"Я чув голоси своїх покійних хлопців": інтерв'ю з розвідником бригади "Кара-Даг"

"Я чув голоси своїх покійних хлопців": інтерв'ю з розвідником бригади "Кара-Даг"

Ексклюзивно

Одесит, розвідник 15-ї бригади оперативного призначення "Кара-Даг" із позивним "Єврей" до початку повномасштабного вторгнення РФ був моряком та займався бізнесом. У перші дні війни разом із братом пішов захищати країну. Під час оборони позиції на Запорізькому напрямку він із відірваною ногою 11 днів відбивав штурми росіян. Побратими вважали його вже загиблим, але він вижив. Про війну, психологічний стан, реабілітацію та мрію відкрити автошколу для ветеранів Денис розповів журналісту Суспільного.

Давайте нашу розмову почнемо з такого питання. Знаю, що ви одесит з російськомовної сім’ї, і в одному з інтерв’ю ви сказали про те, що так сталося, ваша мати в певний період була у так званій "секті Путіна". Поясність, враховуючи це, як і коли ви вирішили стати добровольцем і піти захищати Україну?

Я завжди знав і розумів хто такий Путін. Це не було для мене таємницею. Це моя мама вірила в Бога і в Путіна. Ми з братом через це, мабуть, не сильно вірили в Бога і дуже погано ставилися до релігії. Я бачив, як через релігію можна дуже сильно зомбувати людей. У нас був постійний конфлікт з мамою. Я прошу в неї пробачення, вона вже покійна, померла від раку. Ми дуже сильно з нею сварилися. Вона ставила фотографію Путіна у нас на тумбочці у кімнаті. Коли підходиш до дверей і дивишся у вічко, то там було видно величезний портрет Путіна. Я просив прибрати його. В нас довго були конфлікти.

Ми пішли з братом у перші дні, як війна почалася. Буквально на другий чи третій день ми були вже під військкоматом. Нам сподобалося, що там багато було добровольців. Черга була. Просто записали наші телефони, контакти і сказали: "Хлопці молодці, ми вам перетелефонуємо".

Ніхто не зателефонував. Мені повістка не приходила. Брат без повістки пішов у територіальну оборону служити. Я чекав на повістку, вона не прийшла, а в мене родичі служать у Нацгвардії. Порадили йти одразу в частину. Я прийшов — постукав. Там молодий строковик відчиняє і питає чого я хочу. Я кажу, клич командира, мені військкомат повістки не надсилає, я вже там був, мене не взяли. Вийшов майор якийсь, поспілкувався. Сказав, що мені, звичайно, не відмовлять, бо зараз війна, а я хочу служити. Запитав, як я дізнався де розташована частина Нацгвардії. Я сказав, що тут живу неподалік. Дали мені направлення, і я поїхав до Чорноморська у військкомат, вже наступного дня був в армії.

Насправді я міг залишитись в Одесі служити, отримувати тут зарплату. Але я найбільше не люблю військових, які взяли в руки автомат, а воювати не будуть. Знаєте, як є поняття рух "навколо футболу", так ось, це люди лише навколо війни. Вони собі й посвідчення вже наробили, а ніхто на "нулі" не був. На реальній лінії зіткнення одиниці – всі інші лише навколо війни.

Ваші слова: "Я був готовий на цій війні померти, але я не уявляв себе без ніг". Можете пояснити, чому саме так ви думали?

У мене на той момент вже були загиблі друзі. Я знав, що там, на війні людей розриває, але навіть таких фантазій не було. Різне собі уявляв, але те, що буду без ноги, не уявляв. Ви знаєте, вони мій дух жодним чином не зламали, ці ка**пи. Я після цих поранень став ще міцнішим. Я ціную кожен день, я ніколи в житті такого щастя не відчував, як зараз. Я пам'ятаю, як ми дивилися на людей з інвалідністю. Я знаю, як люди на мене дивляться, бачу ці погляди та розумію, як усі помиляються. Я думав, що це жахливе життя, що це кінець світу. Ні, це просто новий етап. Ти виживаєш, і ти так починаєш радіти просто сонцю. Стаєш таким романтиком. Приємно побачити будинок, море, як діти бігають.

Я вже знав, якщо я виживу, то я житиму інакше. Я вже намагатимуся все правильно робити. Все одно смерть прийде. Я хочу, щоб після моєї смерті про мене сказали, що був класний мужик. Нам його не вистачає. Мені не треба мільйони, будинки, яхти. Нічого не треба. Щоб мій син жив і онуки. Щоб вони всі були добрими, щоб усі були козаками.

Про оборону позиції, думки про смерть та як вдалося вижити

Давайте поговоримо про вашу службу. Ви служили на Запорізькому напрямку. Ви брали участь у штурмах.

Так, але в цьому випадку я не штурмував, а мав закріпитися на позиції, яку штурмували до цього інші хлопці. Ми мали утримувати бліндаж.

Якщо говорити про момент, коли ви отримали поранення. Ви самі наклали на себе турнікет.

Слава богам, у нас були добрі інструктори по системі MARCHАлгоритми M.A.R.C.H це чітко визначені алгоритми дій в невідкладній ситуації, які забезпечують можливість надання невідкладної допомоги постраждалому та порятунку життя.. Цей алгоритм надання першої допомоги нас свого часу добре змусили вивчити. Я був відмінником у цьому, це мене врятувало. З усього, чому нас навчали, це єдине, що насправді знадобилося.

Як далі розвивалася ситуація? Що було найважчим за ці 11 діб?

Спрага звісно, пити хотілося. Найстрашніше — це зневоднення. Це гірше за біль, коли відірвало ногу, насправді. Ти вмираєш і хочеш пити, висихаєш. Нам пощастило, що була зима. Було б літо, в мене би прогресувала інфекція, мій організм не впорався би, ми б стільки не протягли. Погода нам допомогла та наша земля.

Нікому не передати ці почуття, коли в маленькому бліндажі в тебе джерельце зі стелі, ти не можеш пересуватися і на тебе краплі капають. Ми вижили завдяки цьому. Я вважаю, що це були вищі сили, інакше я це не поясню. Ми щодня стикалися з критичним зневодненням. Був момент, ми прокинулися зранку, і був дуже спекотний день. Я розумів, що нічого нам з води не капне, так було до ночі, а ми весь день молимось: "Боже, дай води". В цей час триває штурм, на сусідній позиції гинуть люди, це 100-150 метрів від нас. Я сиджу тут і молюся, дай мені води, Боже, а молоді пацани коло мене гинуть. Я думаю, він не дасть мені води, я не особливий. Чого це ми маємо вижити? І тут пішов дощ. Дрібний-дрібний, потім він посилюється, і ми чуємо, як ці краплі б'ють. Ми вже були настільки знесилені, що я ледве навіть за тією водою піднявся. Ось така була спрага, і ти береш і повзеш до цих крапель. Я зрозумів, що Бог є, точно.

Як можна відбиватися від росіян за таких умов? Як це може виглядати?

Це для мене загадка, чому вони не прийшли, як наші хлопці. Наші ж прийшли до нас у бліндаж. Чому росіяни цього не зробили за 11 днів. В них були fpv-дрони, один із них просто мав влетіти в нас, і ми нікуди б не відповзли, там ще БК (бойовий комплект, — ред.) стояв. Там був би такий розрив та детонація. Я лише чув штурми, не бачив їх. Чув, що ось вони поруч, орієнтувався на звуки. Ми закидували гранатами. Кидаєш і думаєш, якщо зараз влучиш і скотиться назад граната, то ти зробиш самопідрив. Стріляли просто в повітря. Але це не була ефективна стрільба.

Я просто розумів, що ось вони тут, вже 10-20-30 метрів від мене. Я чув їх, як вони кричали. Ти розумієш, що у тебе зараз контакт відбудеться. Тобі треба триматися і в жодному разі не здатися. Ти мусиш відбиватися, як можеш. Тому що вони прийдуть і тебе вб'ють. Жодних обмінних фондів та у жоден полон ти не потрапиш. На тому напрямку вони наших полонених усіх стратили. Ми загинули б точно, з гордістю загинули б на своїй землі, але ми б не здалися. Вони б нас у полон не взяли б.

"Я чув голоси своїх покійних хлопців": інтерв'ю з розвідником бригади "Кара-Даг"
Денис. Суспільне Одеса

Ви були готові вбити себе?

Це було на крайній випадок. Загалом суїцид серед військових — це ганьба. Це така слабкість, якщо ти вирішив накласти на себе руки. Я не хотів, щоб вони мене перемогли. Я знав, що помру… Я хотів показатися нашим і не міг зрозуміти — є в небі наш дрон чи ні. Коли розумієш, що то (російський, — ред.) дрон, то ти швидко рухаєшся назад. Я думав, що наші мене впізнають. Мене ж усі знали у моїй бригаді.

Я знаю, що в певний момент вас встигли записати у 200-ті, у список загиблих. Як ви про це дізналися? Я знаю, що навіть із вами попрощалися побратими.

Про те, що нас уже записали у 200-ті, ми вже точно дізналися, коли вони по нас прийшли. А так ми здогадалися, звісно. Наші не з'явилися на четверту добу. Ми мали просидіти там 4, максимум 5 діб. Нас мали змінити на п'яту добу. Ніхто не міняв нас. І ми чуємо, як під'їжджає наша техніка. Ми чуємо, як вони змінюють людей на позиції "Рим". "Рим" евакуює поранених, двохсотих. До "Риму" заходить нова група. До нас ніхто не заходить.

Це сусідня позиція?

Так, це було дуже близько. Ти розумієш, що по тебе не прийдуть. Ми записані у 200-ті. І тут треба зрозуміти, як дати вістку, що ми не 200-ті, бо наші прийдуть нас штурмувати. Позицію ж треба повертати. Ну, це ж ми розуміємо, що комбат її повертатиме. Так стратегічно все влаштовано. Якби там засіли (російські військові, — ред.), наші пацани жодним чином не втрималися б.

Що у вас із психікою в такі моменти? Як вдалося вам зберегти здоровий глузд, якщо так можна сказати?

Ну, зараз він здоровий, звичайно, але тоді він був не зовсім здоровий. Галюцинації були. Постійно були в прострації, десь між землею та небом. Я чув голоси своїх покійних хлопців, які лежали вбиті. Вони мене кликали. Був пацан кулеметник, "Алабай", йому був 21 рік. Він мені, як син був. І я чув, як він мене кличе. Як "Донбас" зі мною розмовляє. Дякувати Богу, що я був не один, що Паша також вижив. Я допомагав йому, а він мені, як міг. Міг рани обробити, перебинтувати, води йому подавав, допомагав у туалет сходити. І він мене дуже підтримував. Так вийшло, що зі мною опинилася людина з дуже чистою душею. І з великим життєвим досвідом. У нього завжди було, що мені розповісти. Ми не падали духом. Ми ділили проблеми всі навпіл. У нас трохи води накапає, ми ділили рівно навпіл. Ми один одного до цього не знали, ми познайомились у степах Запоріжжя за добу до виходу. Є у нас добрі люди.

Про війну, реабілітацію та створення автошколи для людей з інвалідністю

Пане Денисе, в інтерв'ю, яке з вами набрало понад мільйон переглядів, ви кажете, що у вас був комбат "м'ясник". Чи відомо вам, як склалася його доля, після того, як ви пройшли евакуацію? Чи була можливість з ним поговорити?

Поговорити з ним? Так, було таке бажання, але я не думаю, що в нас колись буде таке спілкування. Мені командири з частини телефонували. Сказали, що комбат переглянув це відео. Що він згоден, і я кажу правду. Він нічого не заперечує. Каже, що в нього такий напрямок, що там треба вгризатися у землю. Він зазнає втрат, бо дуже "пекельний" напрямок у нього. Пояснили мені, чому в 200-ті мене записали. Але вже після відео з мільйоном переглядів.

А як ви вважаєте, чому з'являються такі "м’ясники", як ви говорите? Через що?

Розумієте, нам потрібна перемога. Я зі своїми пацанами спілкуюся, звичайно. Може, в цій історії і є частка правди, і у комбата складна зона відповідальності. Він вчиться воювати, але Нацгвардія до цього не воювала. У нас не було досвіду. За ці роки ми його заробляємо своєю кров'ю. І формуються комбати, і хтось гарний, хтось поганий. Може, замість нього могла бути й гірша людина. Ми думали з пацанами, а чи змінять комбата? Не змінять, а якщо змінять, то хто ж до нас прийде?

Кожен, хто каже, що нічого не боїться — це неправда. Потім, звичайно, лють з'являється і ти вже втомлюєшся боятися. Війна — це жах. Вона перемелює всіх. Там губиться цінність людського життя. Тут приїжджаєш у відносно мирні міста та акценти інші. Загине хлопець або дівчина – це вже трагедія. Там це буденність. Це жахливо. Стаєш черствішим, грубішаєш. Ось намагаюся і не впускати у себе. Намагаюсь про це не думати. Я насправді досі нормально не сплю ночами. Значить, у мене є щось, що треба ще це пережити. У мене реабілітація... Психологічно, я думаю, за рік я відновлюся вже й забуду. Так хочеться стати назад цивільною людиною, яким я був усе життя. Я ж навіть в армії не служив.

Я завжди був цивільним, морячив у молодості. Бізнесом займався, комерцією. У мене син народився — припинив у море ходити. І ця війна далі. Все довелося кинути й піти на війну.

Ви зараз активно тренуєтеся та проходите реабілітацію. Ви можете розповісти, на якому ви зараз етапі? Ви вже маєте плани на час після реабілітації?

У мене все поступово. Загоюються ноги, мені зробили тренувальні протези. Щоб ноги зараз звикли до них. Тіло має звикнути до навантаження. Оскільки у мене вже немає своїх ніг, то мені треба мати міцний верх, тому доводиться тренуватись. Рани натираються, гояться. Але це вже приємний процес. Я вже потихеньку ходжу. Місяців через чотири я вже ходитиму на постійних протезах більш впевнено, хоча б із тростиною.

Я дуже хочу відкрити автошколу в Одесі для людей з інвалідністю. Щоб пацани з інвалідністю, насамперед ветерани, всі отримали посвідчення водія. Будемо переобладнувати машини, моя буде першою. Я дуже сподіваюся, що зрештою мені вдасться зайти чи до міськради, чи до облради, познайомитись із нормальними людьми, які вислухають про мій проєкт, переглянуть його і допоможуть його здійснити. Це моя основна мета зараз – відкрити в Одесі спеціалізовану автошколу і сервісний центр із переобладнання автомобілів.

"Я чув голоси своїх покійних хлопців": інтерв'ю з розвідником бригади "Кара-Даг"
Денис. Суспільне Одеса

Пане Денисе, ми з вами пишемо це інтерв'ю на тлі цієї картини. Можете пояснити, що на ній зображено і чому вона настільки цінна для вас?

Це був мій сон. Запоріжжя. Холодна, світла ніч. Я стояв на своїх ногах, і дуже мені хотілося звідти додому. Дивлюся, йдуть два мужики, воїни. Я одразу не побачив, що вони янголи. Вони йдуть обпалені, у броні. Він мені каже: "Що брате? Я за тобою". Цей ангел обіймає мене. Заплющив мені очі й забирає. Я бачу ці крила. Відчуваю, як вони розкриваються. Він мене підняв, і ми з ним летимо. Я йому кажу: "Забери руку, мені не буде страшно дивитися вниз". Він забирає руку, і я бачу це все. Бачу це поле побите, з технікою. Ось так, як намальовано.

"Я чув голоси своїх покійних хлопців": інтерв'ю з розвідником бригади "Кара-Даг"
Картина. Суспільне Одеса

Це намалювала геніальна художниця. Ми з нею не були до цього знайомі. Вона побачила моє відео. Вона з таких місць Київщини, як Буча, Ірпінь, Гостомель. Там досі розбиті будинки. Слід війни дуже сильно наклався. Вона сама в окупацію не потрапила, чоловік її дивом вивіз перед початком війни. Чоловік в неї також військовий, і вона це все так відчула – геніально. Я хочу, аби весь світ побачив цю роботу. В ній так багато емоцій – це історія. Я не можу спокійно дивитися на цю картину, вона викликає в мене сильні емоції. Хочу, аби картину побачив світ. Нехай всі одесити її побачать. Вона буде висіти у реабілітаційному центрі. Нехай насолоджуються нею усі військові, а далі хочу, аби вона поїхала в Київ. Ми її застрахуємо, зробимо рамку і покажемо усьому світу.

Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

На початок