав в Академії державного управління “національну безпеку і політику європейської інтеграції”. Суто у науковій площині я був близький до реформ та змін, які відбувались, зокрема у збройних силах, та загалом сектору безпеки держави.
Як для вас розпочалось зустріли 24 лютого?
Зранку відбувся ракетний удар. У мене в машині запрацювала сигналізація, я прокинувся. Вийшов на вулицю з будівлі. Мій товариш капітан першого рангу ВМС, біг з рюкзачком. Я спитав: “Почалось?” Він відповів: “Так, почалось”. О 9:00 вже був у Київському військкоматі (один з районних центрів комплектування Одеси — ред.). Пройшов медичну комісію і сказав, що погоджуюсь на будь-яку посаду.
Але з вашим досвідом вас мобілізували не відразу?
Я ще чотири-п‘ять разів ходив до військкомату. І десь на 20 день повномасштабної війни мені зателефонували з академії Сухопутних військ і сказали: “Формується частина. Потрібен ваш досвід”. Тільки треба було вмовити військкомат. Річ у тому, що на той момент я вже досяг граничного віку, коли не можна забирати до війська. Але я переконав, що ніяк скарг від мене вони не отримають. Після цього відразу вирушив до академії.
За що відповідали у підрозділі, що створювався?
Це була напружена пора, лютий-березень 2022 року. Коли рашисти на всіх фронтах наступали — слідували своєму плану “Київ за три дні”. Тоді оперативні командування робили все можливе, щоб швидко зібрати найбільш боєздатні підрозділи. Був готовий штат, який був розроблений дуже давно і не дуже якісно, правду кажучи, ось цієї частини. Її кістяком були офіцери, що проживали в Одесі та рядові, що призивались з області: наприклад, у нас 422 людини були з Одеської області. Це були механізовані батальйони, але без механізації. Не було техніки. Просто не було її зовсім. І частина артилерії. І ось така неформатна частина була сформована. У дуже скороченому варіанті відбулось злагодження та озброєння: в основному стрілецьке та кулемети “Максим” — найважче, що у нас було на початку. Отримали старі зразки артилерії, на яких навчались курсанти. І так ми рушили до Херсонської області: організувати оборону з боку Кривого Рогу.
За структурою — це була бригада?
Ні. Два механізовані батальйони скороченого складу та, скажімо так, угруповання артилерії. Військової таємниці тут нема, бо цей підрозділ вже розформували. Як показала практика, він цілком впорався із поставленими завданнями. Називались умовно тактична група “Одеса”.
Які завдання виконували на Херсонщині?
Ми вирушили 1 квітня і вже 3 зайняли визначені позиції. У той час противник сильно переважав нас у засобах ураження, хоча ця тенденція зберігається й по нині. Тоді на кожен наш снаряд росіяни могли покласти 50-60 своїх снарядів. І звісно перевага у техніці була за ними.
У Херсонській області лише одна рота від нас була у першому ешелоні, інші підрозділи перебували у другому.
Інтенсивніші бої припали на вашу частину в Запорізькій області?
Так. Туди ми рушили на початку літа. Опинились у складному місці: у районі Гуляйполе — Пологи, село Омельник Оріхівська громада. Район нашої оборони. Ми там були на такому виступі, де противник зосереджував свої зусилля, бо те місце є зручним шляхом на Мелітополь та Маріуполь. І зараз, і тоді на Запорізькому напрямку багато дістається саме цій ділянці.
Які бої там відбувались?
Найчастіше — це робота артилерії. Для прикладу, у жовтні на наші позиції впали 1 800 артилерійських снарядів калібрів 152 та 122 мм, 1 300 реактивних боєприпасів, 700-800 мін, 300-400 танкових пострілів, десятки пострілів з ПТКРів (протитанкова керована ракета — ред.). Це те, що впало на наші позиції за доповідями.
Але були й розвідувально-штурмові дії, коли противник невеликими групами висувався на наші позиції і тоді зав’язувались стрілкові бої. Але ми теж просувались вперед: нам вдалось пройти у бік міста Пологи на півтора-два кілометри, у бік Токмака — на два кілометри.
Відповідати на такий артилерійський вал було чим?
Завдяки волонтерській допомозі та оснащенню від ЗСУ, яке поступово надходило, навчанню своїх солдатів, ми були влучнішими за ворога. Коли росіяни намагались здійснити мінометний чи артилерійський наліт ми вели контрбатарейну боротьбу: відповідали з наших мінометів до п’яти хвилин, це велика швидкість, артилерія відповідала через сім-десять хвилин.
Яку найбільшу ціль вдалось уразити?
Одна зі знищених цілей — склад боєприпасів ворога, в якому точно перебували три БМП (бойова машина піхоти — ред.). Це був насалений пункт Нова Карлівка, біля залізниці. У нас були вигідніші позиції — на височині, а вони внизу. Тому ми добре бачили їх за допомогою спостережних пунктів та аеророзвідки.
Знищення складу боєприпасів та БМП російської армії. Відео: тактична група "Одеса"
Загалом не завжди вдається отримати підтвердження ураження: порахувати тіла чи зняти техніку, що палає. Наприклад, точно знаю як ми одного разу знищили російський танк, але ми не змогли зафіксувати це. Тому це не зарахувалось до загальної статистики Генштабу як втрати противника.
За час, доки ми там тримали оборону, нарахували три-чотири ротації у противника: кожна з них — це зміна форми ведення війни з їхнього боку. Там були різні підрозділи — від російських штурмових загонів різних бригад до підрозділів, сформованих на базі так званих “ДНР”.
Ми не змінювались. І це складно. Особливо, коли кожен день, кожну годину щось падає на голову. І люди постійно перебували в укриттях. І це психологічно складно, коли це триває місяцями поспіль. Доцільно підрозділи на передовій змінювати раз на один-три місяці.
Штаб вашої частини ледь не накрили ракетою С-300. Розкажіть про це.
Це сталось вночі 13 жовтня. На наш штаб прилетіли три ракети С-300. Всі кажуть, що хтось навів. Але я вважаю, що росіяни просто планово нищили всю інфраструктуру, де гіпотетично могли розміститись штаби чи наші підрозділи. Це було десь три-чотири кілометри від лінії фронту. Тоді вони одночасно з ударами по нас знесли сільську раду, школу, дитячий садочок та офіс фермерського підприємства. І вони продовжують таку практику. Ми чуємо з новин, що Запорізькій області дуже сильно дістається: особливо ракетами С-300.
Ви, зокрема, закінчили артилерійське училище. Порівняйте українську та російську артилерії.
Так, я закінчив Сумське артилерійське училище та артилерійську академію.
Ми зробили суттєвий ривок вперед. На початку війни ми були озброєні однаково, одними й тими ж системами та боєприпасами. Тільки вони значно переважали за кількісними показниками та мали дещо з нового озброєння.
Але ситуація змінилась. Українські артилеристи зараз, напевно, самий модерновий рід наших військ. Бо вони взяли все найкраще: від дронів до програмного забезпечення електронних карт місцевості “Кропива”, що значно спрощує та прискорює артилерійські розрахунки. Ми виграємо в організаційно-управлінській здатності.
Є правило складних систем, яке говорить наступне: складна система з меншим ресурсом, але кращою організованістю, завжди переважає систему, яка має більше ресурсу, але гірше організована. Ось саме це й виходить на фронті.
А що з боєприпасами? Ситуація вирівнюється чи ЗСУ досі відчувають гострий дефіцит?
Ситуація з боєприпасами завжди була важка. Ми воювали радянською артилерією. Кількість снарядів до неї катастрофічно мала. Тому кожен снаряд ми намагались покласти відразу в ціль. У нас не були можливості проводити пристрілку, як кажуть правила артилерійської науки. Витрачати боєприпаси на пристрілку було дикістю.
У нещодавньому аналітичному матеріалі полковник британської армії у відставці Ґлен Ґрант зазначив, що Україні для зменшення втрат на полі бою та більшої ефективності треба змінювати систему добору командирів. З вашого досвіду у ЗСУ, є проблема з цією ланкою?
У будь-якій армії, що воює є проблема з командирами. Особливо з ланкою молодшого офіцерського складу. Своїх ми вчили просто з коліс. Вони були різні — якісні та не дуже. Ті, хто здатні вести за собою людей, і ті, хто не здатен. Треба говорити відверто: військкомати не дуже якісно підбирали людей, особливо офіцерський склад.
Тоді починали працювати інші підходи. Старші командири призначають у підрозділи неформальними командирами взводів чи навіть рот тих, хто за штатом не можуть бути командирами. Тому що війна цього вимагає, завдання цього вимагають. Життя людей цього вимагають. У нас було таке, коли сержант чи рядовий виконував функції офіцера й у них це виходило краще, ніж в офіцерів, яких надіслали військкомати.
На початку повномасштабного вторгнення у нас було 200 тис. солдатів, зараз вже понад мільйона. Така чисельна експансія вимагає більшої кількості офіцерів.
Питання у тому, щоб система дозволяла обирати та призначати не за званнями, а за ефективністю.
Так, це проблема. Система не ставить. Є вольові рішення командирів. Офіційно зробити це швидко неможливо. Це пов’язано з грошима, з іншим рівнем ризику. Це те, що стосується людей.
Наведу приклад ефективності системи з іншого питання: у жодній нашій частині у ЗСУ нема в штаті такого засобу як Starlink. Тобто ці речі не можуть надходити по лінії збройних сил, а лише як позаштатні засоби. І це погано. У нас в підрозділі немає ретрансляторів чи немає станцій Motorola, якими зараз насичуються наші війська. Від цього підрозділи страждають. Тому що все це робиться інтуїтивно. У нас немає підрозділів повітряної розвідки, хоча в кожному батальйоні такі підрозділи фактично є. Це люди, яких висмикнули з якогось штату і призначили виконувати цю функцію, бо вона життєво необхідна.
Ви згадали про центри комплектування/військкомати. Що думаєте про їхню роботу зараз?
Ця робота не дуже якісна. Якщо дати оцінку широкими мазками. Є люди, які через свій фізичний стан нездатні служити у збройних силах, принаймні у бойових частинах. Але їх туди направляють. У нас були люди такого віку і стану здоров’я, що якщо на нього одягти бронежилет та відправити до окопу, він там і вмре, від серцевої недостатності. І тому таких людей треба десь ховати у підрозділи забезпечення. Але там не так багато місць, щоб можна було вільно оперувати людьми.
Це якраз робота центрів комплектування. Вони мають відразу оцінювати здатності та спроможності людей, а потім направляти їх туди, де вони найкраще проявлять свої якості.
На початку ви розповіли, що звільнились зі збройних сил у 2007 році. Армія тоді та зараз, через 15 років: які відмінності побачили?
Наприклад, взаємовідносини в оперативному підпорядкуванні — з командуванням угрупованнями військ — товариські та доцільні, при цьому не панібратські. Це стосується бригадних генералів, з якими я стикався. До прикладу, генерал Драпатий (командувач оперативного угруповання військ “Херсон” — ред.), який був на Херсонському напрямку. На мій погляд — це нова генерація командирів, яка якісно відрізняється від радянських офіцерів.
Немає солдафонщини, як колись, за рідкісним виключенням.
Щодо навченості людей нічого нового не помітив. Люди, які потрапили до нас, буди далекі від армії. Тому ми їх мотивували, пояснювали, доводили.
Ви також були слухачем Військової академії у Санкт-Петербурзі у 1990-93 роках. Яка реакція на війну ваших однокурсників?
Неодноразово писав про це на сторінці у Facebook: там країна з’їхала з глузду вся, майже без виключення. Можу на пальцях однієї руки порахувати людей з колишніх моїх військових, яким соромно за те, що відбувається. Але були й ті, які напередодні повномасштабного вторгнення писали: “Готовся, бандеровская сволочь. Скоро в Киеве с тобой будем кофе пить”. Це мої колишні підлеглі. Я служив з ними на Далекому Сході, ще до академії, я був начальником штабу артилерійського дивізіону важкої гаубичної бригади.
Коли десятиліттями пропаганда вчить людей, якимось скрєпам, то їх неможливо переконати. Ознакою тоталітаризму є відмова від нових знань і перетворення фактів на віру.
Принаймні моя власна трансформація як людини, яка здатна до критичного мислення, почалась саме в академії. Коли я отримав у руки “Секретну історію Великої Вітчизняної війни”. Так тоді називалась та книжка. Це 15 томів — енциклопедія війни, викладена з конкретними цифрами, рішеннями командування і результатами боїв після. І коли я побачив наскільки відрізняється мемуарна історія Другої світової війни від фактичної, почав задумуватись що щось не так.
Що нас очікує цього року: він може стати вирішальним у війні?
За місяць до повномасштабної війни в Українському домі в Одесі відбулась зустріч, на якій я відповідав: “Чи буде війна?”. З військової точки зору війна на той момент сприймалась як військовий суїцид, що зрештою і сталось. Я гадав, що людина розумна не може ухвалити таке рішення: я ж навчався у цих же академіях. Тому що “зайти” у війну легко, “вийти” — важко. Захопити територію легко, але контролювати важко. Було зрозуміло, що угруповання військ, яке вони тримали біля наших кордонів перед 24 лютого, недостатнє. Але вони на це пішли.
У рішеннях рашистського керівництва мало раціональності і багато емоцій. Там навіть мало політики. Скоріше психологічні проблеми, ніж політична чи воєнна доцільність. Тому прогнозувати результати їхніх дій важко. Вони готові покласти дуже багато людей заради досягнення свої примарних цілей.
Я дуже хочу, щоб війна скінчилась цього року, однак може бути по-різному. Але вона обов’язково завершиться нашою перемогою.
Та суто з військової точки зору. Що ви бачите: росіяни робитимуть ставку на свій мобілізаційний ресурс?
У сучасній війні найгірший спосіб досягнення переваг — це витрачання людей. Треба мати перевагу в організаційній та управлінській здатності та за якістю зброї. Ця перевага у нас. Їхній запас старої зброї на складах та людський потенціал може сильно затягнути війну, але точно не дасть їм перемоги.
Що буде нашою перемогою?
Звільнення всіх наших територій. Закладення підвалин такої безпекової ситуації, коли РФ ніколи не буде здатна повторити агресію.
Це процеси всередині Росії та наш вступ до НАТО?
Я про це говорю з 2004 року. Ми обов’язково маємо вступити до НАТО. І безумовно процеси всередині Росії: зміна режиму мало до чого призведе. Краще розпад, рів з крокодилами, стіна шість метрів, кулемети на кожному боці й абсолютна відокремленість. Чим далі від Московії, тим краще.
Читайте також
- Втратив око "на нулі": інтерв’ю з адвокатом-розвідником з Одеси, який отримав поранення на Донеччині
- "На Донбасі війна страшна": як військові одеської бригади тримають оборону під Бахмутом
- "Наша бригада визволяла Ізюм": інтерв'ю з пораненим десантником з Одещини
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
