Адвокат у цивільному житті Євген Стельмах під час повномасштабного вторгнення приєднався до Збройних сил України. У новоствореній бригаді чоловік став розвідником. Влітку відправився у Мар’їнку на Донеччині, де відбивав російські штурми. Під час одного з боєзіткнень отримав поранення та втратив око.
Про бойові дії на Донбасі, поранення, реабілітацію та про те, чому не треба очікувати швидкого закінчення війни Євген Стельмах розповів Суспільному.
Як для вас почалось повномасштабне вторгнення?
В Одесі. Вночі пролунали сильні вибухи. Потім на власні очі, з того місця, де живу, бачив наслідки “прильотів” та вибухів. Тоді я вивіз сім’ю до батьків моєї дружини — ближче на захід країни. Потім звернувся у найближчий військкомат, щоб мобілізуватись. Це була Хмельницька область. Там побачив, як регіон готується до зустрічі ворога. Однак мені там ще не встигли поставити штамп у військовому квитку. Тоді вже відбили напад Росії на Київ. Я забрав квиток і приїхав до військкомату, де перебуваю на обліку. Там приймали декілька людей, медиків серед них не було. Пам’ятаю, як запитали: “Ви готові туди йти? Ви хочете?” Відповів: “Навіть не питайте. Я готовий”. Наступного дня вже потрапив у Десну (ред. — навчальний центр ЗСУ).
Це був квітень. Опинився у 66 бригаді, яка тільки створювалась, насичувалась командирами. Більшість особового складу — мобілізовані. Життя у лісі, постійні навчання. Зазначу, що нас дійсно готували. Як приклад, відпрацьовували сценарій боєзіткнення: на кожного військовослужбовця та автомат чіпляли лазерні датчики, які спрацьовували на 300 метрів. Хоча вибухів і пострілів не було, як під час справжніх бойових дій, але такий підхід у тренуваннях був необхідним.
Мали за плечима військовий досвід?
Служив у Збройних силах України близько 20 років тому. Але мав адвокатську практику. Ось це і весь досвід (сміється). Головне — бажання захищати країну. От хто потрібен в армії.
Коли потрапили на фронт?
Наприкінці червня — на початку липня. Бригада змінювала підрозділи на Мар’їнському напрямку, Донеччина. Я був у розвідувальному взводі. Виконували різні завдання: коригували вогонь наших засобів ураження, ходили на позиції ворогів. Були випадки, що й забирали їхню зброю та боєприпаси.
Перші вибухи, перший бій — що відчуває людина, яка вперше потрапила на війну?
Це дуже страшно для психіки. Складно сприйняти морально. Потрібне певний час, щоб звикнути. Тиждень-два. І вибухи, які навіть прилітають поряд, стають звичними. Розрізняєш, чого не варто боятись, а що може прилетіти по тобі.
Який характер бойових дій був у Мар’їнці тоді?
Якщо брати край — передню лінію, де наші військові стримували росіян, та вибухи лунали безперервно. Міни, кулемети, “Гради”, літаки скидали авіабомби. Таке складалося враження, у перші дні, що тільки вони нас і луплять. А ми на краю просто маємо не пустити їх далі
Літо. Допомога від союзників у вигляді важкої артилерії, “хаймарсів” лише починає надходити. Росіяни мають значну перевагу в артилерії. Засипають наших військових снарядами. Були моменти зневіри?
Ситуація була різна. Ми працювали у розвідці. А отже знали багато інформації. Якщо ти перебуваєш на нулі, тобі здається, що свої тебе не захищають. Однак якщо ти перебуваєш у штабі й бачиш ситуацію зсередини, повірте, там теж приймалися серйозні рішення. Наші теж стріляли і вертольоти наші теж залітали. Наприклад, йшла велика боротьба за їхні танки. Бо це — грізна сила.
Дуже часто хотілося, бувши на нулі, вийти й вдарити якимось гранатометом того танка. На жаль, не було під рукою того, яким можна дістати.
Втрати у вашого підрозділу були?
Є люди, які залишились там досі. Їхні тіла забрати не можна. Та територія вже контролюється противником. Росіяни не давали можливості, вирахувавши, що там є поранений чи тіло вбитого солдата, забрати їх. Потім мінували тіло, підкладали якісь розтяжки. Щоб навіть якби нашим вдалось вночі непомітно підійти, як тільки вони ворухнуть тіло, буде вибух. Ми зі свого боку постійно намагались забрати своїх.
Як отримали поранення?
“На нулі”. Був обстріл. Частина наших підрозділів залишила свої пости, почала відступати. Інша частина разом з розвідкою залишились. Кілька будинків, які контролювали наші, ворог зайняв. Ми пішли їх вибивати. Однак у кожного своя доля. Нас йшло 13. Переходячи певне місце, прилетіла міна. Декілька загинули відразу, декілька отримали поранення, я серед них: уламки попали у голову, вибило око. Ще отримав кулю під бронежилет. Поранених і вбитих почали виносити до точки евакуації. Я пам’ятаю, як мене виносили, рука не підіймалась, бачив все тільки одним оком. Обстріл тривав. Нас, поранених та мертвих, повантажили у бронетранспортер M113 та повезли далі від фронту. Але тоді позиції ми повернули.
Наскільки серйозним було поранення?
Лікар, який робив операцію у Києві (другу за рахунком, першу зробили у Дніпрі) сказав, що я проживу ще тиждень. Бо під час першої операції не змогли зашити та повністю перекрити доступ повітря до мозку. Перший час я провів у “відключці”. Приходив до тями може на пів години й далі втрачав свідомість. Після другої операції потихеньку почав відновлюватися. Нещодавно поставили штучне око. Тимчасово. Через кілька місяців буде ще одна операція. Треба відновлювати нерви на частині обличчя. Для всього треба час.
Залишаєтесь на службі? Що плануєте робити далі?
Я хотів повернутись у розвідку, до побратимів. На жаль, з таким пораненням не беруть. Запропонували залишитись юристом у бригаді. Однак, поспілкувавшись з психологами, зрозумів, що паперова робота зараз лише нашкодить. Тому я закінчив свою військову участь у захисті країни.
Поки що я думаю над поверненням до адвокатури. Але треба час. Не зараз. Поки націлений на відновлення фізично та психічного здоров’я.
Вам якось сприяли у наданні психологічної допомоги?
Психологів надають. Але важливо знайти свого психолога. Того, який буде допомагати. Поспілкувавшись з яким ти зрозумієш — це мій психолог, він мені допоможе.
На вашу думку, як довго триватиме і як скінчиться ця війна?
Звісно хочеться, щоб війна закінчилась завтра, через місяць, через пів року. Однак потрібно готувати себе, що це може тривати не рік і не два. Можливо, ще довго триватимуть обстріли нашої території. Можливо, через два роки буде наступ з Білорусі. Варіантів багато. Не можна стверджувати, що буде з тобою завтра. Наприклад, я, адвокат, до повномасштабного вторгнення не міг собі уявити, що піду на фронт, буду “на нулі”, у розвідці й робитиму все, що мені наказують. Тому треба бути готовим.
Війна повинна скінчитися тільки нашою перемогою. Треба відвоювати територію нашої країни. Це необхідно не тільки для нас, це необхідно для наших дітей. Для майбутніх українців. Для всіх.
Читайте також
- "На Донбасі війна страшна": як військові одеської бригади тримають оборону під Бахмутом
- "З орками працюєш майже як на конвеєрі": як ексгумують тіла військових у прифронтових зонах
- "Наша бригада визволяла Ізюм": інтерв'ю з пораненим десантником з Одещини
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
